За цінністю наповнення Музей мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків вважається третім після пітерського Ермітажу і московського музею мистецтв імені Пушкіна. Без реклами й піару за 2007 рік у музей прийшло 80 тисяч людей – подивитися на знаменитий «Портрет інфанти Маргарити» Веласкеса, прекрасні полотна голландців, енкаустичну візантійську ікону VII століття “Святий Сергій і вакх», витончені японські ґравюри, вузькоокі китайські ксилографії. У жовтні між полотнами старих майстрів химерним «вітанням» із «ґламурного» ХХ століття приміряли музейний статус сукні італійських модельєрів. Ця комерційна виставка «Півстоліття італійській моді” швидше виняток із правил – музей «не грішить» із сучасним мистецтвом та іншими супутніми мистецтвами: навіть після розданих по інших музеях експонатів колекція Ханенків невичерпна. Директор Музею Віра Виноградова каже, що улюблених полотен чи скульптур не має: «Я люблю музей повністю, в комплексі». «А за яким принципом добирали картини в кабінет?», – питаю, ковзаючи захопленим поглядом по великих полотнах із ваблячими в середину пейзажами? 
– Мені подобаються голландці – це те, що не ввійшло в експозицію (показує на стіни). Але ці роботи достойні експозиції. 
– А ви часто змінюєте експозицію у своєму кабінеті? 
– Знаєте, то все мішура, мені цікавий сам процес роботи. Взагалі в музеях існує такий цікавий феномен – люди або зразу йдуть звідси, або залишаються на все життя. Пристрасть до музейної справи в чомусь споріднена із пристрастю до колекціонування, але це не твоє. Ти маєш його зберегти, маєш показувати, але у людей виникає відчуття власності. Є таке неписане музейне правило – колекціонер у музеї працювати не може, тому що рука тягнеться до предметів мистецтва, йому хочеться це покласти в кишеню. 
– Ви хочете сказати, що жодна людина, яка працює у вас, нічого не колекціонує. 
– Ні, у нас точно ні. Я знаю по київських музеях кількох людей, які колекціонують, але в нашому музеї точно ні. 
– Віро Іллівно, ви постійно спостерігаєте за процесом «охудожнення» мас – зростає кількість колекціонерів, усе більше багатих людей вкладають гроші у мистецтво, деякі вже грамотно формують колекції, довіряючи цю справу фахівцям. Як ви думаєте, чи будуть в Україні нові Ханенки? 
– Будуть, але пізніше. Ви ж не забувайте, що Україні тільки 15 років, і ці молоді капітали повинні устоятися. Я взагалі думала, що колекціонування з’явиться пізніше, бо для цього треба, щоб була якась духовна готовність, а не тільки фінансова. Колекціонери у нас з’явилися навіть раніше, ніж ми передбачали, це прекрасно. Зрештою, є такий феномен: кожен колекціонер, доходячи до якогось рівня, відчуває, що колекція починає на нього тиснути. І підтвердженням цього є записки Ханенка, які ми збираємося видати до його ювілею 2009 року. Прекрасно, нехай колекціонують, зрештою ці роботи залишаться в Україні, а потім та колекція переросте в якийсь приватний музей. Дивіться, Віктор Пінчук відкрив центр сучасного мистецтва, Ігор Понамарчук – музей «Духовні скарби України». 
– А ви були PinchukArtCentre? 
– Ні, я трохи не сприймаю концепцію епатажного мистецтва. Один знайомий художник своє ставлення до сучасного безпредметного мистецтва висловлює таким формулюванням: «Суб’єктивна деформація безформності у стані абстрактно-мазохістської медитації». І я повністю поділяю його погляд. Тому що, припустимо, є хороший художник, але коли він роповідає на поталу публіці: я підходжу до полотна і не знаю, куди провидіння поведе мою руку – я не вірю. 
– І вам не цікаво навіть подивитися? 
– Не цікаво. Я стежу за виставками, маю каталоги – не сприймаю я таке мистецтво. Коли на виставці стоїть фігура вагітної жінки, де видно усі ті прожилочки, вени, а на голові у неї качан капусти – як це можна? Я вважаю, що це епатаж публіки і знущання, інколи сучасне мистецтво переростає у мерзоту, і я її не можу сприймати. 
– А в музеї Понамарчука? 
– У нього прекрасний музей. До речі, зараз наш музей пропонує міській владі створення музейної вулиці на Терещенківській. У нас тут під стінами збираються будувати висотний будинок на 12-14 поверхів, той будинок просто зруйнує наш музей. Ми пропонуємо таку альтернативу: відтворити дворові будиночки, зберегти стильову архітектуру і створити в них музей приватних колекцій – і буде музейна вулиця, рекреаційна зона всередині кварталу. Тим паче, що поряд державні музеї, які можуть допомогти приватним колекціонерам з упорядкуванням їхніх колекцій. 
– Вас уже пробували підкупити? 
– У мене зовсім інші цінності в житті і залишився такий рудимент, як совість.