Шлях до храму

Найчастіше фінансування православного будівництва здійснювалося з позабюджетних джерел. Вони були різноманітними. Так, практично всі православні структури крім звичайних надходжень за церковні треби, від продажу ритуальних предметів, реалізації місць під поховання тощо зберігали в банках недоторканні капітали, що формувалися завдяки пожертвуванням добродійників (часто у формі заповітів). На капітали нараховувалися відсотки, які йшли на потреби парафії. А у виняткових випадках з дозволу єпархіального начальства для покриття будівельних витрат використовували й частину капіталу.

Втім, як засвідчила практика, до цього доходило рідко. Навіть якщо справа церковного будівництва починалася за мінімальних початкових коштів, у багатьох випадках парафіяни вже під час роботи надавали необхідну підтримку грішми, будматеріалами або робочою силою.

Благодійникам вічна пам’ять

Деякі православні культові будівлі Києва цілковито споруджені на пожертвування приватних осіб. Найяскравішим і найбільш вражаючим в історії Києва прикладом такого благодійництва стали створення і розвиток Покровського жіночого монастиря. Обитель заснована великою княгинею Олександрою Петрівною, уродженою принцесою Ольденбурзькою. Вона з 1880 року мешкала в Києві, де поклонялася місцевим святиням й отримала полегшення від тяжкої недуги.

Велика княгиня вирішила заснувати в місті власним коштом монастир і облаштувати при ньому благодійну медичну установу. 1888 року вона придбала для майбутньої обителі ділянку на Лук’янівці загальною площею 6 десятин (понад 6,5 га). На замовлення великої княгині єпархіальний архітектор Володимир Ніколаєв підготував проект численних монастирських будівель. Закладання відбулося в січні 1889-го, і вже в травні того самого року велика княгиня сповістила митрополита Київського і Галицького Платона про свій намір заснувати нову жіночу обитель в ім’я Покрова Божої Матері з лікарнею, амбулаторією для незаможних і безплатним училищем для дівчаток, пожертвувавши їй землю з усіма будівлями і взявши утримання насельниць і всього комплексу на власний кошт.

Надалі територію монастиря розширили; лікарня обзавелася чудовими цегляними корпусами, чому сприяв сам цар Микола II, який відвідав обитель двоюрідної бабусі. А протягом 1896-1911 років у монастирі збудували грандіозний Миколаївський собор, що став найбільшим храмом Києва. Спочатку будівництво велося досить швидко, але 1900 року августійша благодійниця померла. Ще за життя Олександра Петрівна забезпечила свій монастир постійними доходами, однак на подальше будівництво собору цих грошей могло вже не вистачити.

І все ж таки роботи хоча й уповільнилися, проте були успішно завершені, при цьому з бюджету імперії на них не надійшло жодної копійки. Після спорудження собору спеціальний будівельний комітет відзвітувався за витрачені кошти в розмірі 392 257 руб. 90 коп. З них трохи більш ніж 150 тис. руб. пожертвувала велика княгиня, 50 тис. руб. — знаменитий філантроп Микола Терещенко і його дружина, понад 40 тис. руб. — інші благодійники. 70 тис. руб. виділив зі своїх внутрішніх коштів монастир, ще близько 9 тис. руб. персонально пожертвували його ігумені. Решту суми потроху зібрала вся країна під час офіційно дозволених кружечних зборів на будівництво.

Також на пожертвування збудували Благовіщенську церкву на нинішній вулиці Саксаганського — парафіяльний храм мешканців місцевості Паньківщина. Вирішальну роль у спорудженні цієї церкви відіграв міський голова, заможний купець грецького походження Іван Толлі. У червні 1885 року він пожертвував 75 тис. руб. на новий храм, завдяки чому восени 1887-го церкву Благовіщення було освячено. Іван Толлі не дожив кілька місяців до цієї щасливої події. Згодом у Благовіщенському храмі влаштували усипальницю, куди перенесли його прах. На жаль, місце поховання колишнього міського голови 1935 року зникло разом із церквою, спорудженою його коштом…

Утім, у літописі Києва є приклад того, як усипальниця благодійника пережила важкі часи. Йдеться про надгробок відомого підприємця-філантропа Михайла Дегтерева, коштом якого збудували Михайлівську церкву в міській Олександрівській (нині Центральній клінічній) лікарні. Михайло Парфентійович сплатив близько 50 тис. руб. за будівництво у 1893-1895 роках лікарняного храму й подарував його місту. Благодійника, який помер у січні 1899-го (за новим стилем), поховали біля північної стіни церкви. Незабаром його вдова Єлизавета Іванівна значно розширила храм новою дзвіницею, а також прибудовами, під однією з яких було поховання її чоловіка. Потім настали атеїстичні часи, і 1931 року церкву розібрали на цеглу. Залишився цоколь з підвалами, засипаними землею. А вже у наш час при Міській центральній клінічній лікарні стала діяти церковна громада. Вона взялася за відродження храму. Почала з того, що розчистила від землі та бруду цоколь Михайлівського храму. Влітку 1999 року було звільнено від завалу спуск до усипальниці Михайла Дегтерева, де цілим і неушкодженим виявили надгробок філантропа — масивний лабрадоритовий саркофаг.

Церковний будинок у кредит

Нерідко кошти на нове будівництво храмів надходили завдяки господарській спритності самих парафій або монастирів. Держава надавала культовим православним установам імперії не лише землю під монастирські садиби і храмові цвинтарі, а й дохідну нерухомість — земельні ділянки в місті або угіддя поза містом, які можна було здавати в оренду. За потреби те саме робили і з частинами цвинтарів.

Так, у травні 1908 року причт і староста Покровської церкви на Солом’янці звернулися до Київської духовної консисторії з таким клопотанням: «При Києво-Солом’янській Покровській церкві значиться 2 десятини 800 кв. сажнів (понад 2,5 га. — Авт.) церковної землі, з якої землі не більш ніж половину зайнято на безпосередні церковні потреби, решта стоїть вільною і не приносить жодної користі. Тим часом потреби Солом’янської церкви досить великі. Необхідно розширити храм, облаштувати причтовий будинок… Оскільки земля Києво-Солом’янської церкви знаходиться у вельми людній місцевості — поблизу вокзалу, найвигіднішим її використанням було б облаштування на ній дохідних будинків. На жаль, Києво-Солом’янська церква не має коштів для цієї операції. Тому церковна рада при Києво-Солом’янській Покровській церкві у засіданні своєму 16 квітня цього року з питання про використання вільної церковної землі ухвалила: виміряти вільну церковну землю, поділити на ділянки й уповноважити причт і старосту випросити дозвіл єпархіального начальства на здачу цих ділянок у довгострокову оренду». Консисторія, хоча й з великою затримкою (у березні 1909 року), схвалила цей задум. Внаслідок його реалізації утворилася низка садиб, було прокладено нову Платонівську вулицю. А храм обзавівся грішми на подальшу значну реконструкцію.

Заможні приходи й монастирі споруджували на міських ділянках багатоповерхові дохідні будинки, що обіцяло більшу вигоду, ніж зберігання тих самих сум у банку. Такий підхід підтримувався Києво-Софійським митрополитанським домом. Надходження за оренду нерухомості на території садиби Софійського собору спрямовувалися на задоволення потреб як власне собору, так і митрополитів Київських. Саме з цією метою було споруджено капітальні, недавно надбудовані житлові будинки на Софійській площі та в прилеглому Рильському провулку. А будинок на нинішній вулиці Богдана Хмельницького, що належав у минулому Володимирському собору, тепер перетворився на п’ятизірковий готель…

Іноді релігійні громади, подібно до приватних осіб, навіть брали для дохідного будівництва позики в кредитних установах. Зрозуміло, лише в тих випадках, коли кон’юнктура цін на ринку нерухомості гарантувала успішне повернення кредиту. Для обгрунтування кредитів ініціатори складали справжнісінькі бізнес-проекти з розрахунком майбутніх вигід, які подавали на узгодження єпархіальному начальству.

Неіснуюча дзвіниця

Сумним уроком безвідповідального авантюризму у святій справі стала історія нереалізованого проекту висотної дзвіниці в Троїцькому монастирі, що діє і в наші дні посеред Центрального ботанічного саду імені М. Гришка.

Монастир було засновано у 1866 році видатним православним подвижником отцем Іоною (Іриниченком). Обитель часто називають Іонінською: святитель Іона нині канонізований. Він прославився своїм благочестям й аскетичним життям, а монастир — суворістю статуту. Численні духовні чада прагнули матеріально підтримати його, і монастирський комплекс розростався досить швидко. За таких обставин о. Іона задумав збудувати в обителі найвищу в країні дзвіницю. Проект розробив у 1899 році академік архітектури Володимир Ніколаєв. Проектна висота становила близько 110 м.

Однак треба було отримати узгодження в духовного начальства — митрополита Київського і Галицького, а також благочинного київських монастирів. Але благочинний був настоятелем Видубицького монастиря, а митрополит традиційно обіймав посаду священно-архімандрита Києво-Печерської лаври. Ці дві обителі були найближчими сусідами Троїцького монастиря, і їхні братії бентежив його бурхливий розвиток. Після довгих зволікань у 1903 році митрополит Флавіан все ж таки дав згоду на будівництво 4-ярусної дзвіниці, але з хитрою умовою: «…з тим, щоб спочатку були вибудувані лише два перші поверхи з прилаштуванням над ними тимчасового даху і в першому поверсі були вбудовані святі ворота, а в другому повішені дзвони.

Потім настоятель і братія повинні віднайти спосіб і збудувати великий соборний храм, що архітектурою і розмірами відповідатиме проектованій дзвіниці, і лише по закінченні цього храму дозволити їм завершити й будівництво всієї дзвіниці». Розрахунок митрополита легко зрозуміти. У результаті такої резолюції Троїцька дзвіниця в найближчому майбутньому навряд чи піднялася б вище двох ярусів.

На той час о. Іона вже помер. Його спадкоємець на посаді настоятеля ієромонах Мельхіседек вирішив не здаватися. Одразу відбулася закладка дзвіниці, розпочалася робота над проектом собору. Але тут нагрянула російсько-японська війна, потім спалахнули революційні події 1905 року, і доходи з монастирських землеволодінь скоротилися. До цих нещасть додалися пожежі, неврожаї… Не бажаючи кидати розпочату справу, Мельхіседек ступив на слизький шлях.

Усі фінансові операції обителі треба було фіксувати в особливих книгах. Настоятель дозволив собі ігнорувати це правило. Він беззвітно тримав у себе чималі суми, передані прочанами «на вічний спомин», і використовував їх на будівельні потреби, іноді навіть на свій страх і ризик позичав гроші у приватних осіб під великі відсотки. Тим часом митрополит пильно спостерігав за Троїцькою обителлю й одного разу направив туди комісію для фінансової ревізії. У результаті монастирське господарство перейшло фактично в режим санації.

Фінансові справи обителі виявилися такими заплутаними, що священик, який керував комісією, у розпачі написав митрополиту: «Посилені заняття з обстеження господарської частини Києво-Троїцького монастиря шкідливо позначилися на нервовій моїй системі, я став страждати на безсоння, крім того, з’явилися запаморочення, чого ніколи в мене не було, а тому найсмиренніше прошу Ваше Високопреосвященство звільнити мене від провадження цієї слідчої справи». Коли ревізори підбили підсумки, виявилися підстави притягнути настоятеля Мельхіседека (уже колишнього) до кримінальної відповідальності.

Але митрополит Флавіан зглянувся над ним. У своїй постанові Консисторія не без єхидства констатувала: «Якщо взяти до уваги, що архімандрит Мельхіседек навчався лише у двокласному міністерському училищі і не вивчав ані бухгалтерії, ані рахівництва, то багато неточностей у веденні ним складного і великого господарства Свято-Троїцького монастиря з багатотисячними оборотами можна пояснити його неуцтвом, непідготовленістю та незнайомством з технікою ведення звітності у такій складній справі». У підсумку о. Мельхіседека перемістили в Соловецьку обитель, а будівництво величезної дзвіниці вже не відновилося. Готовий перший ярус розібрали на цеглу в 1920-х роках.

Півмільйона по грошику

Спорудження «інославних» (неправославних християнських) та «іновірських» культових будинків цілковито фінансувалося з позабюджетних коштів — на суспільні або приватні пожертвування. Саме так протягом 1900-1909 років будували на Великий Васильківській вулиці католицький костьол Св. Миколая під керівництвом зодчого Владислава Городецького. Витрати на спорудження монументальної будівлі з високими готичними шпилями були великі, але комітет з будівництва костьолу спирався на підтримку великої католицької громади, здебільшого поляків, яку очолював відомий громадський діяч Леонгард Янковський. Будівельний фонд періодично поповнювався внесками, які надходили від благодійників. Загалом на костьол зібрали й витратили приблизно півмільйона рублів.

Городецький вибудував молитовню (кенасу) у мавританському оформленні для київських караїмів. Караїмська громада в Києві не перевищувала 200 осіб, але серед них був багатій-благодійник тютюновий фабрикант Соломон Коген. Саме на його рахунок було віднесено витрати, пов’язані з придбанням земельної ділянки на Ярославовому Валу (35 тис. руб.) і будівництвом кенаси (80 тис. руб.). Власне молитовня (тепер Будинок актора) зайняла лише частину караїмської садиби; поруч коштом громади і за допомогою позики в Київському земельному банку споруджували дохідний будинок.

Менш вдалими були будівельні справи в київської мусульманської громади. Магометани з 1897 року користувалися молитовнею в невеликому пристосованому будинку, але громада сподівалася на будівництво в Києві справжньої мечеті з мінаретом і великим куполом, прикрашеним півмісяцем. Відповідний проект, офіційно затверджений у червні 1910 року, склав цивільний інженер Олександр Феокритов. Муніципалітет надав мусульманам вільну ділянку міської землі на Гоголівській вулиці. Але кошторис передбачав витрати в розмірі 38 908 руб. 35 коп., а в розпорядженні громади було лише кілька тисяч.

Київські мусульмани сподівалися на допомогу одновірців з інших регіонів імперії. Мулли Алімов і Жаббаров звернулися за дозволом на повсюдний збір пожертвувань. Місцевий генерал-губернатор не заперечував, але в Петербурзі царські політики вважали інакше. І дозволили збирати гроші лише у межах Києва та губернії, де значних пожертвувань не передбачалося. Найгірше було те, що міська влада відвела ділянку землі за умови: «Якщо до 1 січня 1914 року не буде збудована мечеть і облаштована при ній школа, зазначена ділянка повертається місту». Сподіваючись на чудо, мусульмани все ж таки здійснили в жовтні 1913 року закладання мечеті. Але масштабний задум так і залишився на папері — капітальна мечеть з’явилася в Києві лише наприкінці ХХ ст.

Між іншим

Бувало й так, що грошей у релігійної громади вистачало, а з будівництвом виникали проблеми. Так вийшло зі спорудженням Хоральної синагоги, витрати на яке готовий був взяти на себе найбагатший з киян «цукровий король» Лазар Бродський. Домогтися у місцевої влади дозволу на реалізацію ефектного проекту, розробленого цивільним інженером Георгієм Шлейфером, вдалося не відразу. Тодішній міністр внутрішніх справ Іван Дурново дав команду не дозволяти київським євреям будувати молитовні з явними ознаками культового будинку «ані в центральній частині м. Києва, ані навіть у віддалених його частинах». Тому в грудні 1895 року губернське правління відмовило прохачам.

Однак вихід було знайдено. Лазар Бродський і київський рабин Євсей Цуккерман оскаржили рішення місцевої адміністрації в Сенаті. До свого прохання вони додали проект бічного фасаду (з боку Рогнединської вулиці) і резонно запитали: де ж тут ознаки культового будинку? Звичайний будинок, у якому його власник Бродський згодний розмістити молитовню.

Сенатори поглянули на креслення і розвели руками. Після чого (у квітні 1897 року) ухвалили: визнати відмову Київського губернського правління неправильною, дозволити Лазарю Бродському спорудити будинок і відкрити в ньому єврейську молитовню. Місцевій владі залишалося тільки підкоритися.