Незабаром його довелося розібрати з міркувань безпеки. На старому погості розпочалося зведення іншого храму, вже цегляного. Проект нової церкви, затверджений 1808 року, розробив зодчий Андрій Меленський – провідний майстер київського класицизму. Саме у класичному стилі було вирішено декорувати майбутню споруду. Головний симетричний об’єм мав завершуватися приземкуватим куполом, прикрашеним банею з хрестом. Зі сходу було передбачено заокруглену вівтарну апсиду, із заходу – струнку двоярусну дзвіницю. Північний та південний фасади ушляхетнювалися мальовничими чотириколонними портиками іонічного ордеру.

Згідно з кошторисом, будівництво мало обійтися в чималеньку для тих часів суму – 65 тисяч рублів. До початку робіт було зібрано лише невелику частину цих коштів. Сподіватися на бюджетне фінансування, подібне до сучасної відбудови храмів, не випадало. Проте парафіяльний священик Михайло Луценко виявив над- звичайну завзятість та винахідливість. Як він, так і диякон Максим Романовський вишукували все нові й нові джерела для поповнення будівельного фонду. Парафіяни жертвували або позичали, хто скільки міг. Завдяки цим зусиллям роботи почалися порівняно швидко, хоча під час закладання фундаменту було знайдено рештки кладовища, яке, на тогочасну думку, слугувало для всього Подолу. На початку 1811 року вже були зведені стіни церкви, здіймалася вгору дзвіниця.

Але в липні того самого року трапилася жахлива пожежа, яка спопелила ледь не весь Поділ. На щастя, недобудований храм біля Дніпра практично не постраждав від полум’я. Однак людність Різдвяної парафії настільки збідніла, що нові кошти до храмової каси майже не надходили. Через це строки будівництва значно подовжилися. Проте отець Михайло не втрачав надії. Він особисто вмовляв парафіян якщо не дарувати нові гроші, то хоча б вибачити старі борги. Тим часом диякон Максим рушив по пожертви за межі Києва й дістався аж чорноморського узбережжя.

Причту ставали у пригоді добровільні помічники. Серед них привертає увагу постать якогось «діда», що згадується в церковних документах. Він жебракував з карнавкою біля недобудованої церкви і щомісяця передавав на її потреби 30-40 рублів. Невелика пожертва (10 рублів) надійшла від представника знаної родини поборників за свободу Греції – князя Іпсіланті, який мешкав тоді в Києві.

Дуже складно було знайти кошти на придбання необхідних ритуальних предметів, на влаштування іконостаса. Але, як мовиться, не було би щастя – то нещастя допомогло. Під час пожежі на Подолі згоріла дощенту дерев’яна Спасо-Преображенська церква. Її іконостас і все церковне начиння були врятовано та передано «у спадок» храмові Різдва. Урешті-решт, у лютому 1814 року митрополит Серапіон освятив новозведену церкву. Щоправда, її зовнішній вигляд не дуже нагадував проект Меленського. Брак коштів призвів до максимального спрощення фасадів. Навіть портики з колонами спочатку були відсутні, і лише в 1825- му за окремим кресленням Меленського їх прибудували, але не іонічні, а найпростіші – тосканські. З часом симетричний класицистичний вигляд церкви змінився. У 1837–1841 роках коштом купця Сергія Терехова з південного боку було зроблено чималу прибудову з новим вівтарем на ймення св. Сергія Радонезького. До речі, купець-титар за свою пожертву зажадав, аби йому передали в оренду церковну сіножать. Коли ж настоятель о. Михайло Космін з якихось міркувань відмовив йому, Терехов почав вимагати повернення частини витрачених на будівництво коштів – й отримав бажану оренду.

Поряд, на розі сучасних вулиці Петра Сагайдачного та Боричевого узвозу, стояв маленький дерев’яний будиночок причту. У 1860-х роках на його місці було зведено новий цегляний двоповерховий будинок, який визнали дуже корисним для потреб церкви. Справді, у його нижньому поверсі передбачалися приміщення для чотирьох магазинів, оренда яких приносила чималий прибуток до храмової каси.

Багато років поспіль настоятелем церкви був священник і художник о. Йосип Желтонозький. Йому випало взятии участь у важливій події в історії храму. 6–7 травня 1861 року в церкві Різдва Христового на Подолі було поставлено домовину з тілом Тараса Шевченка під час перевезення праху Кобзаря з Петербурга до Канева. Домогтися у влади дозволу на те було нелегко, але допоміг у цій справі впливовий релігійний діяч і свідомий українець – благочиний (куратор) Києво-Подільських церков протоієрей Петро Лебединцев. Він особисто звертався до митрополита та генерал-губернатора, завдяки чому бажану згоду було отримано. О. Петро разом з о. Йосипом за великого скупчення людей зустрів труну Кобзаря й відслужив у храмі літію, а наступного дня – панахиду. Відтоді Різдвяну церкву почали називати в народі «Шевченковою».

Надалі ще неодноразово церква Різдва зазнавала ремонтів, оновлень, перебудов. Чимало для цього зробив настоятель храму на початку ХХ століття о. Олексій Язловський. На початку 1910-х брати-живописці Кохно вкрили інтер’єр новим розписом. Деякі сюжети при цьому були скопійовані з Володимирського собору, з уславлених творів Віктора Васнецова.

У грудні 1914-го було відправлене урочисте богослужіння на честь сторіччя церкви. Та вже йшла світова війна, далі настала революція. Роки войовничого радянського атеїзму не збагатили історію храму. Архітектурно-планувальне управління при міськраді безуспішно намагалося залишити старовинну споруду під державною охороною. В її стінах улаштували було гуртожиток, але 1936 року «Шевченкову церкву» розібрали. При цьому цінні богослужбові предмети, срібні рами й оклади ікон конфіскували. Дерев’яний іконостас спалили. Ікони продали за кордон…

Пізніше, під час будівництва станції метро «Поштова площа», зник будинок причту, але місце храму все ще лишалося незабудованим. І це дало змогу вже на початку ХХІ сторіччя відтворити церкву Різдва майже на попередньому місці. Відбудовчі роботи тривали у 2002–2005 роках під керівництвом архітектора-реставратора Юрія Лосицького. Оновлена церква постала в тому вигляді, як її спроектував Андрій Меленський, без пізніших прибудов. Внутрішній розпис виконано у класицистичній манері. Спогад про Тараса Шевченка увічнено меморіальною дошкою з барельєфним портретом Кобзаря на фасаді церкви, а всередині експонується його посмертна маска.

Храм Різдва тепер, як і майже два століття тому, є неначе брамою Подолу, відкриваючи його ландшафт з боку Володимирського узвозу.