Очолювані Олегом русичі знову, як колись із Аскольдом, пішли війною на Візантійську імперію. Цього разу, взявши в облогу Константинополь, вони мали успіх: греки сплатили їм величезну данину. Укладаючи мирну угоду, русичі присягалися зброєю та язичницькими богами. І хоча послів від Олега греки водили дивитися на православні святині Константинополя, «Повість минулих літ» нічого не каже про враження русичів. На цій підставі історики роблять висновок, що за Олега язичництво відчувало себе на Русі дуже впевнено. Проте, за правління Ігоря, якому Олег доводився опікуном, картина знову змінилася.

Аби збільшити переваги Русі у стосунках із Візантією, Ігор здійснив два походи на греків, примусивши їх замиритися вже на інших умовах. 945-го року Київ із Візантією присяглися виконувати нову угоду. Саме про цю подію і розповів літописець, згадавши про київську Свято-Іллінську церкву та зауваживши, що християни-русичі склали в ній, а князь із язичниками — біля ідола Перуна.

Посвята храму на честь святого пророка Іллі, який повстав проти спробидеяких ізраїльтян вклонятися ідолам, була актуальною для православних мешканців Києва Ігоревої доби: адже вони жили у язичницькому оточенні.

Погоджуючись, що давня Іллінська церква дійсно стояла на місці сучасного храму святого Іллі, на дніпровському березі, академік Петро Толочко вказав на зв’язок між цією святинєю та прибуттям у Київ водним шляхом іноземних купців-християн, які мали потребу в церковній споруді. Саме тут вздовж Дніпра йшла ріка Почайна, що правила за портову затоку. У пізніші часи дніпровська вода зруйнувала вузьку смугу суші, яка розділяла ріки. Тепер про Почайну нагадує тільки назва вулиці, де знаходиться вхід на подвір’я Іллінської церкви.

Дерев’яною чи кам’яною була давньоруська церква, сказати важко. На жаль, про подальшу долю святині теж немає відомостей. Можна гадати, що за віки тут змінилося кілька церков. Про одну із них згадують документи під 1632 роком.

А шістдесят років по тому на кошти киянина Петра Гудими побудували кам’яний храм, який стоїть і донині. Пошкоджений від пожежі 1718 року, він був оновлений у 1755-му. Вважають, що саме тоді на подвір’ї церкви постали ще кілька нових кам’яних споруд. З північного боку до храму добудували придільну церкву, присвячену згадці Усікновення чесної глави святого Іоанна Предтечі. Цікавою особливістю прибудови є те, що її підлогу влаштовано на значно нижчому рівні землі, ніж в Свято-Іллінському храмі. Проти західних дверей церкви на честь святого Іллі з’явилася брама храмового подвір’я, виконана як тріумфальна арка з бічними колонами. Трохи на північ від брами поставили двохповерхову дзвіницю з наметом у стилі московських споруд цього типу. Таке завершення мають лише дві дзвіниці, споруджені біля київських храмів доби українського бароко. Працювали над ними, ймовірно, московські майстри.

У другій половині XVIII століття на північній та західній межах церковного подвір’я будують одноповерхові кам’яні корпуси. Північний правив за гуртожиток для слухачів Києво-Могилянскої Академії, що розташовувалася поруч, в центрі Подолу. Подібних гуртожитків було кілька. Вони діяли при подільських парафіях та разом складали так звану Малу Бурсу. У ній мешкали бідні студенти, які не отримали місця у Великій Бурсі. Студентів постійно переслідували бідність, хвороби та голод. Але вони мужньо долали всі труднощі та наполегливо оволодівали знаннями. Отже, цей корпус є пам’яткою не тільки архітектури, але й терпіння колишніх студентів Київської Академії. Сьогодні ж у цьому корпусі розташовано одну з небагатьох у Києві хрещалень, пристосовану для здійснення хрещення не лише малят, але й дорослих через повне занурення у воду.

Ремонтуючи храм після пожежі Подолу, що сталася 1811 року, до західного та південного входів добудували кам’яні притвори. Західний має трикутний фронтон та колони, поставлені по боках головної стіни. Ці риси вже притаманні архітектурному напрямку классицизму, що панував в ті часи. Більшу частину розписів в інтер’єрі церкви, що збереглися донині, виконано також після пожежі 1811 року. А залишки попереднього розпису збереглися лише в алтарній частині храму. Пізніше розписи періодично поновлювалися. Продовжувався і благоустрій подвір’я, де у другій половині XIX століття звели дві церковні лавки.

Після встановлення в Україні радянської влади церкву на честь святого Іллі закрили та довго використовували як склад для збіжжя. Не кращою була доля споруд, що складали з храмом єдиний архітектурний ансамбль. Так, зокрема, дзвіницю та бурсу використовували після Великої Вітчизняної війни під житло, внаслідок чого тут відбулося чимало перебудов, несумісних із стровинним виглядом цих приміщень. Часткова їх реставрація 1954 року поклала початок відродженню понівеченої святині.

У 1956-1958 роках було відреставровано розписи храму. Складаючи з цього приводу офіційний письмовий звіт, спеціалісти не стримували свого обурення від того, що побачили в церкві перед початком робіт. Про зображення Воскресіння Христового вони написали: «Частину фігури янгола та ноги Христа втрачено через огидне ставлення людей під час проведення силової енергії, коли храм було передано під склад». Ці слова було сказано в ті часи, коли у країні вже починалася хвиля нових гонінь проти Церкви та знов закривали храми. Тим більшим чудом Божим є те, що 1960 року в Свято-Іллінській церкві було відновлено богослужіння.

Храм святого Іллі був першою, та не єдиною православною церквою Києва доволодимирового часу. Після загибелі Ігоря його дружина княгиня Ольга прийняла хрещення та збудувала в столиці ще кілька храмів. Але це була вже інша доба у вітчизняній історії…