Що в імені твоєму?

Судження істориків щодо назви Бессарабського ринку розбігаються. На поверхні лежить версія, що наша Бессарабка так зветься через велику кількість торгівців з південних губерній, зокрема, з Бессарабії – області між Чорним морем, Дунаєм, Прутом та Дністром – які торгували овочами, вином та фруктами на місці майбутнього критого ринку.

“Проте інші поділяють точку зору київського історика-священика XIX століття отця Петра Лебединцева, який стверджував, що бессарабами у першій третині позаминулого століття чомусь називали місцеву голоту”, – пише дослідник київської старовини Михайло Кальницький, цитуючи отця Петра: “На київській Бессарабці у декількох халупках під горою збиралася всіляка приблудна вольниця, від чого пішла і назва цієї місцевості”.

З Петром Лебединцевим погоджується і кандидат філологічних наук, співробітник Інституту мовознавства Національної академії наук України Андрій Звонарьов. Він зазначає, що етимологічно “бессараб” (або “басараб”) походить від слова “бастараб” чи “бастарад” – зневажливого назвиська простолюдинів, плебсів і шаромижників, яке у сучасному звучанні більш відоме як “бастард”. “Тому версія отця Петра не всім по душі хоча б тому, що дуже неприємно перекладати Бессарабку як “бомжарню”, – продовжує Михайло Кальницький.

Від поштової станції до “гнійного пухиря”

Ще у першій половині позаминулого століття сьогоднішня Бессарабська площа була околичним пустищем – тут стояла застава і закінчувалося місто. Бессарабка згадується в історичних документах кінця ХVIII століття – тоді тут була кінна поштова станція, на яку прибували подорожні з півдня, і навколо якої, як водиться, гуртувалися всюдисущі торгівці.

У 1834 році було затверджено “Положення про облаштування Києва”, а 1837-го – новий проект планування та забудови міста авторства Вікентія Беретті, за яким Київ було поділено на шість адміністративних частин. Цим проектом Бессарабську площу було включено до міської зони, і коли стрімкими темпами забудовувалися Хрещатик та “Нове строєніє” – нинішні вулиці Велика Васильківська, Антоновича, Саксаганського, площа Льва Толстого – вона зі своїм жвавим торжищем з околиці перетворилася на один з ключових районів міста.

Бессарабка, м’яко кажучи, псувала зовнішній вигляд центру Києва: поряд з новими фешенебельними готелями та ошатними будинками, які виросли на Бібіковському бульварі, торгові ряди виглядали щонайменше дивно. Михайло Кальницький цитує глузливий газетний фейлетон 1902 року: “Бессарабка у всьому своєму неподобстві поміщається на відкритому і самому видному місці. Вона справляє враження гнійного пухиря на кінчику красивого, класичного носа. Чому це місце, настільки зручне для експлуатації під якийсь громадський будинок – театр, пасаж або хоча б готель, – залишається в бридоті і в запустінні, цього ні один мудрець розв’язати не зумів би”.

Заповіт Бродського

Муніципалітет неодноразово пропонував знести торжок, який “спотворював обличчя європеїзованого Києва”, і збудувати на його місці цирк або ж новий готель – на кшталт сусідніх “Пале Роялю” та “Націоналю”. Але площа вже ж надто підходила для торгівельної справи, тож дедалі частіше лунала ідея про зведення на ній облагородженого критого ринку.

Проблема залишалася за грошима: нове будівництво вимагало близько півмільйона рублів, які належало виділити з небагатої міської каси. На такий крок місто піти не могло, аж поки не стало відомо про заповіт цукрозаводчика Лазаря Бродського, померлого у 1904 році, який передбачав 500 тисяч рублів на вирішення питання зведення критого ринку.

При цьому Бродський поставив умову: якщо місто відмовиться від щедрого дару (а до цього і йшло, бо “отці міста” були не готові щорічно перераховувати 4,5% суми заповіту на користь благодійних установ, як того вимагав “цукровий король”), півмільйона належить вкласти в цінні папери з регулярною передачею відрахувань філантропічним закладам.

Вихід, який влаштував всіх і який жодним чином не порушував заповіт, знайшов юрист Авраам Гольденберг: за його задумом цінні папери – облігації цільової 64-річної позики для побудови ринку – емітувало місто. Папери на пільгових умовах викупили душоприказники Бродського, які за 64 роки мали повернути півмільйона рублів цукрозаводчика з фонду погашення позики. Тож Київ звільнився від зобов’язань і міг у повній мірі застосовувати прибутки ринку на свою користь.

“У 1907 році відбулася відповідна позика, яка дала місту гроші на будівництво ринку. Щоправда, душоприказники недовго користувалися купонами облігацій, розрахованих до 1971 року: вже за якесь десятиріччя вони перетворилися на нікчемні папірці, а ринок невдовзі націоналізувала радянська влада”, – розповідає Михайло Кальницький.

Польський батько київської Бессарабки

Після отримання за позикою перших живих грошей будівельна комісія представила програму нової споруди: передбачалося, що під однією стріхою на Бессарабській площі житимуть продуктовий ринок і… публічна бібліотека. Втім, згодом “книгозбір” з проекту викреслили як “такий, що не відповідає основному призначенню будівлі”.

У 1908 році було проведено конкурс проектів, перше місце у якому, “обігравши” патріархів київського зодчества Олександра Кобелєва та Георгія Шлейфера, посів польський архітектор Генріх Гай – автор варшавського критого ринку і будинків у Мінську. Складений зодчим кошторис передбачав на будівництво ринку 690 тисяч рублів, які стараннями комісії було доведено до 489 тисяч.

“Переможець конкурсу Гай отримав замовлення на детальну розробку свого премійованого проекту. За цю роботу комісія з будівництва критого ринку мала заплатити архітектору 4500 рублів”, – пише історик Олена Мокроусова.

Конструктивно, велично, з розмахом

Будівельні роботи під керівництвом інженера Михайла Бобрусова та підрядника Лейзера Гугеля розпочалися у 1909 році. Перекриття будівлі, зведеної у стилі модерн з рисами конструктивізму, із заскленим дахом над цегельними стінами спиралося на металевий склепистий каркас, незакрита конструкція якого є невід`ємною частиною інтер’єру ринку.

За свідченнями Володимира Ясієвича, нова будівля являла собою величезну торгівельну залу висотою у 30,6 м і площею більше 3 тисяч квадратних метрів, перекриту трьохшарнірними арочними фермами прольотом 32 м. “Зовні по периметру йде 2-поверхова прибудова, у якій розташувалися окремі магазини, службові приміщення у готелі ринку. У підвалах обладнані холодильні камери. Торгівельну залу добре освітлено скляним ліхтарем, верхнім і частково боковим світлом”, – йдеться в його дослідженні “Архітектура України на рубежі “XIX-XX століть”.

“До складу будівлі ринку мали увійти 31 зовнішній магазин, ресторан і велика торгівельна зала з 88 місцями для торгівлі м’ясом, салом, ковбасою; 88 місць – для збуту зелені і овочів, молочних продуктів, хліба; 27 місць для продажу риби”, – додає Михайло Кальницький в статті “Дещо про Бессарабський ринок”.

У двох башточках з лівого і правого боків будівлі розмістили компресор для технічних потреб ринку та бак для води, а у підвалі – виписаний з Ревеля величезний холодильний агрегат. “Його демонтували зовсім нещодавно – і це було черговим проявом варварства недосвідчених людей, які руйнують не тільки пам’ятки архітектури, але й техніки”, – шкодує історик Віктор Киркевич.

Фасад нового ринку прикрасили роботи авторства Олексія Теремця і Тетяни Руденко – учнів відомого скульптора Федора Балавенського. 

Михайло Кальницький стверджує, що композицію “Селянин з волами” та зображення гусей на металевій брамі виконав Олексій Теремець.

Тетяна Руденко ж створила горельєф “Дівчина з глечиками”.

Не виключено, що її авторству належать і дивовижні риби на фронтоні будівлі.

Урочисте відкриття Бессарабського ринку відбулося у присутності “отців міста” 3 (16) липня 1912 року, на торжествах навіть співав церковний хор Софійського собору. Новий “житель” міста одразу почав приносити Києву суттєві доходи: чистий прибуток складав 10-12%, і на той час це була досить вагома рентабельність.

“За прилавками можна було бачити жінок у білих фартушках і кокетливо зав`язаних блакитних або червоних хустках поверх волосся; молоді люди німецького виду пили в кондитерській каву з молоком і читали закордонні газети; кучери в каракулевих ковпаках чи широких плескатих шапках, з віялоподібними бородами на грудях, в довгих блакитних або темно-зелених каптанах, оперезаних кольоровими шарфами, трималися непохитно і значно, як північні божества, на своїх невеликих дрожках, запряжених кіньми гарними”, поділиться згодом враженнями від відвідин Бессарабки французький письменник Віктор Тіссо.

Що ж стосується стихійної торгівлі, яка процвітала на місці критого ринку до його спорудження, то її ятки переїхали на Басейну вулицю. “Бессарабський ринок був дорогим, і пускали туди далеко не всіх, навіть просити милостиню там заборонялося. На Бессарабку ходили багаті люди. Широкі верстви населення скуповувалися на Басейній і на ринку, який був на місці сучасного Палацу спорту – там продукти були дешевшими. Ці торги знесли аж у 1950-60 роках”, – розповідає Віктор Киркевич.

Страшні тридцяті, криваві сорокові

У 1933 році в приміщеннях Бессарабського ринку розмістилася судово-медична лабораторія Наркомату охорони здоров`я. Дослідник Михайло Кальницький стверджує, що сюди з околиць Києва звозили трупи селян, які просотувалися крізь загороджувальні загони до міста у пошуках порятунку від голодної смерті.

“Біля холодильників ринку працював конвеєр смерті: підібрані тіла надходили в підвали Бессарабки, звідти трупи переправляли до моргу, а далі партіями перевозили на братський цвинтар на Дорогожичах. Усе це, звісно, відбувалося в обстановці секретності”, – стверджує Михайло Борисович.

Проте Віктор Киркевич вважає таку версію малоймовірною. “До холодильної установки київського критого ринку, продуктового (!) ринку, не могли зносити трупи. На цьому ринку харчувалися забезпечені люди – вищі верстви і ешелони населення, адже це був елітний ринок, “для начальства”. Тому тримати там померлих людей ніхто б не став”, – каже він.

Бессарабському ринку пощастило вижити під час війни: його, на відміну від багатьох інших будівель на Хрещатику, не було ані зруйновано, ані скалічено. “Під час війни критий ринок на Бессарабці залишився неушкодженим – і там йшла торгівля. Ринки під час окупації взагалі процвітали, бо державної торгівлі майже не було. Німці ж офіційно дозволили приватну торгівлю, і “куркулі” привозили до Києва свої продукти. Тому Бессарабський ринок під час війни переживав своєрідний підйом”, – розповідає Віктор Киркевич.

Він наводить цікавий документ 1942 року – “Врегулювання цін”, який добре ілюструє, як встановлювалися ціни в воєнному Києві. “Німці прийшли до Києва назавжди – жити. Я в жодному випадку не на стороні окупантів. Але вони не чіпали будівель і об’єктів, які могли знадобитися для комфортного життя”, – каже історик.

Ленінським шляхом до ринку

Після війни Бессарабський ринок успішно продовжував постачати киянам продукти харчування. У роки радянського дефіциту він був чи не оазою: у порівнянні з порожніми прилавками державних магазинів тут від достатку товарів паморочилося в голові. Втім, і ціни на Бессарабці завжди “кусалися” – ринок виправдував своє “елітне” призначення.

Переживши вибухи і розруху війни, у 1980 році Бессарабка була в кроці від знищення. “Ринок знаходився в центрі площі та перегороджував транспортну магістраль. Проблема розвантаження була настільки серйозною, що міськком партії ставив питання про повне знесення критого ринку, підводячи ідеологічну платформу: як це – навпроти пам’ятника Леніну стоїть базар! Потім, підкорюючись тезі Горбачова “ленінським шляхом до ринку”, відмовилися від цього плану”, – оповідає Віктор Киркевич.

Уже в наші дні неодноразово спливали ідеї про “професійну переорієнтацію” Бессарабки: у її приміщеннях пропонували створити картинну галерею, торгівельний пасаж з бутіками, готель, заради збільшення корисної площі навіть планували зробити надбудову.

Сьогоднішній зовнішній вигляд Бессарабського ринку мало відрізняється від фотографій 100-річної давнини. Лише безкінечні реклами перекривають величну красу будівлі. Сама ж Бессарабка продовжує радувати рідних киян своїми їствами і широчезним вибором продуктів.