Родини з незначними статками не завжди мали змогу віддати дітей до школи. Тож статистика була невтішною: приміром, 1897 року майже половина киян, а саме 44,6 відсотка, лишалася неписьменною. А дані станом на 1874-й були ще менш привабливими: тільки 44,7відсотка населення міста називали себе грамотними, окремо для жінок цей показник становив лише одну третину.

 

Разом із тим у Києві були чи не найдавніші в Російській імперії традиції просвітництва. Як відомо, ще князь Володимир Святославич вимагав від батьків віддавати дітей «на учення книжне». Згодом, у XVII столітті, було засновано Братську школу – майбутню славнозвісну Києво-Могилянську академію. Проте переважна кількість людності або зовсім ніде не вчилася, або здобувала в дитинстві «науку» від дячка найближчої церкви.

 

Для нинішніх поколінь обов’язкова середня освіта є нормою, а основні витрати на утримання величезної шкільної мережі бере на себе держава. Між тим, про освіту наших прадідів мусили дбати насамперед вони самі. Родини з незначними статками не завжди мали змогу віддати дітей до школи. Тож статистика була невтішною: приміром, 1897 року майже половина киян, а саме 44,6 відсотка, лишалася неписьменною. А дані станом на 1874-й були ще менш привабливими: тільки 44,7відсотка населення міста називали себе грамотними, окремо для жінок цей показник становив лише одну третину.

 

Разом із тим у Києві були чи не найдавніші в Російській імперії традиції просвітництва. Як відомо, ще князь Володимир Святославич вимагав від батьків віддавати дітей «на учення книжне». Згодом, у XVII столітті, було засновано Братську школу – майбутню славнозвісну Києво-Могилянську академію. Проте переважна кількість людності або зовсім ніде не вчилася, або здобувала в дитинстві «науку» від дячка найближчої церкви.

 

У ХІХ столітті безсумнівним анахронізмом стала ситуація, за якої освіта була потрібна вузькому колу управлінців, підприємців, комерсантів, медиків, а широкій масі відводилася роль неграмотного бидла. Унаслідок загального економічного прогресу кількість професій, що потребували бодай початкових знань, стрімко зростала, та й звичайному робітникові дедалі частіше доводилося мати справу зі складними механізмами, до яких краще було не підпускати невігласів.

 

Проте наявних шкіл хронічно не вистачало. Ще 1809 року на Печерську й на Подолі були організовані так звані парафіяльні училища для простого люду – на додаток до більш давнього Головного народного училища, попередника першої з київських гімназій, у яких училися діти збагатих і знатних родин. Наприкінці 1810-х у Києві поширилися так звані ланкастерські школи за методом англійця Джозефа Ланкастера. Він рекомендував у разі браку педагогів навчати спершу більш здібних учнів, а далі вони могли взяти на себе підтягування слабших. Активним провідником цієї системи в місті був молодий генерал граф Михайло Орлов, учасник руху декабристів. Ланкастерська методика застосовувалась у деяких школах при Київському гарнізоні, у Печерському училищі. Але невдовзі царські урядовці вбачили в ланкастерських школах зачатки крамоли та заборонили їх. Отже, кількість загальнодоступних навчальних закладів у Києві була вкрай обмеженою; у 1835 році діяло стільки ж парафіяльних училищ, скільки й у 1817-му, – лише чотири. Не врятували ситуацію й спроби наприкінці 1850-х років започаткувати недільні школи для тих, хто прагнув бодай мінімальних знань. У них разом навчалися дорослі та підлітки. Перша така школа в Києві відкрилася на Подолі 1859 року, згодом їх стало вже дев’ять, на кількасот учнів. Основний контингент викладачів складали студенти, котрі працювали безкоштовно на благо освітньої справи. Та й це починання наразилося на недовіру урядовців, і 1862-го йому було покладено край.

 

Зрештою, поліпшити становище змогла реформа освіти в течії різноманітних новацій епохи Олександра II. Згідно з реформою, опікування початковою освітою було розподілене між відомством народної освіти (навчальними округами) та місцевою владою. З’явилися міські шкільні й училищні ради. Громадським організаціям і приватним особам теж не заборонялося відкривати початкові школи – звісно, на підставі затвердженої владою програми. Це одразу додало можливостей для розширення освітньої мережі.

 

Серед початкових навчальних закладів розрізнялося кілька категорій. Найпростіший курс можна було прослухати в так званих однокласних народних училищах (фактично йшлося про навчання впродовж щонайменше двох років), де викладали Закон Божий з церковнослов’янськоюмовою, російську словесність, чистописання, арифметику, а також спів, малювання, гімнастику, для дівчаток – рукоділля. Те саме можна сказати про церковнопарафіяльні школи, які відкривалися при храмах. Але в Російській імперії склалася також система двокласних училищ, створених відповідним положенням 1869 року, де після початкового курсу діти ще два роки вивчали математику й російську мову, історію та географію, набували навичок креслення й навіть студіювали іноземну мову (найчастіше – німецьку). Туди вступали нащадки більш-менш благополучних обивателів, ті, хто не прагнув до гімназій та університетів,але хотів усе ж бути на гідному рівні. За навчання у двокласних училищах сплачували символічну суму – 5–10 рублів на рік, а в однокласних початкових школах діти могли вчитися безплатно, за кошти міста. У 1872 році запровадили ще досконаліші навчальні заклади – чотирикласні училища, котрі з 1912-го почали перетворювати на вищі навчальні училища, чотирикласні й чотирирічні, що давали повноцінну початкову освіту. У Києві така школа діяла на вулиці Золотоворітській (сучасне управління прикордонників).

 

Матеріальна доступність початкової школи була не єдиною її принадою. Паралельно з реформою освіти відбулася військова реформа, що проголосила загальний військовий обов’язок і шестирічний термін дійсної служби. Але фактично його відбували повністю тільки неписьменні. Навіть мінімальної початкової освіти було досить, аби термін зменшився до чотирьох років. Двокласна початкова школа «з’їдала» ще рік. А середня освіта скорочувала строк дійсної служби до півтора року, вища ж – узагалі до року, після чого молода людина залишалась у запасі.

 

Сприяючи поширенню освіти серед киян, міська дума (якій, до речі, реформа місцевого самоврядування надала доволі широкі повноваження та матеріальні важелі) у відповідності з духом часу спрямовувала вагому частку муніципальних коштів на шкільні потреби. За даними 1895 року, на видаткову статтю «Народна освіта» йшло до 160 тисяч рублів, або близько 12 відсотків тогочасного міського бюджету. У 1905 році було виділено вже 415 тисяч (14,5 відсотка), а у 1910-му – 535 тисяч рублів (16,8 відсотка).

 

З тих сум, які місто витрачало на освіту, значна частина припадала на оренду приміщень. Адже народні училища відкривалися десятками, спеціальних будівель для них не було, і доводилося винаймати приватні будинки. Та аж ніяк не всі вони влаштовували педагогів. Напрошувалася думка про зведення спеціальних училищних будівель. Міська влада брала до уваги шкільне будівництво, коли здійснювала спеціальні облігаційні позики на різні муніципальні потреби: відсотки за облігаціями обходилися дешевше, ніж орендна плата.

 

Не менш ефективною була допомога меценатів, котрі робили чималі пожертви або й дарували Києву цілком готові, належно обладнані будівлі. Часом нові школи ставали немовби пам’ятниками видатним людям чи були приурочені до знаменних річниць. Наприклад, дочка видатного педагога Костянтина Ушинського Марія Пото до 1901 року власним коштом звела училищний корпус на вулиці Фундуклеївській(Богдана Хмельницького) і розмістила в ньому народну школу, якій дали ім’я її батька. Учні та шанувальники відомого фінансиста Миколи Бунге організували на його честь будівництво розкішного будинку на Липках для двокласного училища (відкрилося 1904 року; нині – адмінкорпус на розі вулиць Липської та Пилипа Орлика). У 1902 році місто знайшло у своїй касі гроші для того, аби з нагоди 50-х роковин від дня смерті вшанувати пам’ять про славетних письменників Василя Жуковського та Миколу Гоголя. Кожному з них присвятили окремий навчальний заклад. Будинок училища імені Гоголя спорудили на Предславинській вулиці (тепер – школа-гімназія), будівлю училища імені Жуковського – на Лук’янівській вулиці (перебудована, нині – центральний офіс ДАІ).

 

Варто згадати добрим словом родину меценатів Терещенків. Славнозвісний благодійник Нікола Артемійович Терещенко пожертвував місту 100 тисяч рублів на будівництво нового шкільного корпусу, ще й 50 тисяч недоторканного капіталу, відсотки з якого призначалися на утримання училища.

 

Щоправда, смерть завадила філантропу на власні очі побачити результати свого пожертвування. Його задум здійснив син – Олександр Терещенко, котрий додав від себе ще 240 тисяч. У результаті на вулиці Ярославів Вал звели зразкову будівлю, де з 1906 року одразу в 4 паралельних класах навчалися понад 180 хлопчиків і приблизно стільки ж дівчаток. Нині у стінах колишнього народного училища імені Терещенка діє театральний університет імені Карпенка-Карого. Але пильний погляд виявить на фасаді будинку ініціали щедрих жертводавців: «НТ» і «АТ».

 

За дещо складніших обставин було вшановано знаного діяча народної освіти Сергія Грушевського. Він відписав у своїй духівниці 100 тисяч на створення початкового училища, котре його син, знаменитий історик і майбутній голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський, вирішив заснувати в Києві. Для закладу обрали місце на Куренівці, майже позбавленій освітніх осередків. «Батьки міста» спершу погодилися з тим, що училище матиме ім’я Сергія Грушевського і що в оформленні фасаду будівлі відіб’ється український національний стиль. Наприкінці 1911 року відбулося урочисте освячення нового осередку знань на нинішній вулиці Фрунзе. Але потім, на початку 1914-го, чиновники Міністерства народної освіти зажадали забрати в училища ім’я Грушевського-батька: мовляв, з ними не було узгоджено. Утім, неважко зрозуміти, що справжньою причиною був послідовний «малоросійський сепаратизм» Грушевського-сина. Однак Михайло Сергійович повівся рішуче. Його аргумент був простим і переконливим: або народній школі повертають ім’я Сергія Грушевського, або відсотки із заповіданого батьком капіталу на утримання училища (понад дві тисячі на рік) більше не надходитимуть. Це виявилося сильнішим за ідейні упередження, і Міністерство мусило піти на компроміс.

 

Після утвердження радянської влади колишні народні училища перетворили на «трудові школи». Чимало будівель, де в дореволюційні часи здобували початкові знання найбідніші кияни, донині служать освітній справі як приміщення середніх, а той вищих навчальних закладів.