Несподівана зустріч

Коли до Києва прийшли німці, будинок, у якому мешкала Владленова сім’я, згорів. До жовтня вони з матір’ю ночували просто неба в Першотравневому парку. А потім знайшли квартиру на вулиці Горького. Одного разу, коли хлопчик стояв біля парадного, побачив свого батька. «Тату!» – крикнув він, але сам не повірив своїм очам, адже тільки влітку всі проводжали його на фронт. Батько розповів, що потрапив у оточення під Полтавою, і коли почалося сум’яття, командири сказали своїм бійцям: «Тікайте куди хочете, армія розвалилася». От він і повернувся до своєї родини.На тій вулиці, де Михайло Путистін несподівано зустрівся із сином, він опинився невипадково, адже поруч жили його знайомі футболісти – Балакін і Клименко. А інший його приятель, Микола Коротких, улаштувався кухарем до їдальні на вулиці Богдана Хмельницького, де згодом став працювати монтером і сам Путистін-старший. Аби якось вижити в окупованому Києві, в якому тільки жінки та діти одержували по 200 грамів хліба на тиждень, а всі чоловіки під страхом смерті мали працювати, футболістам довелося згадати свої довоєнні спеціальності. Адже раніше не було професіональних футболістів, і всі гравці мали інші професії. 

Владлен Путистін згадує, що в той час і відомий футболіст Микола Трусевич спочатку продавав саморобні запальнички на Євбазі. Але якось його зустрів директор хлібозаводу, чех Йозеф Кордик, який був великим шанувальником футболу, і запропонував роботу. Сам Трусевич був переконаний, що краще всім колишнім футболістам «триматися купи». Тому після того як воротар київського «Динамо» сам улаштувався різноробочим на хлібозавод, він привів туди цілу команду динамівців: Свиридівського, Кузьменка, Клименка, Гончаренка, Тютчева, Комарова та Володимира Балакуна, усього вісім чоловік. Пішов працювати на це підприємство й Владленів батько.

Незвичайна команда

Головні футбольні події розгорнулися влітку 42-го. Німці відчували себе повними господарями в Києві і, не маючи жодних сумнівів у власній перемозі, почали налагоджувати в місті «мирне» життя. Запрацювали кінотеатри, відкрився оперний театр, дійшла черга й до футболу. Було організовано українське спортивне товариство «Рух», свої команди сформували румунський і угорський гарнізони, а також німецькі залізничники. Пан Кордак вирішив теж не пасти задніх і показати всім, що він має власну команду. Футболісти, які працювали на той час на його підприємстві і яких він добре знав, не змогли йому відмовити. Ось так народилася команда під назвою «Старт», яку потім ніхто не зміг переграти.Перший матч за участю цієї команди, приурочений до відкриття стадіону на Великій Васильківській (тепер НСК «Олімпійський»), відбувся 7 червня 1942 року. «Старт» переміг команду українських націоналістів «Рух» з рахунком 7:2. Це єдиний матч, на якому не був присутній Владлен Путистін. На всі інші батько брав його із собою. 

– Добре пам’ятаю матчі з мадярами – зі збірною угорського гарнізону, з німецькими залізничниками, – згадував він. – Я радів кожному голу, а наші забивали, забивали… Вигравали з рахунком 11:0, 6:0, 5:1. Я зазвичай за воротами Трусевича стояв, м’ячі подавав. На трибунах не був жодного разу. З роздягальні з командою виходив і відразу – на своє місце. Коли ж команда «Старт» почала здобувати перемогу за перемогою, розмови про незвичайну команду майстрів футболу дійшли до німецького керівництва. Німці почали вимагати, щоб непереможний «Старт» зустрівся з їхньою елітною командою льотчиків і зенітників «Фла- келф». Михайло Путистін розповідав синові, що в команді з цього приводу було багато суперечок і сумнівів – грати з фашистами чи ні. З його слів, Коля Трусевич, який любив футбол понад усе, переконав своїх товаришів у тому, щоб усе-таки зіграти з німцями й зганьбити їх перед усім світом.

Без шоколаду, ікри та апельсинів

Перша зустріч з німецькою командою закінчилася з рахунком 5:1 на користь «Старту». Вона була зіграна 6 серпня, а от матч-реванш, який увійшов у історію з легкої руки Льва Кассиля під назвою «матч смерті», відбувся 9 серпня. Для зустрічі з нашими футболістами німці залучили гравців-професіоналів, які служили в привілейованих частинах Вермахту. Як вважає Владлен Путистін, німці, схоже, розраховували не тільки на посилений склад своєї команди, а й на те, що наші гравці не встигнуть так швидко відновити сили. Адже фашисти добре знали, як погано харчуються наші футболісти – без шоколаду, ікри та апельсинів. 

Можна було б припустити, що німці, жадаючи будьщо здобути перемогу, почнуть грати грубо й порушувати правила. Але очевидець цього матчу стверджує зворотне: – Нічого подібного не було, окупанти грали нормально. Вони любили спорт і поважали спортсменів, незважаючи на те, що йшла війна. У гітлерівців був культ сильних і спритних людей – так уже їх виховували. «Перший тайм наші програли – 1:2, – розповідав через багато років граючий тренер «Старту» Михайло Свиридівський. – У другому, намагаючись переламати опір суперника, ми вирішили «проявити характер» і вибили кількох гравців. Одному навіть коліно перебили, і він пішов з поля. Німецький генерал кричав: «Ці бандити грають некультурно!» А от угорські та румунські військові на стадіоні вболівали за киян». 

У підсумку «Старт» знову переміг німецьку команду з рахунком 5:3. Та ніхто після матчу його гравців не розстрілював, як про це розповідали в багатьох легендах про «матч смерті». Більш за те – збереглась фотографія, де вони разом зняті з командою «Флакелф». 

– Тоді це тримали в страшному секреті, – розповідає Владлен Путистін. – Мені здається, та правда, яку знали учасники матчу, була нікому не потрібна. Тому їм і не давали розкрити рота. Одна справа – красива легенда, й інша – реальне життя. А потім, коли вже почалася перебудова, брат Володимира Балакуна передав йому це унікальне фото й сказав: «Тепер можна». А ще хлопчик запам’ятав, що перемогу цього незабутнього матчу-реваншу команда стартівців добре відсвяткувала. Хтось із уболівальників приніс самогон, а потім ще й додому запросив.

Останній матч

Через тиждень, 16 серпня, «Старт» у тому ж складі зіграв із «Рухом». – Надубцювали поліцаям від душі – 8:0, – так про цей останній матч згадує Владлен Путистін. А через два дні прямо з хлібзаводу відвезли до гестапо Трусевича, Кузьменка, Клименка, Гончаренка, Тютчева, Свиридівського, Балакіна, Комарова і Михайла Путистіна. За однією з версій, футболісти нібито підсипали в борошно, призначене для окупантів, бите скло. Але насправді до цього вони не були причетні. Батько Владлена Путистіна у своїй автобіографії написав, що він 14 місяців сидів у Сирецькому концтаборі як неблагонадійний. А в жовтні, коли його послали на вантажні роботи на завод «Більшовик», йому вдалося втекти й навіть вибратися з Києва.