У ХІХ столітті це була відлюдна місцина, куди лише зрідка городяни вибиралися з човняра- ми на пікніки – жодного капітального мосту між островом та містом не існувало. З 1870-х років місто надавало в оренду частину території острова одному з тих човнярів – Адаму Гінтовту. Він влаштував тут щось на зразок заміського шинка, який славився раками і курчатами. Попервах затишне місце розваги облюбували заможні київські панки – люди солідні та сімейні. На «Трухашках» їм було найзручніше влаштовувати подалі від сторонніх очей пиятики з дівчатками під звуки оркестру, що складався з бандури, гармоніки й скрипки.

Проте з часом парові катери налагодили регулярне сполучення острова з містом. 1887 року група поважних киян заснувала Київський яхтклуб, гавань якого обладнали на північній частині Труханова острова. Цей заклад заслуговує на окрему розповідь, так само, як і Дніпровська біологічна станція, створена на тому ж острові наприкінці 1900-х років. Що ж до патріархального закладу Гінтовта, то він до кінця позаминулого століття перетворився на пожвавлений кафешантан «Ермітаж».

Між тим південна частина острова привернула пильну увагу власників пароплавного товариства, яке здійснювало перевезення Дніпром та його притоками. Особливо їм сподобалася Матвіївська затока (в той час відома як затока Старик). Вона була досить широка й глибока, тож чудово підходила для зимової стоянки пароплавів. 1885 року пароплавне товариство, орендувавши чималу ділянку на острові, влаштувало тут майстерні та елінг для лагодження суден.

Сполучення острова з містом не можна було назвати безперебійним. Якщо взимку сюди діставалися по льоду, а влітку – на човнах і катерах, то в період осіннього льодоставу та весняного льодоходу Труханів острів, по суті, опинявся в ізоляції. Це створювало безліч незручностей для робітників. Ті, хто працював у пароплавних майстернях, але мешкав у місті, мусили щодня рано-вранці поспішати на переправу, а за відсутності сполучення вони взагалі залишалися без роботи.

Пароплавство порушило питання про те, щоб організувати робітниче селище просто на острові. Ініціатори мусили узгодити його із землевласником – міською владою. Але «батьки міста» тривалий час не бажали допустити постійного проживання пролетарів на «Трухашці». Головною причиною такої позиції була, либонь, звичайна перестраховка. Адже високі весняні води систематично затоплювали острів. Гласні (депутати) міської думи побоювалися: якщо вони санкціонують поселення робітників на цих землях, то чи не візьмуть тим самим на себе зайву відповідальність? Могло так статися, що у разі сильної повені мешканці прибіжать просити у міста грошей на відновлення свого житла. Або вимагатимуть підсипки грунту, що також потребуватиме чималих видатків…

Сотні людей мусили страждати через ці побоювання. Зрештою, сталася природна річ: робітники пароплавства почали селитися на острові без дозволу, самочинно захоплюючи ділянки. Це не означає, що вони нехтували законністю. Навпаки, до міської управи від них надходили численні прохання. В одному, приміром, говорилося від імені групи поселенців: «Ми на підставі особистого досвіду знаємо, що колоністи, які оселилися на острові 20–30 років тому, живуть спокійнісінько, оскільки ці люди, зробивши невеликі підвищення у вигляді насипу або з колод, цілком гарантовані від вторгнення води до їхніх будинків під час повені… І кожен з нас готовий дати підписку, що місто з нами не матиме клопоту».

Спочатку в мерії замість того, щоб узяти до уваги очевидність, затялися. 1903 року в одному з думських засідань навіть ухвалили вимагати знищення стихійного селища через суд. На щастя, до таких радикальних і скандальних заходів не дійшло. З часом настрої у міській думі змінилися, і 1907-го місто погодилося офіційно оформити відведення землі під житло. Після цього селище на острові доволі швидко набуло цивілізованого вигляду. Його вулиці нанесли на карту Києва, причому, враховуючи начебто «не правобережне» розташування, вони отримали назви від міст українського Лівобережжя: Чернігівська, Полтавська, Харківська, Остерський провулок. А центральну площу найменували Запорізькою – мабуть, через те, що пароплави, якими володіло товариство, курсували саме до дніпровських порогів.

Вельми нагальною була потреба мешканців «Трухашки» в освіті та духовності. Якщо проблему даху над головою вони вирішили, то заради церковних служб їм, а їхнім дітям – заради відвідання шкільних закладів, доводилося, як і раніше, вибиратися на київський берег. Аж тут знайшовся меценат, котрий задовольнив цю потребу. Це був фактичний господар селища – керівник пароплавного товариства Давид Марголін, відомий київський бізнесмен і доброчинець. До речі, він сам володів на острові дачкою.

З нагоди 50-річчя пароплавної фірми, відзначеного у 1908 році, Марголін фінансував зведення для остров’ян цегляної будівлі початкової школи з ремісничим відділенням, розрахованої на 150 дітей. До літа 1909-го вона була готова. Патронат над нею взяла на себе солідна філантропічна структура – Київське благодійне товариство, в якому головувала власною персоною дружина генерал-губернатора Єлизавета Трєпова. У вересні 1909 року школу успішно відкрили на велику радість мешканців. Аж тут пані Трєпова натякнула Марголіну, що, сказавши «а», треба сказати й «б», – забезпечити острів’ян також божим храмом. Мільйонер виконав бажання першої леді Південно-Західного краю. Його коштом на Трухановому острові спорудили кам’яну церкву за проектом єпархіального архітектора Євгена Єрмакова. Храм нарекли ім’ям святої Єлизавети – небесної покровительки Трєпової. Його урочисте освячення відбулося у вересні 1910 року. Випадок був, як бачимо, досить неординарний: православну церкву зведено на гроші «інородця»! Загалом благоустрій острова дещо поліпшився у 1913 році, коли його було офіційно перейменовано на Олексіївський – на честь малолітнього спадкоємця російського престолу цесаревича Олексія.

Для розташування училища і храму підсипали достатньо землі, аби їх не захльостували повені. Проте переважна частина острова навесні часто-густо перетворювалася на таку собі «Венецію». Його мешканці замість того щоб ходити вулицями пішки, плавали човнами. Житло на острові будували на високих палях, тому місцеві залишалися у своїх домівках. Тільки за надто високої води (як, приміром, трапилося навесні 1907 року) їм доводилося шукати тимчасового притулку в місті. 1918-го відбулася подія, що вплинула на всю подальшу долю острова. Німецькі окупанти з армії кайзера Вільгельма II, котрі кілька місяців займали місто, прищепили у нас європейську моду на відкриті пляжі. Їхню увагу привернув Труханів острів. Зайди розчистили тут піщаний берег, облаштували на ньому дерев’яні бараки, лавки, кабінки для переодягання – і того ж літа завирувало пляжне життя.

Коли згодом у Києві прийшли до влади більшовики, пролетарям теж припала до смаку така форма відпочинку. Відтоді щоліта берег заповнювали пляжники. Тривалий час громадян доставляли на острів і назад спеціальні катерки, але у 1957 році було споруджено пішохідний міст, який з’єднав зону відпочинку на Трухановому острові з Набережним шосе.

Небезпеку систематичних повеней було усунуто у 1960-ті роки з появою Київського моря. Але до того часу селище на Трухановому острові вже припинило існування. Церкву знесли ще до війни, а житлові квартали зруйнували дощенту гітлерівці восени 1943-го. Тепер від колишнього пролетарського поселення на веселій «Трухашці» залишилися тільки поодинокі старі могилки.

А у 1989 році на острові було встановлено бронзовий монумент (скульптор Володимир Чепелик) у пам’ять про знищене селище. Він зображує солдата, який побачив замість рідної домівки згарище та спалений човен…

Донині Труханів острів є для мешканців столиці одним з улюблених місць відпочинку, а Матвіївська затока перетворилася на відомий тренувальний центр з водного спорту. Нинішня весна покаже, чи нагадуватиме якоюсь мірою тутешній ландшафт історичні світлини, що збереглися після колишніх повеней.