Рід Тулубів походить із Криму. Вони прямі нащадки січових козаків. Наприкінці XVI та початку XVII століть їхні предки належали до козацької старшини. Були серед них і писарі Війська Запорозького. Є відомості, що Андрій Тулуб мав звання полковника. А ще один із Тулубів був одружений з сестрою знаменитого Кочубея, страченого гетьманом Мазепою.

При Петрі І один із Тулубів дістав дворянський титул, офіцерський чин і став власником фамільного герба. Володів землями й хуторами на Полтавщині.

Батько Павла Олександр Данилович у пошуках науки пішки прийшов із Золотоноші до Києва. Із золотою медаллю закінчив Першу гімназію, історико-філологічний факультет університету Святого Володимира. Викладав у Інституті шляхетних дівчат, працював інспектором училищ у Кам’янці-Подільському, директором однієї із херсонських гімназій. Написав підручник з російської літератури. У тридцять чотири роки повінчався з сімнадцятирічною Марією Домбровською. Подейкують, була вона дуже вродлива, кияни спеціально ходили милуватися красунею, коли та гуляла Хрещатиком. Тулуб дружив з Миколою Костомаровим. За членство в Кирило-Мефодіївському братстві рік відсидів у Петропавловській фортеці. А потім відбув восьмирічний строк у Оренбурзі.

Павло, або Поль, як його ласкаво називали в сім’ї, був улюбленцем батька й матері. Розглядаючи заголовки газетних статей, у шість років почав самостійно читати. У 1882-му закінчив Херсонську гімназію. Коли Павло навчався в старших класах, помер батько, і хлопець мусив заробляти гроші для сім’ї. У матері залишилося п’ятеро малолітніх дітей. Підробляв уроками, зокрема готував до вступу в гімназію доньку мільйонера Скадовського. Ставши студентом юридичного факультету Київського університету, познайомився з Ароном Коганом — сином власника київської тютюнової фабрики “Соломон і Коган”. Коган-молодший хотів прославитися, отож купував у талановитого й бідного юнака його вірші… Навіть том поезій опублікував, дуже здивувавши киян, адже ті знали Арона як малоосвічену людину, що навіть погано володіла російською мовою. Твори Павла друкували в багатьох тодішніх періодичних виданнях Києва, рецензенти були до них прихильними. Сфера літературних зацікавлень юнака щонайширша: скажімо, писав куплети для улюбленця публіки артиста оперети Блюменталя-Томаріна. Критикував вибоїсті дороги, неосвітлені й брудні вулиці.

Після закінчення університету служив у судових установах Подільської губернії, Києва, був мировим суддею, членом міського окружного суду. Друкувався в газетах “Киевские отклики”, “Киевская мысль”. Дебютував у “Неделе” Гайдебурова. Повісті, оповідання, статті на мистецькі теми публікував “Художник”, що виходив у 1892—1894 роках. Вірші надсилав у “Одесский листок”, “Жизнь в искусстве”, а згодом у “Вестник Европы”, “Наблюдатель”, “Ниву”. Набувши професійного досвіду, став автором статей з юриспруденції: “Из записок и наблюдений мирового судьи”, “Суеверия и преступления”, “Муки судейской совести”.

Дружина Павла Єлизавета Василівна Королько (1866—1932) походила з давнього білоруського роду, записаного в Шосту книгу дворянства російського. Починався він у середині XV століття від рицаря Максиміліана. Навчалася в гімназіях Могильова, Харкова. Закінчила відділення іноземних мов Харківського університету. Це про неї писав закоханий Павло:

Она не блещет красотой,

она как лилия чиста,

И дышат свежестью лесной

ее невинные уста.

И ей одной мои волненья,

мои все думы и мечты,

И молодого вдохновенья

восторги, гимны и цветы!

Сім’я Тулубів жила в Києві, на Фундуклеївській вулиці, в будинку професора музичного училища (нинішньої Національної музичної академії) піаністки Штосс-Петрової, потім — у Обсерваторному провулку, а в 1872-му переселилася на Гоголівську, 27. На жаль, ці споруди не збереглися. Поряд, у 32-му номері, в флігелі домовласника Міллера, мешкав рідний брат Павла Микола, який служив адвокатом в Управлінні Південно-Західної залізниці. Високоосвічена та ерудована людина. Знав кілька мов. Навколо своєї садиби розбив парк з рідкісними для Києва сортами троянд. Помер на початку Першої світової війни. Згідно із заповітом небіжчика 4300 томів його книгозбірці передано Міській публічній бібліотеці. Подружжя Тулубів поховане поряд на тринадцятій дільниці (професорській), на так званій Красній гірці. Розповідь про цих людей входить до програми екскурсійного маршруту по Київському некрополю.

Знаменитою стала і донька Павла Тулуба Зінаїда (1890—1964), відома українська письменниця. У 1913-му вона закінчила Київські вищі жіночі курси. Перший твір “На перепутье” надрукувала в “Вестнике Европы”. У 20-х роках працювала лектором у військових частинах, керувала літературним відділом Київського фотокомітету. Залюблена в історію України, звернулася до образу Петра Конашевича-Сагайдачного. Так з’явився задум роману “Людолови”, що мав початкову назву “Сагайдачний”. У листах до Максима Горького вона спочатку писала, буцімто має намір створити “роман про Сагайдачного”, та згодом повідомила про зміну планів: “…але роман давно виріс із цих рамок і перетворився на роман, де центром є проблема праці на початку XVII століття”. Задум молодої письменниці підтримав і Павло Тичина. В 1937—1955 роках Зінаїду репресували, і їй довелося жити в Казахстані. Працювала завідувачкою шкільної бібліотеки, рахівницею “Заготзерна”, секретаркою райсільгоспвідділу… Після реабілітації повернулася до Києва, де й померла. Відомий її роман із життя Тараса Шевченка на засланні “В степу безкраїм за Уралом”. Написала також низку п’єс, сценаріїв, казок. На будинку № 6 на Великій Житомирській, де жила письменниця, встановлено меморіальну дошку. Спочиває Зінаїда Тулуб на Байковому цвинтарі.