Товариш розповідав, що дід був свого часу доглядачем парку Аскольдова могила. Парків у Києві загалом чимало. Однак я не знаю, чи дотепер кожен з них має такого свого господаря, що знає кожне дерево, кожну білку і кожну навіть неасфальтовану стежку. Навесні в парки і сквери приїздять великими вантажівками працівники, найняті муніципалітетом – вони прибирають сміття і приводять до ладу клумби. Восени щоранку можна побачити старших людей, що змітають листя з доріжок у великі купи, і іноді розводять багаття, а взимку вони ж, чи може, якісь інші люди, розчищають стежки від снігу і посипають піском і сіллю. Ніхто з них, втім, не мешкає у парку. Звісно, міські парки – не ліси, і не потребують лісника, що знаходився би повсякчас на місці і відчував себе господарем ввіреної йому місцини, а відтак знав її і беріг. Неймовірно цікавою залишається для мене доля діда того мого товариша – як воно, бути доглядачем парку? Чи мусив він приїздити туди щоранку і, наче якийсь лісовий дух, підбирати зламані гілки і підпирати похилені дерева, чи знав, скільки видів квітів і трав обрали собі місце на ввіреній йому території, чи пильнував час цвітіння рослин, чи збирав насіння і запам’ятовував нові кущі і дерева? Чи просто був відповідальний за те, щоб двічи чи тричи на рік наймати робітників для того, щоб поприбирали у парку. Не знаю також, чи була то державна посада, а чи став він доглядачем парку неофіційно, за власною волею. Я ніколи про це не дізнаюся. Однак, гуляючи тим чи іншим парком міста, щоразу роззираюся в пошуках маленького будиночку – саме в такому мусив би, як на мене жити колись той дід і інші доглядачі маленьких міських лісів, хазяї дерев, володарі трав і квітів.


З найвищої гори над Дніпром, з дев’ятої колії Залізничного Вокзалу, з вікна будь-якої вулиці, з найменшої кав’ярні … Звідки завгодно – Погляд на Місто, щодня, о 23:15 на Радіо Київ