Добігши кінця “вертерових” страждань ліричної пані, подумала: яка ж це нудьга — наша вкраїнська класика… Навіть якщо її попередньо “охрестили” інтелектуальним романом. Точніше, преамбулою европейської інтелектуальної прозі. Так вважають літературознавці, критичні праці котрих видавництво “Факт” у добрих традиціях проекту “Текст + Контекст” прилаштувало поруч із “Невеличкою драмою” Валер’яна Підмогильного. Але мені з того не велика втіха. Чого б раптом? Натяк прозорий: українська проза якщо й напружувалась на початку минулого століття доскочити европейського контексту, зазнала фіаско. Перспектива змарнована в “сповитку”. Соломія Павличко не випадково провела аналогію між творчістю Валер’яна Підмогильного та Віктора Домонтовича. І “Доктор Серафікус”, і “Невеличка драма” були написані приблизно в один і той час: кінець двадцятих. Схожі типажі, моно- та діалоги, сарказм та іронія. Тільки Домонтовичу поталанило ошукати долю: відчувши подих смерти, “зіскочити” з пера. Безбарвний камуфляж… Затертись у царстві мертвих… Підмогильному — не вдалося. “Вовкодавом стрибає на мене цей час, та не вовча тече в мене кров”… Це — Мандельштам і його відчуття тодішнього “звіринця”. У Підмогильного не знайдеш завуальованого діагнозу. Хіба ледь відчутні натяки…. Може навіть проклюнутись ілюзія, що чоловік нічого не знав і не бачив. Тому й не боявся. Щасливий… Але така тотальна “байдужість” до своєї страшної доби свідчить якраз про протилежне. Іґнорація простору й часу — реакція самозахисту. Реальність Києва в романі пізнаємо лише за знаковими “хрестиками”: Арсенал, Жилянська, Андріївський узвіз… Уже стинались куполи соборів, коли герої “Невеличкої драми” випускали пар “пластмасових” діалогів (їх штучна мова чомусь також належить до ознак інтелектуального жанру…). І “драма” нібито про кохання, і правду життя ніби збережено. Співвідношення один до п’яти — одна пані й п’ять залицяльників — можна вважати прийнятним. У житті таке трапляється. От тільки любови там — “кінь не валявся”. Вакуум. І взагалі, усе те, що в “контекстових” статтях вважають “камерністю”, я би зачислила до безкисневого простору. Насамперед невеличку кімнату Марти. Автор чомусь затявся не відпускати свою героїню у світ широкий. Праця? Вона виконує її на “автопілоті”. Є ще спогади. Канів, Дніпро, дитинство… Те, що Юрій Шерех назвав “автобіографією”. І мрії… Штучно ліплена “турґєнєвская баришня” прагне великого кохання. Як у романах… “Могильна” статика автора-спостерігача. Йому нікого не шкода: відчужено споглядає за “бражкою” людських почуттів. На тлі активного сатанізму кінця двадцятих “літературщина” почуттів його героїв і справді сприймається як щось незначне. Вовняний клубочок драми… Якби він не написав цієї штуки, то драма теж була б невеличкою.

Заказать в магазинчике