Віднайдення: незвідана Житомирщина

Червоне своєю назвою завдячує не тим «часам, не так віддаленим», адже таку назву мало й до відомої жовтневої дати. Щодо назви, звісно, є багато легенд. Одна з них оповідає, що поселення мало широку славу через свої базари, які відвідували навіть візантійські купці. І нібито якогось купця настільки вразили розсипища червоного краму, що своїм вигуком: «Ой, яке червоне!» – започаткував мовну звичку говорити «поїдемо у Червоне». Ця легенда, на сьогодні принаймні, здається більш актуальною за інші, бо, навіть не доїхавши до Червоного ранковим автобусом, уже потрапляєш у галас і шал місцевого базару через гамірний люд, який набивається з сусідніх сіл до транспорту, щоб придбати той-таки крам з Червоного.

Уже за базаром – перша знахідка – діюча православна церква, про яку в путівнику не згадано. Місцевий служник розповів, що побудували її Терещенки, і в більшості храм гарно зберігся, але сучасний купол з білої цегли дуже не пасує споруді, тому домагатимуться поставити «справжні православні куполи». Почувши, що хочемо оглянути палац Терещенків, а потім ще й у Городківку зазирнути, – здивовано зрадів, бо не звикли ще житомиряни до якихось туристів, а до купи туристів (це не про нас двійко) – і поготів.

Палац Терещенків у Червоному перейшов їм (тобто був купований разом із цукровим заводом) від польських шляхтичів Ґрохольських, які володіли маєтком з кінця XVIII ст. Саме за останнього з власників Ґрохольських – пана Адольфа – і постав цей неоґотичний палац. За проектом невідомого архітектора збудовано симетричні (але вже за Терещенків будинок втратив свою строгу симетрію через добудови) триповерхові хороми з двома чотирибічними вежами по боках та однією центральною восьмибічною вежею. Колись ця найбільша вежа була ще й двоповерховою, але зараз замість другого поверху – православний хрест, бо наразі споруда знаходиться у власності жіночого монастиря Різдва Христового (Московського патріархату), і теперішні господині не дуже привітно (а якщо відверто – дуже непривітно) ставляться до спраглих натішитися неоґотичною архітектурою зблизька. А тому милуватися рядами високих стрілчастих вікон, гостроверхими пінаклями та домріювати собі такі недосяжні оку (з волі самих господинь) просторі приміщення з високими хрестоподібними склепіннями у внутрішньому інтер’єрі доведеться здалеку. До речі, ґотичного похмурого колориту палацу додає його сірий колір, що з’явився, ймовірно, після пожежі 1928 року, бо на старих світлинах садиба виблискує білістю стін серед паркової зелені. За палацом ще в цілком пристойному стані зберігся флігель, який більш приступний для огляду, – в такому самому неоґотичному стилі. Ну й уже точно ніхто вам і слова не скаже щодо прогулянок панським садом, його збереженою з часів Терещенків липовою алеєю, а також посиденьок в альтанці, щоправда, вже сучасного облаштування, на острівці серед озерця.

Отак, перейшовши через парк, втрапили на дорогу до наступної дивовижі – тієї самої – костелу Святої Клари в Городківці. Тут варто ще раз згадати незлим тихим словом журналіста-мандрівника Дмитра Антонюка за віднайдення зокрема цього (поряд з багатьма іншими) архітектурного скарбу! Адже серед інтернет-ресурсів (не знаю, як там справи з книжковими путівниками – але сам пан Дмитро зазначає, що в жодному з путівників про костел не значиться) інформація про костел Святої Клари в Городківці згадується в контексті вищеназваного добродія. Аж диву даєшся – як така грандіозна споруда могла загубитися? Можливо, так само, як на дві години загубилися ми, мандрівники, відірвані від усього світу самотньою дорогою з Червоного до Городківки, долаючи 11 км до мети з марною надією на хоча б одну попутну автівку чи бодай тракторець з причепом: чи то неділя, чи то пора непідходяща – травневі ж… (Знову ж бо: Житомирщина ще не звідала ні туристичної настирності, ні місцевої профспільноти, яка дбає про те, як ту настирність задовольнити.) «Але ці страждання того варті», – пише в путівнику Дмитро Антонюк про трясіння в автомобілі дорогою до Городківки, вимощеною старою бруківкою, а ми проектуємо це твердження на трясіння на власних двох і цілком погоджуємося.

Будь-яка втома зміниться на захоплення, ледь на видноколі завидніє обрис костелу Святої Клари. Але до того не оминіть увагою ще пам’ятний камінь, встановлений з нагоди заснування села Городківка (довоєнна назва Халаїмгородок, походить від прізвища перших власників цих земель – родини Халаїмів), та красиву цегляну сторожку, схожу на обрізану башту, – залишок від будинку Івановських (зараз на його місці побудовано школу). Саме одному з власників Халаїмгородка – Євстафію Івановському – і маємо віддати дяку за таку казкову споруду на Житомирщині. Євстафій Івановський, більше відомий під псевдонімом Геленіуш, був польським письменником-українофілом, який у своїх творах зображав життя польської шляхти ХІХ ст. на теренах Житомирщини і Київщини, оповідав маловідомі факти, давав доволі докладні описи шляхтянського побуту і характеристику самим шляхтянам (наприклад, оповів про Михайла Комбурлея – засновника першого в Житомирі театру). Його творчий спадок складає неймовірно цікавий історично-етнографічний матеріал, проте, на жаль, перевидань книг Івановського після його смерті не було. Не дожив він і до появи свого казкового плеканця – костел, названий на честь його матері Клари, дочки Яна Непомуцена Хоєцького, в минулому депутата Чотирирічного сейму Речі Посполитої, зведено 1913 року одним зі спадкоємців Івановського – А. Жміґродським.

Химерна будівля над сільським ставом поєднує елементи романського й ґотичного стилів. Масивна, з похилими боками башта-донжон виконана в неороманському стилі – з міцними стінами, вузесенькими вікнами-щілинами, маленькими кованими дверима.

Вивершує башту незнайомий мені символ, можливо, це геральдичний символ гербу «Лодзя», останнім представником якого й був Євстафій Івановський – а може, й ні. А вже головний корпус опирається на стрілчасті ґотичні склепіння, має багато великих вікон, його прикрашають контрфорси, арки та нервюрні хрестовини при вході, однією з окрас є масивні ковані двері. Таке поєднання елементів створює враження об’ємності й простору, яке, однак, не підтверджується внутрішнім приміщенням, що контрастно виглядає затісним для такого пишного екстер’єру. Цікавинкою внутрішнього оздоблення костелу є зображення біблійних сюжетів в об’ємних ліпленнях, порозвішаних уздовж стін. Геть уже старенький наглядач костелу якраз чепурив костел всередині до недільної служби, на яку чемно запросив і нас – хоч і немісцевих, хоч і не до події вбраних. Але нам була дорога ще в Андрушівку, тож подякувавши за все загалом (також і за можливість піднятися вузенькими спіральними східцями в башті), рушили далі, зробивши невеличку зупинку на мальовничому березі ріки Гуйви.

Палац Терещенків в Андрушівці архітектурою вражає меншою мірою. Однак якщо ви мандруватимете, коли школа № 1 (яка зараз там міститься) буде відкритою, то зможете оглянути мармурові сходи і ліплені позолочені стелі в деяких приміщеннях, як стверджує в путівнику все той-таки Дмитро Антонюк. Побудований в стилі неоренесансу, палац дає враження симетрії, геометричності, впорядкованості – ряди однаково рівних вікон, прямі колони, карнизи, балкони.

Натомість ця садиба має багатшу історію: польські магнати Бержинські, власники цих земель із XVII ст., побудували тут у 1848 р. перший цукровий завод на Житомирщині, який згодом придбали Терещенки; а з настанням радянських часів тут 1919 року було створено ревком, а згодом розміщувався штаб Першої кінної армії – і з того самого балкона, що над центральним входом, виголошував експресивні промови маршал С. Будьонний. Нас же більше цікавить експресія садибного парку, який уподобала для недільного відпочинку місцева молодь. Кажуть, що тут ще збереглися завезені Терещенком пробкові та кедрові дерева, проте ми їх не побачили. Зате одразу тепер зі шкільного подвір’я видно кілька ставків та алейок між ними, з’єднаних сучасними не вельми припасованими до стилю містками. З тильного боку палацу зараз можна знайти фонтан, теж явно не часів постання маєтку, але походження його невідоме. Проходячи повз фонтан, кидаємо останній погляд на палац, нову церкву на іншому березі Гуйви й виходимо на вулицю Садову – прямувати на автостанцію.

Неоглянутою із запланованого в мандрівку лишилася, проте, єдина приватна обсерваторія в Україні – Андрушівська народна обсерваторія під керівництвом Юрія Іващенка, що знаходиться при в’їзді в Андрушівку – даються взнаки 16 кілометрів дорожньої бруківки, сходженої пішки. Значить, сюди ще повернемося – і залюбки. Гудіння в ногах – але з позитивним зарядом емоцій – вкотре наштовхує на думку: однозначно, в туристичному плані Житомирщина – цілина, яка ще чекає своїх орачів, тобто юрмищ туристів. Бо ж показати їй – самі бачите – є що. Справа за вами.

Замовити путівник у Магазинчику