Автентичність збереглася завдяки розташуванню

 

«У Києві багато Шевченкових місць, це і університет, і хата на Майдані, але наша хата єдина, яка є аутентичною, – розповідає науковий працівник відділу музею Тараса Шевченка «Хата на Пріорці» Надія Наумова. – Сама будівля і є головним експонатом, оскільки сьогодні немає жодного об’єкта, пов’язаного з Тарасом Шевченком, який би не перебудовувався». 

Ця територія, що розташована поряд із Куренівкою та з 1834 р. входить до міської смуги, має назву Пріорка. Саме завдяки музею на карті Києва з’явився цей топонім. Походить він від того, що землі ці належали пріору домініканського католицького монастиря, який розміщався навпроти Флорівського монастиря на Подолі. Хоча деякі люди помилково вважають, що назва походить від того, що землі «приорали», «приварили» до Києва. 

Коли 30 липня 1859 року Шевченка під конвоєм привезли до Києва, у нього відбулася розмова з генерал-губернатором Іларіоном Васильчиковим, у якого він попросив пожити два тижні. Поет мав бути у цей період «під наглядом», і деякі києвознавці пишуть, що після тієї розмови його відправили до в’язниці (за різними даними, на Подолі, на Бібіковському бульварі (нині бульварі Тараса Шевченка), де була пересильна тюрма, чи на Володимирську, 15). Та насправді його взяв на поруки друг губернатора священик Юхим Ботвиновський, що мешкав біля Софійського собору. Постать дуже цікава, оскільки він курив люльку і не цурався вдягнути вишиванку та станцювати гопака. Але у Ботвиновського Шевченкові не дуже сподобалося, він хотів бути більш самостійним, тож почав шукати інше житло. 

От як згадувала господиня хати на Пріорці Варвара Пашковська своє знайомство з Тарасом Григоровичем. Вона знала, що є такий поет, але ніколи його не бачила. І коли запитала, хто він, почула у відповідь: «Чоловік. Ішов-ішов,бачу – хатка стоїть, не то панська, не то мужицька, біла-біла, як сметана, ще й садочком обросла. А на дворі дитячі сороченятка сушаться, рукавчатами махають – мене кличуть. От я й зайшов». Через 15 років спогади про знаменитого постояльцяВарвара Пашковська надрукувала в журналі «Пчела. Русская иллюстрация». До речі, їх там проілюстрували гравюрою типової української хати, вкритої соломою. І тепер багато відвідувачів музею запитують, чому немає соломи на даху Хати на Пріорці. Але у київських архівах збереглися плани будинків, що споруджувалися по вул. Вишгородській: «хата дубова потинькована» (тобто штукатурена), і вкриті вони були гонтою. Таких хат, наполовину сільських, наполовину міщанських, було близько 200. Потім їх знесли, залишилася лише та, у якій жив Шевченко, – №5 по вул. Вишгородській. Можливо,її врятувало те, що це околиця міста, і у влади не дійшли руки до того, щоб все тут забудувати або «реставрувати» до невпізнаваності. Звісно, час не минув безслідно, але принаймні Хата на Пріорці стоїть на тому самому місті, має таке саме планування, а за вікнами – не урбаністичний пейзаж, як навколо музею на Майдані, а шумить березовий гай – пам’ятка садово-паркового мистецтва. У ньому, до речі, росте 400-річний дуб, який, за легендою, Шевченко малював і під яким не раз відпочивав. 

Невдовзі слухання справи Шевченка закінчились, і йому було рекомендовано виїхати до Петербурга. Останній київський притулок поета став для нього розрадою та справжньою домівкою. Будинок Пашковської відтоді називають «Тарасовим».

 

Про казки «дядька Тараса» розповідали дітям і онукам

 

Музей Шевченка оригінальний ще й тим, що тут намагаються зібрати не документи та видання у скляних стелажах, а відтворити атмосферу, яка була при Шевченкові. Тут не читають лекцій про «основоположника української літератури, генія українського народу тощо», які здатні знищити у будь-якого школяра бажання хоч щось дізнатися. 

У музеї розповідають про іншого Тараса. Стомленого після заслання, але доброго та щирого. Він дуже любив дітей, пригощав їх цукерками, пряниками. «Дядьку Тарасе, розкажи казочку», – просила його малеча. А коли ці діти виростали, вони розповідали вже своїм дітям і онукам про те, як жив на Пріорці дядько Тарас, якого всі знають як великого поета. «Коли ми відкривали музей, – продовжує Надія Наумова, – ці люди приходили до нас і ділилися своїми спогадами, приносили фотографії, речі. Це було феноменально. На деяких світлинах люди, яких ми не знаємо, але це кияни, які мешкали у той час поряд. Деяких ідентифікували. Одна бабуся принесла фото і розповідає: це сім’я Бібіків, вони жили навпроти, потім у революцію емігрували. І ми зрозуміли, що не хочемо робити музей у класичному розумінні, а намагатимемося зберегти атмосферу того часу». 

І справді, ця атмосфера охоплює відвідувачів з самого першого кроку. У сінях лежить картопля, гарбузи, стоїть діжка. У кутку – макітра. У кімнатах – плетені килимки на підлозі, старовинні шафи, трюмо, крісло-гойдалка, керамічний посуд, дитячі іграшки, рушники, щипці для завивки, капелюшки. На вікнах – старовинні фіранки. На стінах – ікони, дерев’яний годинник,який чомусь відбиває половину години. З дозволу господинь музею ці речі можна навіть брати до рук.

 

Дослідження невідомої картини

 

Але не припиняється і справжня музейна робота. Нині працівники музею досліджують картину «Царський сад». Вона відноситься до так званих творів Шевченка, відомих за копіями. Її оригінал, радше за все, втрачений, а копія зберігається у приватній колекції в Росії. 

На малюнку зображений Царський сад. Писалася картина, ймовірно, з гори над філармонією. На одній лінії ми бачимо Андріївську церкву, Михайлівський Золотоверхий, церкви, яких вже немає: Десятинну, Стрітенську, Вознесенську, Олександрівський костел. А також Софійський собор, яким він був тоді, ще з триярусною дзвіницею. Ще немає будівлі Присутствених місць на вул. Володимирській, 15, її зведуть лише у 1854–1857 рр., пам’ятника Богдану Хмельницькому (1888 р.). 

«Чому ми думаємо, що це робота Шевченка? – каже Надія Наумова. – По-перше, ліворуч на картині бачимо тополю, а Шевченко завжди малював тополю, навіть якщо вона там не росла. По-друге, у повісті «Близнецы» (1855 р.) він розповідає від першої особи, ніби від себе, таку історію. Якось пішов до Києво-Печерської лаври, послухав заутреню, вийшов на ганок друкарні, милуючись краєвидом. Повз ішли дві жінки і теж розмовляли про краєвид. Герой пішов за ними до «Зеленого трактиру», познайомився, вони сіли на лавочку під липою, і одна, дізнавшись, що він художник, попросила намалювати пейзаж, що відкрився перед ними. Герой наступного дня робить малюнок і дарує його одній з жіночок. І пише: «Рисунок акварельный был у меня давно начат. Я его тщательно окончил и на первом плане между липами нарисовал моих незнакомок и себя тоже нарисовал, сидящего на скамейке в поэтическом положении, в соломенном брыле». І от на картині ми теж бачимо липу, лавочку з незнайомкою. 

Водночас це не може бути картиною самого Шевченка, радше копія, зроблена з неї. Тож робота триває.