Кроки назустріч славі


Народилася Олександра Григорович 6 січня 1882 року в сім’ї колезького асесора Олександра Григоровича у Білостоці Грод­ненської губернії (тепер це — Польща). Загалом цю «білоруську аномалію», яка дала світові Шагала, Малевича, багатьох інших митців, варто було б зробити «заповідником», Меккою для естетів. Навчалася художниця в Києві, в гімназії Святої Ольги, яку закінчила у 1899 році. А у 1903–му, одружившись з юристом М. Екстером, отримала відоме світові ім’я. У 1908—1924 Олександра з коханим чоловіком жила в Києві, Петербурзі, Одесі та Москві, часто заїжджала до Парижа. Дітей у подружжя не було, і «вільна художниця» віддавалася творчості, беручи участь у численних виставках. Енергійна і чарівна, загадкова «фея вогню», вона одразу ж опинилася у самому епіцентрі художнього життя Парижа. Утім видатним майстром пензля Ася стала саме в Києві, де у 1901—1903 та 1906 роках (як вільний слухач) навчалась у художньому училищі Миколи Мурашка, разом з Аристархом Лентуловим, Олександром Архипенком, Абрамом Маневичем та іншими.


Вона пропустила крізь зорове, сердечне сприйняття практично всі напрями мистецтва кінця XIX — початку ХХ століття. Пізніше, з 1907 року, продовжила освіту в паризькій академії Grand Shomiere, де оволодівала тонкощами вподобаного нею постімпресіонізму (примарне sfumato, дрижання розмитих форм у дусі улюбленого майстра Ніколя Пуссена), а також спричинила справжній скандал своїми надто сміливими колористичними пошуками. Вона ж, як і її земляк і співучень, скульптор Олександр Архипенко, поставши перед умовою конформізму, рятівного для репутації, але згубного для таланту, все ж віддавала перевагу самостійній творчості.


На широковідомій мансарді Екстер на вулиці Фундуклеївській, 27 (нині — Богдана Хмельницького) зростав український кубофутуризм, «допінгову ін’єкцію» якого художниця отримала з рук творців цього авангардного напряму — Пабло Пікассо та Жоржа Брака. З ними її у 1907 році познайомив поет і теоретик найновішого мистецтва Ґійом Аполлінер. Саме український (екстерівський) варіант кубофутуризму став знаком її зрілого стилю і причиною заслуженої слави. Вона стала взірцем аристократизму натури, стриманості, заглибленості в живопис. Західництво цієї «наскрізь француженки в мистецтві», відполіроване щорічним тривалим проживанням у Парижі, було збагачене українським колоризмом. Спрацьовував національний інстинкт художниці, яка зросла в атмосфері української культури.
Піонер побутового дизайну та боді–арту


У 1908 році Олександра Екстер разом із Давидом Бурлюком організувала в Києві виставку «Ланка». Вона брала участь у більшості найзначніших виставок авангардного мистецтва в Росії (виставки групи «Бубновий валет» (лютий 1912), Союзу молоді, «Трамвай В» та інших),у Франції («Салон незалежних» — березень, 1912 та інших), в Італії.


У середині 1910–х років однією з перших художниця стала впроваджувати стилістику нового мистецтва в моду та побутовий дизайн (ескізи суконь, хусток, скатертин), тим самим заклавши засади art deco. Ввібравши риси багатьох новітніх течій, — від несамовитого Ван–Гога до експресіоністів, — вона, врешті, знайшла свій стиль серед «нетутешніх, супернатуральних» засобів вираження кубізму, склавши гідну компанію Матіссу, Пікассо, Леже, Браку. Її барокова колористика поєднала яскраві «східні» кольори та орнаментацію Давньої Візантії з багатовіковими традиціями західного мистецтва, ввібрала карнавальне різнобарв’я українського фольклору з його магією кольору, форми, ритму, з примарним потойбіччям, поетичністю…


У 1915 році Екстер вступила до групи Малевича «Супремус». Він тоді писав свої перші супрематичні картини, і нікого не пускав до майстерні — боявся, що про це стане відомо передчасно. Адже хотів довести, що винайшов геть нове мистецтво. І лише одній людині було дозволено приходити до художника — Олександрі Екстер. А напередодні першої світової війни вона з іншими художницями створила в двох полтавських селах — Вербівка та Скопці — пункти кустарного виробництва. Саме у примітивізмі, лубку, в «народному футуризмі», у товщі предковічної підсвідомості, гармонії космічного й тілесного, трагедії та гумору вона відшукувала поклади глибинної архетипіки, оживляючої енергії.


Етапними в авангардній сценографії стали роботи Екстер для Камерного театру О. Таїрова — оформлення вистави «Фаміра Кіфаред» І. Анненського (1916) та «Саломея» О. Уайльда (1917), «Ромео і Джульєтта» В. Шекс­піра (1921), які були для театральної Москви сенсацією. Також — для молодого ще тоді кіно («Аеліта» Я. Протазанова, 1924), де вона виступила першо­прохідницею принципів конструктивістської «біомеханіки». До революції вона також багато працювала як сценограф за кордоном. Її динамічний стиль оновив театр Європи, яка пам’ятає її як «Пікассо сценографії».


…Від часів романтиків XIX століття образ богемного художника, людини творчої праці, одержимої творчістю, став розхожим штампом. Безліччю легенд вкарбувалося в історію Києва епатажне життя київської богеми тих років. Чого варта хоча б знаменита хода Хрещатиком оголених «революціонерів від мистецтва». Єдиним прикриттям були стрічки з написом «Геть сором!». Та навряд чи такий «стихійний нонконформізм» резонує з внутрішнім станом художниці, яка шукала нових джерел енергії та наснаги. Адже йшла вона до інших не з гаслом «Гепнемо глядача новим мистецтвом по голові», а апелюючи передусім до його спраги за мистецтвом очищувальним. Потяг до всього театрального, святкового, незвичного був закладений в Олександрі Екстер змалку. Зухвалість новизни й пошуку були в неї у крові. У Києві 1916 року вона розписувала оголені тіла актрис для театральних постановок. Тож її можна вважати відкривачем боді–арту.


Колеги та учні Екстер — Давид Бурлюк, Вадим Меллер, Ісаак Рабинович, Аристарх Лентулов, Олександр Богомазов і багато інших — були творцями українського та російського авангарду. У її майстерні, цій «академії авангардизму» в бурхливих суперечках зароджувались маніфести модернізму XX століття. Анна Ахматова писала Валерію Брюсову про Олександру Екстер як про майстра, «зі школи якої вийшли всі ліві художники Києва».


…Непевний для нашого міста 1918 рік вона перечекала в Одесі (де від холери помер її чоловік), потім працювала в Києві (де, зокрема, розробляла костюми для «танцювальної школи руху» Броніслави Ніжинської), Москві. Вільне ігрове начало панує в її роботах 1920–х років (моделі тканин та одягу, оформлення спектаклів Художнього та інших театрів, ескізи костюмів до фільмів). Вона викладає в Одеській дитячій художній школі, потім — у власній студії в Києві (1918)… Як дизайнер по костюмах вона співпрацює з Московським ательє мод, працює над створенням парадної форми для Червоної армії (1924).
Мистецтво не знає кордонів


Виїхавши у відрядження до Італії 1924 року, Олександра Екстер вирішила не повертатися, і зосталася за кордоном, оселившись у Парижі (залишаючись, між тим, громадянкою СРСР). У 1924—1930 рр. вона плідно займалася театральним мистецтвом (балетні постановки Б. Романова, В. Ніжинського, Е. Крюгер), створювала маріонетки, які набували вигляду динамічного «скульптоживопису» (1926), дитячі книжки–картинки (1936—1938), декоративні ширми та кераміку.


У 1925 році вона взяла участь у Міжнародній виставці сучасних декоративних і промислових мистецтв у Парижі. На початку 1930–х — починає працювати в такому напрямку, як Les Livres Manuscrits — створенні унікальних, виконаних від руки, книг, кожна сторінка яких має авторський автограф. У Парижі вона викладає у школі Леже, працює на кіностудіях Франції та Німеччини.


Своє розуміння високої місії художника в останні роки життя вона стверджувала виставками у багатьох містах за кордоном та на батьківщині й була щаслива від змоги «доторкнутися до своєї юності». За свідченням Аліси Коонен, актриси камерного театру, її життя в Парижі не стало щасливим «забуттям минулого». Просторова «анестезія» розлуки з Києвом так і не притлумила в її душі магії українських мотивів, які перетворювались на вихор кубістичних форм. Переживши у Парижі гітлерівську окупацію, вона так і не пережила прірви, яка постала між нею й Україною.


Померла Олександра Екстер у Клебері, під Парижем, 17 березня 1949 року. З її листів стає зрозумілим, що вона буквально голодувала перед смертю, але в той же час невтомно реставрувала свої роботи і запаковувала в ящики, щоб послати все це за океан — до Нью–Йорка. Увесь її спадок потрапив до Америки. Вона, як і багато хто з її колег — художників–емігрантів, зникла з вітчизняного культурного обрію на довгі роки. У Росії перша монографічна виставка Екстер була організована московським Театральним музеєм імені Бахрушина лише у 1987 році. В Україні кілька робіт можна побачити в Національному художньому та Київському театральному музеях.