Четвертий номер по вул. Байковій (Шмідта) це була колишня панська садиба, де в ті часи проживало багато сімей.
Я думаю, що це й була садиба генерала П. Байкова (1772-1848), якому за заслуги перед Батьківщиною у Вітчизняній війні 1812 року подарували землі, на яких він заснував хутір.
Панський двір це:
1. Каретний сарай. В наші часи там стояли катафалки для поховання померлих.
2. Стайня з кіньми. Нам здавалося, що коней там було дуже багато. Ми, діти, коли хотіли довести свою сміливість, рішуче забігали туди. Стайня була довга, стійла були по обох боках від проходу.
3. Складське приміщення було прибудоване до конюшні «літерою Г».
4. Біля воріт був великий льох, його ділили на багато окремих ніш – для кожної з сімей, що проживали на території четвертого номеру.
5. Іще одна будівля (доречі, єдина що збереглася насьогодні) – великий цегляний будинок. Коли ми там жили, на першому поверсі була теслярська майстерня, а другий поверх був житловий.
6. Був великий центральний двір і (що дуже цікавило нас, дітей) старий двір, де зберігались поламані вози та інше приладдя.
7. У закуті був невеликий громадський туалет.
8. Також було барато сараїв і кожна сім’я утримувала козу чи свиню, а дехто і те і інше.
9. Але головною прикрасою двору був панський великий будинок. Підвал цього будинку мав вікна, які були нижче рівня землі, тому напроти вікон були викопані ями, викладені цеглою. В наші часи у підвалі також були помешкання, там жило чотири сім’ї. На другому поверсі була велика віранда і велика кухня. Тобто така, велика комуналка на багато (до тридцяти) сімей!
Будинок мав три або чотири входи і в кожному жило по кілька сімей. Було багато внутрішніх перегородок.
А іще було велике горище із дерев’яними різними сходами. Але дітей на горище не пускали.
В дворі росла величезна стара шовковиця. Коли ягоди дозрівали усі виносили ковдри розстілали під деревом, хтось ліз нагору і трусили ягоди на всіх.
Воду набирали в крані, що був в дворі. Там само полоскали випрану білизну.
Ми жили в кімнаті 8 квадратних метрів – це були і спальня, і вітальня, і кухня з грубкою. Ми – це я з сестрою, наша мати. Згодом мати вийшла вдруге заміж і народилася іще одна наша сестра. Тобто п’ять чоловік.
Ми прожили там приблизно років десять. Згодом нам прокращили житлові умови. І ми переїхали (ніхто не вірить) у будинок №6 по вулиці Шмідта.
Це центральний вхід на Байковий цвинтар – Колокольня.
Через дорогу від четвертого номера, там, де зараз магазинчик і продаж квітів, раніше була кузня. Вона обслуговувала коней, які возили катафалки.
Вздовж залізничного насипу текла невеличка річечка (притока Либіді), пізніше її, як і багато інших, закопали в трубу під землю. Тут, на цій річечці, біля кузні ставали табором цигани – перекувати коней.
Іще по вул. Шмідта був номер перший. Це також не окрема будівля, а двір із кількома будинками, що був розташований на території старого цвинтаря поза похованням Лесі Українки.
А поза Байковим цвинтарем (здається тепер там якийсь диспансер) був великий дитячий будинок. Там жили «діти війни» – діти, які у війну втратили батьків.
На Байковому кладовищі були великі квіткарництва, які постачали квіти на усі цвинтарі м. Києва, а також клумби у парках, наприклад в університетському парку біля пам’ятника Т.Г. Шевченку.
Отож, великі зміни відбулись на Байковій горі. Вулиця Шмідта знову стала Байковою. Але шкода, що зруйнували панську садибу… Весь двір завалений погруддями, плитами».
Цікаво, а хто жив у четвертому номері після Байкова, але до війни?