Народження Київського укріпрайону

На сьогодні залишки Київського укріпрайону (КиУР) — це унікальна пам’ятка військової інженерної думки та фортифікації початку ХХ сторіччя. Адже саме під Києвом було зосереджено найкращі інженерні кадри. Згодом він став складовою цілої системи укріплених районів, пов’язаних між собою тактично і стратегічно. Київський був одним з найпотужніших — простягався на 85 км від Лютежа на півночі до Кончі-Заспи на півдні й сягав углибину від 2 до 6 км. КиУР був, на перший погляд, непрохідною стіною. Основу “київської цитаделі” становили одно-, дво- і триповерхові кулеметні ДОТи. Було й кілька унікальних артилерійських оборонних точок для 76-міліметрових гармат. ДОТи були забезпечені вентиляційними шахтами, водогоном.

 

На цих схилах розігрувалися людські трагедії, ламалися долі й відходили у вічність герої. Нині навколо подій на КиУР дослідники запекло ламають списи в дискусіях. Викристалізувати істину непросто, адже в радянські часи все, що стосувалося боїв біля Києва, було міфологізовано та героїзовано під лекала офіційної пропаганди. Дещо приховували. Наприклад, роль в обороні Києва генерала Андрія Власова, майбутнього командувача Російської визвольної армії у складі Вермахту. У 1941 році він командував 37-ю армією, котра тривалий час відстоювала Київ. Окрім того, чимало матеріалів втрачено в оточенні, або ж їх надійно сховали останні оборонці столиці. Та все ж таки навіть за тими уривчастими свідченнями, котрими володіємо сьогодні, можна відновити буремні події.

Уже в липні німецькі війська підступали до Києва. Столиця посилено готувалася до оборони. Після мобілізації, окрім військових частин, було створено підрозділи ополчення з дідів та “білобілетників”, котрі були непридатні до служби, але зброю тримати могли. Працювали робітники заводів, більшість з яких так і не евакуювали. Жінки й діти з міста та навколишніх сіл терміново копали протитанкові рови. Тож до зустрічі з німцями Київ був підготований.

 

72 дні подвигу

У перших числах серпня розпочався штурм Києва. Удар був спрямований з півдня від Віти-Поштової на північ. З німецької сторони в наступі брали участь чотири піхотні дивізії з частинами підсилення. Обороняли Київ на цій ділянці частини 147-ї стрілецької дивізії, зведений загін генерала Матикіна (на початку війни — комендант Струмилівського укріпрайону), ДОТи займали солдати і офіцери 28-го окремого кулеметного батальйону під командуванням капітана Кіпоренка. Німецькі війська мали приблизно дворазову перевагу в живій силі й потужне артилерійське угруповання. Загальний штурм розпочався 4 серпня із сильної артпідготовки. Під її прикриттям німецькі саперні частини форсували річку Віта і, скориставшися тим, що польове заповнення не прийшло до тями від вогню артилерії, почали планомірне знищення ДОТів передньої лінії. Оговтавшись, радянське командування зробило низку контратак, що виявилися безуспішними і коштували великих втрат. Слід відзначити стійкість гарнізонів ДОТів, котрих підривали, палили вогнеметами, але вони тримали позиції до останнього.

 

Приклад героїзму — історія унікального ДОТу № 205 біля села Юрівки. Це був перший ДОТ, котрий будували “мінним” методом — у пагорбі прокопали численні підземні галереї. Гарнізон цього укріплення під командуванням лейтенанта Вєтрова десять днів відбивав атаки ворога в повному оточенні.

За цей період “фортецю” кілька разів деблокували й передавали наказ про відступ. Але бійці відмовились і продовжували тримати оборону. “Викурити” гарнізон німці не могли, адже тут не було звичайної вентиляційної шахти, в яку зазвичай заливали бензин, а потім кидали гранату або підпалювали з вогнемета. За цей час у ДОТі було випущено бойову листівку: “ДОТ ворогу не здамо”. Лише за десять днів під час чергового прориву Червоної армії гарнізон евакуювався і зняв зброю.
Але не всім вдавалося так спокійно вийти з казематів. Командир вогневого взводу 244-го артполку 147-ї стрілецької дивізії 37-ї армії Південно-Західного фронту лейтенант Односум, котрий потрапив у полон в районі Віти-Поштової, пригадував: “У селі, де зібрали полонених, я побачив близько 10 наших бійців, які здебільшого були поранені. На двох із них одяг був зовсім обгорілий, шкіра звисала, обличчя обгорілі та набряклі. Відкривати очі й рот вони не могли. Це були бійці ДОТу, що бився до останнього”.

Тактику боротьби з фортифікаційними укріпленнями німці “протестували” вже багато разів у Франції, Бельгії, Чехословаччині. На підході до укріплень німці створювали із саперів спеціальні штурмові підрозділи. На озброєнні у них були й ранцеві вогнемети. До слова, один з них, знайдений пошуковцями саме в місцях боїв на КиУРі, зберігається в Музеї Великої Вітчизняної війни. Під прикриттям вогню самохідних артустановок штурмові групи підтягувалися до ДОТу й закладали вибухівку в амбразури або на двері.

Були й випадки, коли ДОТи використовували як експериментальні мішені. Приміром, артилерійський напівкапонір № 204. Саме тут розміщувався командний пункт комбата Кіпоренка. Основу укріплення становила металева конструкція з двома бронековпаками. Там чітко видно сліди обстрілу. Це результат влучення снаряду 105-міліметрової німецької “гаубиці”. Німці стріляли по ДОТу, щоб визначити характеристики броні для свого довідника, оскільки не мали можливості й бажання передавати важкі деталі броні для дослідів до Німеччини. Їх випробовували обстрілом у польових умовах.

Нині багато дослідників вважають, що найбільш бойовим був саме південний сектор оборони КиУР. Керівник пошукового об’єднання “Цитадель” Павло Нетьосов, котрий понад десять років присвятив дослідженню і збереженню об’єктів КиУР, такої думки не поділяє: “Усі забувають, що 19 вересня 161-й окремий кулеметний батальйон, котрий займав “фортеці”, на відміну від частин прикриття або польового заповнення з невідомих причин наказу про відступ не отримав. І там на ділянці від Київського водосховища до села Мощуна чимало споруд підірвані разом з людьми під час штурму”.

Загалом навіть попри величезні втрати Червоної армії оборона Києва стала ще одним цвяхом у труну плану “Барбаросса”. Адже до закінчення літа німці мали штурмувати Москву. Натомість на цілих 72 дні загрузли біля української столиці.

 

Забуті фортеці

Ані радянська влада, ані незалежна Україна не розглядали цю місцину як історичну цінність. У СРСР значення боїв на КиУРі дещо нівелювали, аби приховати справжні масштаби трагедії в Київському котлі. А в часи незалежної України про них уже встигли забути. Однак ці місця могли б стати не лише пам’яткою, а й цікавим туристичним об’єктом. Тут можна проводити військові ігри, реставрації, знімати фільми (до слова, кілька ДОТів усе ж стали героями кінострічок. Зокрема біля ДОТу № 401 знімали фільм “Штольня”). Ці місця ідеально підходять для проведення виставок зброї і техніки, створення музеїв. Але замість цього укріплення гинуть уже від рук нащадків тих, хто обороняв Київ від німецької навали. Приміром, кілька років тому в одному з сіл “мисливці за металом” автогеном зрізали товстелезні бронековпаки. Непоодинокі випадки, коли ДОТи потрапляють на територію приватних господарств, де перетворюються на погреби. На державному обліку перебувають лише кілька фортець. І це завдяки лише ентузіастам. Та ж таки організація “Цитадель” робить усе можливе, аби зберегти КиУР для нащадків. Власним коштом і силами хлопці відреставрували той самий ДОТ № 204 та ДОТ № 180 та облаштували там музей. Нині працюють над 205-м. Взялися за роботу і над ДОТом № 401 у Білогородці, але там справа загальмувала через непорозуміння з місцевою владою. Але всі ці роботи — крапля в морі. Під Києвом та і в самому місті, де проходила третя лінія оборони, теж є над чим працювати. Спільний проект пошукових організацій “Цитадель” та “Патріот” київського міського історико-патріотичного клубу “Пошук” має промовисту назву “Пояс Слави”. Його мета — порятунок укріплень, реставрація та відновлення їх. Ентузіасти власним прикладом доводять, що чиновницьку байдужість можна “пробити” лише постійною монотонною працею. І ця праця потрібна насамперед для молодого покоління, котре має наслідувати не спайдермена та залізну людину, а реальних людей з реальними подвигами.