Принципово поділяючи думку пані Скорик, хотів би зазначити, що доцільно було б розібратися і з тими бронзовими «ідолами», що вже споруджені.


Щодо одного з бронзових погрудь, повз яке щодня проходять тисячі киян, автор цього допису неодноразово, починаючи з 1992 року, звертався до кількох періодичних видань, високопосадовців (віце-прем’єр-міністра, міністра культури, керівників і депутатів міськради), проте не отримав жодних письмових заперечень. Дописувачу невідомі зафіксовані рішення навіть щодо розгляду питання.


Отже, про погруддя Т. Г.Шевченка на будинку Національної опери.


Не оцінюючи погруддя як художній витвір, хотів би зазначити таке.


По-перше, встановлення скульптури порушує первісний задум автора — архітектора Шретера щодо фасаду — обличчя будинку.


По-друге, меморіальний знак будь-якої форми на честь певної людини зазвичай встановлюють на будівлі, з якою ця людина пов’язана історично (мешкала в ній, працювала, була присутня на події, що там відбувалась, тощо). Як відомо, життя Шевченка саме з цією будівлею ніяк не пов’язане, вона зведена через 40 років по його смерті.


По-третє, використання погруддя славетного поета як елементу архітектурного оформлення фасаду поряд з іншою ліпниною — засіб сумнівної художньої вартості.


По-четверте, поряд з театром на Театральній площі в п’ятдесяти кроках від повздовжньої осі будівлі, на яку «посаджене» погруддя поета, ще у 1965 році встановлено монументальний на гранітному постаменті пам’ятник М. В.Лисенку, зорієнтований також на вул. Володимирську. Між іншим, проведене під час ремонту опери впорядкування скверу і спорудження добудови на задньому плані площі ще більше вирізнили пам’ятник Лисенку як головну архітектурну домінанту майдану. Тому об’єктивно — бажаємо ми того, чи ні — різномасштабні та різностильові погруддя і пам’ятник, сприймаючись глядачем спільно, контрастують один з одним не найкращим чином (хоч як дивно, автор обох витворів — один скульптор, для якого жадоба слави притишила, певно, в цьому випадку художній смак).


По-п’яте, а чи справді потрібне погруддя Шевченка на театрі, якщо усього за квартал від нього на бульварі Шевченка у Шевченківському парку, що знаходиться на території Шевченківського району, з 1939 року височить перед університетом імені Шевченка прекрасний пам’ятник Шевченку, також зорієнтований на вул. Володимирську (чи не та тут ситуація, про яку поляки кажуть: «що занадто, то не здраво»?).


А тепер спробуємо трошки узагальнити. На будинку театру погруддя з’явилося тому, що колись (у 1939 році) театру було надано ім’я великого поета. Але та подія не закономірна, а випадкова: ім’я було надано, а могло не надаватися. Скажімо, тодішнє керівництво України могло наректи ім’ям поета не театр, а Музей українського образотворчого мистецтва, що було б набагато доречніше, адже Т. Г.Шевченко не тільки найвидатніший поет України, а й найвизначніший її художник. А от опер не писав, танців не складав. До слова, того ж самого 1939 року Театральна площа мала ім’я Лисенка, але, мабуть, щоби не протиставляти двох велетнів української культури, назву площі було змінено на Театральну. Певно, керівництву республіки зразка 1939 року було більш притаманне почуття міри, аніж тим особам, які приймали рішення 1988 року.


Дописувач і сьогодні продовжує вважати, що бюст Т. Г.Шевченка на будинку опери — вияв хуторянства як з боку тих, хто санкціонував його встановлення (дотримуючись принципу: «хай гірше, аби інше»), так і з боку тих, хто байдуже сприймає результат (керуючись іншим хуторянським принципом: «моя хата с краю»). Громадськість має належно усвідомити проблему, що відтак могло б у певний спосіб сприяти її вирішенню.


Тому постає головне питання: може, Національна опера України обійдеться без будь-якого штучно до неї пристосованого імені, як без власних імен існували й існують національні опери у державах світу? Навіть у Радянському Союзі за обставин масового надання установам, вулицям тощо імен вождів, визначних осіб — характерної риси нової, «соціалістичної за змістом» культури, Великий театр у Москві не було «персоніфіковано».