У випадку Миколи Гоголя, як справедливо зауважує Євген Сверстюк, маємо обминути національні амбіції і не шкодувати, що він став російським світилом, бо “велике світло світить усім і повертає своє світло також рідному краєві” [25].


Інакше слід судити українських політиків, уражених комплексом роздвоєної національної свідомості.


Аналізуючи причини поразки українців у визвольних змаганнях 1917—1921 рр., політолог Джеймс Мейс наводить цікаву порівняльну характеристику суспільств України і Чехословаччини у подібних політичних умовах. “Чехословаччина, — пише він, — виникла на політичній мапі світу в ситуації надзвичайно схожій з українською. Але з однією, та найголовнішою відмінністю. Україна входила в імператорську Росію, де були можливі Емські укази та Валуєвські циркуляри, Чехословаччина — в Австрійську імперію, яка не була національною державою та в якій ідея заборони тієї чи іншої мови у народній школі чи книжковому ярмарку була б просто незбагненною. Чеські депутати були сильною фракцією у віденському Райхсраті (парламенті). Самі чехи вже стали більшістю міського населення Чехії, чеські національні політичні сили (і соціалістичні, і несоціалістичні) були домінуючими серед чеського населення, взагалі чехи являли на той час уже соціально-комплектне суспільство зі своєю чеськомовною бюрократією та національно-культурною елітою” [26].


Іншою була ситуація в Україні. Російськомовне в основній своїй масі міське робітництво було байдужим, а то й ворожим до українського визвольного руху. Еліта ж, на думку Джеймса Мейса, виявляла часом більшу відданість соціалістичній ідеї, ніж національній.


Виділяється, проте, в цій складній добі одна постать, чию долю вини за колективний програш у визвольній боротьбі можна цілком поставити на карб ущербній, роздвоєній зросійщеним вихованням національній самоідентифікації. Ця постать — останній український гетьман Павло Скоропадський.


У 1995 р. з’явились друком “Спогади” П.Скоропадського, написані безпосередньо після подій 1917—1918 рр. [27]. Вони дають багатий матеріал для психолінґвістичної характеристики їх автора, для дослідження зв’язку мовно-культурної асиміляції особистості з втратою патріотичних почуттів, що у випадку П.Скоропадського мало вагомі наслідки у загальнодержавному масштабі.


Для нашої теми важливо простежити витоки формування цієї особистості. У спогадах “Моє дитинство на Україні” П.Скоропадський згадував: “Перші українські враження мені навіяно в домі мого діда. Україна розумілась як славне рідне минуле, але аж ніяк не пов’язувалася з сучасним, іншими словами, ніяких політичних міркувань, пов’язаних з відновленням України, не було. Моя вся родина була глибоко віддана російським царям, але в усьому підкреслювалось якось, що ми не великороси, а малоросіяни, як тоді говорили, знатного походження. В домі всюди висіли старі портрети гетьманів і різних політичних і культурних діячів на Україні, було кілька зображень старовинних “Мамая”. Українські пісні постійно співали в домі. Дуже поважали бандуристів, що співали свої думи, причому дід їх завжди щедро винагороджував. У домі одержували “Киевскую Старину”, читали й обговорювали книжки Костомарова та інших українських письменників. Висів між гетьманами портрет Мазепи, такий ненависний всякому росіянинові, в домі перед ним не схилялись, як це роблять тепер українці, вбачаючи в ньому символ української самостійності, а мовчки ставилися з симпатіями, причому тільки обурювались, що досі в соборах Великим постом Мазепу піддавали анафемі, і сміялися з нелогічності, що в Києві одночасно в Софіївському соборі піддають анафемі, а в Михайлівському монастирі за нього, як за творця храму, возносять молитви за упокій його душі. Суворо дотримувалися старих українських звичаїв не тільки в хатньому побуті, але намагалися дотримуватись і в релігійних обрядах, там, де старі українські різнилися з новими російськими” (с. 387—388).


Як бачимо, місцевий патріотизм у цьому середовищі був цілком безпечним для імперської влади. Він мав чітко окреслені межі. Україна, що прагнула національної свободи і боролася за неї, лишилась у минулому. Та Україна у пристосованій до колоніального становища своєї батьківщини свідомості Скоропадських вмерла. Сучасну ж їм Україну вони не мислили окремо від Росії.


Поверховий, чисто декоративний характер виявів поваги до української культури засвідчує демонстрація в домі Скоропадських лише застиглих її форм і знаків. Україну зберігають тут тільки в історичному портреті, фольклорній пісні, історичній книзі. Сучасні живі форми існування культури, зокрема живомовні — ті, що забезпечують безперервність часового зв’язку поколінь, з цього дому свідомо вилучені. “Дід добре говорив українською, — згадував Павло Скоропадський, — а нас української мови не вчили спеціально, але українські книжки читати давали” (с. 388).


Російськомовне виховання, в якому рисам української своєрідності надавалася суто декоративна роль місцевого елементу ширшої загальноімперської культури, сформувало специфічний малоросійський світогляд майбутнього гетьмана. Попри постійно наголошувану в “Спогадах” повагу і любов до України, до її мови і культури, вони містять низку неспростовних доказів того, що українські симпатії гетьмана мали поверховий характер, тоді як з Росією його пов’язував значно міцніший, сформований на глибинних рівнях підсвідомості зв’язок, зумовлений передусім усвідомленням російської мови як рідної. Показовим є, зокрема, таке висловлювання Павла Скоропадського: “Я люблю російську мову, українці її терпіти не можуть; щонайменше удають, що не люблять її; я люблю середню Росію, Московщину, вони вважають, що ця країна огидна; я вірю у велике майбутнє Росії, якщо тільки вона перевлаштується на нових началах…” (с. 48).


Характерним показником ступеня дистанційованості Павла Скоропадського від національної спільноти, з якою він мав би себе ідентифікувати, є специфічно відчужене вживання етноніма “українці” в цьому, як і в інших контекстах “Спогадів”, пор. ще: “В українців жахлива риса — нетерпимість і бажання добитися всього одразу; щодо цього мене не здивує, якщо вони рішуче проваляться” (с. 52).


Загалом зафіксовані в “Спогадах” самохарактеристики, а також оцінки людей і подій дають всі підстави визначити світогляд останнього українського гетьмана як несвідомо колаборантський.


Явище несвідомого колаборантства в середовищі освіченого прошарку українців у Російській імперії виділив, зокрема, Валерій Шевчук у статті “Малоросизм — воскресла стара соціо-патологічна болячка”: “Із зникненням національної освітньої системи освічений стан українців (підкреслюю, не весь народ, а тільки освічений стан) поступово ставав російськомовним, але при тому одні з них не втратили ані патріотизму українського, ані любові до рідної землі (напр., автор “Історії русів” В.Капніст), а інші ставали несвідомими колаборантами, витворюючи своєрідне явище спадкового колаборантства, яке виховувалось у чужій державі на чужій культурі і відчувало себе її складником — одні з них зберігали певні сентименти до рідного, а інші ставали до рідного войовничо-ворожими (комплекс яничарства) і відповідно бажали, щоб і всі стали такими, як вони (типова психологічна патологія хворих: щоб всі були хворими)…” (“Вечірній Київ”, 31 січня 1995 р.).


П.Скоропадський, безперечно, належав до тих, хто зберігав певний сентимент до рідного, хоча у малоросійського поміщика цей сентимент не в останню чергу зумовлювала й та вагома обставина, що саме ця земля і її люди забезпечували йому матеріальні блага і комфортне існування. Але дозвіл на користування цими благами дав Скоропадським російський цар в обмін на політичну лояльність, і вони ніколи цього не забували.


Лише ущербною, відчуженою від рідної нації самоідентифікацією можна пояснити дивну політичну сліпоту Скоропадського, який у спектрі тогочасних українських партій і рухів не розрізняв жодних відтінків — усі вони в його сприйнятті належали до “крайніх” .течій. “Властиво, тоді було дві течії, — писав він про політичну ситуацію 1918 р., — одна українська a out rance (“крайнього напрямку”), друга — рішуче ніякого українства” (с. 145). Оскільки Скоропадський і його уряд посіли місце Центральної Ради, не лишається жодного сумніву, що до українського руху “крайнього напрямку” він відносив і таке помірковане демократичне крило українських соціалістів, яке представляв Михайло Грушевський з соратниками.


Інші факти “Спогадів” переконують, що гетьман часом зараховував того чи іншого українського діяча до крайніх шовіністів уже за звичайним проявом почуття національної гідності, приміром за фактом мовної стійкості у спілкуванні або природного прагнення повернути українській мові її законні права. Показовою в цьому плані є мовна характеристика Симона Петлюри, яку дає йому Скоропадський, згадуючи свою першу зустріч з ним: “Був люб’язний, тоді ще говорив зі мною по-російському, а не по-українському, загалом, тоді українську мову ще не нав’язували насильно… українізація поганого враження, згідно з моїми поглядами, не справляла” (с. 62).


Світоглядний антагонізм П.Скоропадського до уенерівців, що виявлявся не тільки в ідеологічних, а й у національних питаннях, особливо увиразнює його ставлення до Галичини і галичан.


У противагу М. Грушевському і його послідовникам, які завжди переживали політичне розчленування України як трагедію і головним своїм завданням ставили майбутнє об’єднання України в її історичних кордонах, гетьман виявляв цілковиту неспроможність бодай уявно перетнути Збруч. Галичани лишались для нього чужим, малозрозумілим і неприємним етносом. Так, звинувачуючи представників українських соціалістичних партій у створенні неправдивого образу України в очах Антанти, П.Скоропадський писав: “До цього їх також підбивали галичани, яким важливо було представити Еntente-і не справжню картину тієї України, яка дійсно існує, тобто має різку грань між галіційською Україною і нашою. Насправді це дві різні країни. Вся культура, релігія, світогляд жителів у них інші. Галичани ж хочуть представити Еntente-і картину буцімто єдиної України, яка вся вкрай ворожа до ідеї Росії, причому в цій Україні найважливішу роль грали б самі галичани” (с. 184).


Світогляд Скоропадського найповніше виявляється у його культурній програмі, в уявленнях про майбутні перспективи культурного розвитку України:.


“Культурний дійсно клас українців дуже малочисельний. Це і є бідою українського народу. Є багато людей, які гаряче люблять Україну і бажають їй культурного розвитку, але самі ці люди російської культури, і вони, піклуючись про українську культуру, ніскільки не зрадять російську. Це вузьке українство виключно продукт, привезений нам з Галіції, культуру якої цілком пересаджувати нам немає жодного сенсу: ніяких даних на успіх немає і є просто злочином, оскільки там, власне, й культури немає.


Адже галичани живуть недоїдками від німецького і польського столу. Вже одна мова їхня виразно це відображає, де на п’ять слів чотири польського і німецького походження. Я галичан дуже поважаю і ціную за те, що вони глибоко віддані своїй батьківщині, а також і за те, що вони дійсно демократи, які розуміють, що бути демократом — не означає діяти по-більшовицькому, як це, на наш сором, відбувається у нас. У них все-таки є свій освічений клас, що дає впевненість, що галичани зуміють зберегти свою народність.


Великороси і наші українці створили спільними зусиллями російську науку, російську літературу, музику і малярство, і відмовлятися від цього свого високого і хорошого для того, щоб узяти те убожество, яке нам, українцям, так наївно люб’язно пропонують галичани, просто смішно й немислимо… Наскільки я вважаю необхідним, щоб діти дома і в школі говорили тією ж мовою, якою мати їх учила, знали б детально історію своєї України, її географію, наскільки я вважаю необхідним, щоб українці працювали над створенням своєї власної культури, настільки ж я вважаю безглуздим і згубним для України відірватися від Росії, особливо в культурному відношенні.


При існуванні у нас і вільному розвиткові російської і української культури ми можемо розквітнути, якщо ж ми тепер відмовимось від першої культури, ми будемо лише підстилкою для інших націй і ніколи нічого великого створити не зуміємо” (с. 233-234).


З цієї програми видно, як міцно засвоїв П.Скоропадський фальшиві імперські міфологеми, створені з метою теоретичного обґрунтування мовно-культурної колонізації України.


Галичани, вважав П.Скоропадський, — окрема народність (гетьман навіть має надію, що їм вдасться її зберегти). Їхнє прагнення до мовно-культурної єдності з підросійськими українцями здається йому смішними й немислимими претензіями. Натомість мовно-культурну єдність східних українців з росіянами наш гетьман жодною мірою не ставить під сумнів. Цікавою є й арґументація, на якій базується його переконання в існуванні спільної російсько-української культури, — це участь багатьох українців у створенні російської культури.


У тезі про згубність для України мовно-культурного “розлучення” з Росією особливо виразно виявляється колаборантство П.Скоропадського, його підсвідоме “росіянство”. Адже після тривалого гноблення й витіснення української культури для нормалізації її функціонування й розвитку необхідно було передусім відокремитись і протиставитись імперській культурі, її всепоглинаючому впливові.


Віра П.Скоропадського в російсько-українську мовно-культурну спільність була вірою у спільність визискувача і визискуваного, адже творення так званої російсько-української культури було однобічним: зросійщені українці активно працювали на утвердження й розвиток російської культури, росіяни ж не тільки не брали участі в українському культуротворчому процесі, але й всіляко протидіяли йому.


Отже, П.Скоропадському можемо з повним правом поступитися пальмою першості у створенні концепції двомовно-двокультурної України, яку пізніше так активно впроваджував у життя комуністичний режим. Цікаво відзначити, що один з найактивніших радянських теоретиків і пропаґандистів “гармонійної російсько-української двомовності” мовознавець І.К.Білодід, за словами його сина, “обожнював генерала Скоропадського” [28]. Почуття солідарності з класовим ворогом на ґрунті спільного колаборантства, як бачимо, виявилося сильнішим за відданість комуністичним ідеям.


Для певного виправдання П.Скоропадського як людини (не як політика) слід сказати, що, на відміну від більшовиків, він справді вірив у можливість мирного співіснування в Україні двох культур. Чисто психологічно це пояснюється підсвідомим внутрішнім зусиллям гармонізувати кризовий стан малоросійської ідентичності, який гетьман переживав унаслідок загострення українсько-російського конфлікту. Час вимагав від нього чіткого вибору у національній орієнтації, але малоросійська свідомість, а точніше підсвідомість, нездатна відділити українське від російського, чинила опір і вимагала примирення конфліктуючих націй.


Як уже зазначалось, неусвідомлюване колаборантство П.Скоропадського особливо виразно виявляється у його ставленні до мовних і культурних проблем України. Гетьман постійно підкреслював своє прагнення повної об’єктивності і безсторонності у вирішенні українсько-російського конфлікту на всіх його рівнях, пор.: “Визнаючи дві паралельні культури, як глава держави я намагався ставитися до обох таборів цілком безсторонньо і об’єктивно” (с. 54). Але після понад двохсотлітнього гноблення української культури в Російській імперії вона потребувала від своєї держави найактивнішого захисту й підтримки Лише така позиція української влади у вирішенні мовно-культурних проблем була б об’єктивною і справедливою. Безстороння позиція гетьмана у цьому питанні засвідчувала тільки одне — його приховану байдужість до долі української культури.


Суперечливість світогляду, як і глибинну відчуженість від української культури, ще виразніше виявляє гетьман у такому формулюванні з приводу тих же проблем: “Нехай буде боротьба двох культур, це галузь, де насильство не потрібне” (с.134). Саме слово “боротьба”, яким окреслює гетьман стосунки двох культур в Україні і яке відповідає справжньому станові речей, виключає можливість їх мирного співіснування Боротьба передбачає перемогу однієї сторони і поразку другої. Роль стороннього спостерігача, невтручання в процес боротьби двох культур фактично є підтримкою сильнішої культури. Кінцеву мету такої позиції значно відвертіше, до речі, формулювали пізніше представники більшовицької влади.


Цинізм більшовиків був, безперечно, чужий натурі П.Скоропадського. Але малоросійство гетьмана, його неспроможність усвідомити себе провідником самостійної нації диктувало йому хибну політику компромісної тактики, постійний пошук міфічної “середньої” лінії між українцями і росіянами, що було нічим іншим, як спробою проекції власної ущербної, “проміжної” національної самоідентифікації на весь український соціум.


Характерним у цьому зв’язку є пояснення мотивів, якими керувався П.Скоропадський, збираючись очолити з німецькою допомогою Українську державу. “І справді, озираючись навкруги, — пише він, — я рішуче не бачив нікого, хто б у даний момент підходив для того, щоб цей обов’язок взяти на себе. З українців нікого, всі вони мрійники або крайні шовіністи галіційської орієнтації, — ні за ким з них великороси на Україні не підуть. З великоросів також нікого не було (українці цього ніколи, до речі, не допустили б). І от поступово я надумав, що дійсно найбільш підходящий — я. По-перше, в українських колах мене добре знають, по-друге, я відомий у великоросійських колах, і мені легше буде примирити, ніж комусь іншому, ці два полюси” (с.133).


На принципі “середини” як на головному в своїй політичній діяльності П. Скоропадський наголошував постійно: “Було дві течії, як у соціальних, так і в національних питаннях, обидві крайні, ні з однією, ні з другою я не міг погодитися і тримався середини” (с. 47). “Я думав, що партія, яку я мав намір створити, повинна була якраз вести до певних компромісів, як справа, так і зліва, в соціальному відношенні і в великоросійському і в українському питаннях у сенсі націоналістичному” (с.123).


Що компромісна лінія була згубною для України за тих умов, які вимагали для зміцнення незалежності, навпаки, протистояння щодо Росії, загострення боротьби і крайнього напруження всіх сил, найкраще засвідчував сам П.Скоропадський, коли неодноразово підкреслював ворожість росіян до українських прагнень, їхню цілковиту неготовність до будь-яких компромісів як у політичній, так і в мовно-культурній сферах суспільного життя. Ось що писав гетьман про ставлення до української самостійності численних російських товариств, що утворились у Києві з масовим напливом утікачів з Росії: “На виправдання українців я повинен сказати, що в цьому їхньому шовінізмі дуже винні росіяни. Ця похмура нетерпимість, ця злоба навіть до будь-якого невинного прояву українства, це втоптування в багно всього, що дороге кожному українцю, викликає протидію, і, що найоригінальніше, що, здавалося б, культурні класи мали б цього зректися, насправді ж цього немає” (с. 255); “Для мене зрозуміле ставлення великоросійських кіл до моїх починань: вони не хотіли України і думали, що можна цілковито повернутися до старого, а я хотів Україну, не ворожу Великоросії, а братню, де всі українські прагнення знаходили б собі вихід. Тоді фактично ця штучно розпалювана галичанами ненависть до Росії не мала б ґрунту і врешті-решт щезла б зовсім” (с. 51).


Остання фраза особливо увиразнює малоросизм П.Скоропадського, хибність його позиції. Адже його плани побудови толерантної, не ворожої до Росії, “братньої” (яка знайома термінологія!) їй України в час, коли російські сили, як білогвардійські, так і більшовицькі, йшли війною на молоду українську державу, були не тільки нездійсненною утопією. За тих умов це була ганебна зрада національних інтересів своєї країни.


Характерно, що початок політичної кар’єри генерала П.Скоропадського був пов’язаний з непорозумінням і виявився цілковито несподіваним для майбутнього гетьмана. Вона почалася з обрання його отаманом Вільного козацтва на Всеукраїнському з’їзді цієї організації у жовтні 1917р. Як згадував П.Скоропадський, “мене це обрання дуже здивувало, тому що до того часу, крім питань суто військових і організаційних у своєму корпусі, я нічим іншим не цікавився. Виявляється тим не менш, що серед українських кіл робота моя над створенням української великої частини мала велике значення в сенсі популяризації мого імені” (с. 83).


Сумний парадокс ситуації полягає в тому, що майбутній гетьман українізував свій корпус за наказом російського генерала Корнілова, змушеного перед загрозою більшовицького наступу піти на певні поступки Центральній Раді. П.Скоропадський же всіляко відмовляв Корнілова від цього кроку. Згадуючи свою першу розмову з Корніловим з цього приводу, він писав: “Корнілову я відповів, що щойно був у Києві, де спостерігав українських діячів (йдеться про діячів Центральної Ради. — Л.М.), і на мене вони справили враження швидше несприятливе, що корпус згодом може стати серйозною даною (рос. “данной”. — Л.М.) для розвитку українства у небажаному для Росії сенсі і т. д.” (с. 64).


Але Корнілов наполягав — і Скоропадський змушений був підкоритися: “Раз Корнілов вимагав настійно українізації, я нічого не мав проти того, щоб була українізована 153-тя дивізія” (с. 70).


Саму можливість приходу до влади у критичний час виборювання державної незалежності людини з такою виразною проросійською психологічною орієнтацією можна пояснити лише політичною незрілістю тогочасного українського суспільства, що засвідчувала загальні масштаби його денаціоналізації.


Проголошення федерації з Росією було закономірним завершенням короткотривалої політичної кар’єри П.Скоропадського. У психіці українського гетьмана його батьківщина утворила настільки міцний симбіоз з Росією, що уявити її окремою державою він був рішуче не годен. Тому й будував свою діяльність на принципі компромісу, примирення України з Росією.


Задекларувавши пошук міфічної “середньої” між українством і росіянством лінії головним принципом своєї політичної діяльності, П.Скоропадський фактично провадив політичний курс, спільний з метою білогвардійського руху. Український гетьман хотів об’єднати українські військові сили з російськими у боротьбі з більшовиками, які загрожували існуванню єдиної неділимої Росії. Свою країну він не мислив незалежною від Росії державою, а трактував її тільки як плацдарм для порятунку Великої Росії: “Я дійсно в той час вірив, що визволення Росії відбудеться за допомогою Еntante-і і з України… крах гетьманства, з одного боку, вбив на багато років, якщо не назавжди, Україну, але, з другого боку, знищив у найбільших оптимістів надію на порятунок Росії від більшовицького ярма на довгий час” (с. 291).


Показово, з якою легкістю “ховає” П.Скоропадський Україну, тоді як Росію лишає з надією, хай і неблизькою, на порятунок від більшовицького ярма. Це також характерний показник підсвідомої самоідентифікації не з двома, а таки з однією нацією.


Єдина різниця між росіянином Денікіним і малоросом Скоропадським у ставленні до України полягала в тому, що, на відміну від Денікіна та інших білогвардійських провідників, гетьман добре розумів силу пробудженої волі українців до незалежності. Саме на неї покладався він у своїх намірах боротися з більшовизмом: “Я завжди вважав, що український рух уже добрий тим, що проникнутий сильним національним почуттям, що, граючи на цих струнах, можна найлегше врятувати народ від більшовизму” (с. 50). Але говорити про “гру на струнах” сильного національного почуття може тільки людина, у якої це почуття ослаблене, людина, втрачена для своєї нації.


Керований комплексом малоросійства, П.Скоропадський хотів нейтралізувати сильне національне почуття свого народу і спрямувати його у вигідний для Росії бік.


Цікаво, що уже в еміграції П.Скоропадський, очевидно під впливом ностальгійних почуттів до втраченої гетьманської булави, досить близько підійшов до розуміння головної причини своєї поразки. У листі до колишнього петербурзького професора М.Могилянського від 25.1.1921 р. він писав: “Можливо, я помиляюсь, але я рішуче тієї думки, що російських людей, які допускають чесно не тільки федеративну Україну, але Україну хоча б з деякою культурною автономією, майже немає… Так чи ні? Якщо ні, то назвіть мені хоча б кілька людей, мене це дуже цікавить, я, признаюсь, таких людей шукав, але не знаходив; віра моя раніше, що такі російські люди існують, була, між іншим, однією з причин мого провалу у вісімнадцятому році на Україні” [29].


Таким чином, антибільшовицька позиція гетьмана виключала державницьку позицію. Він опікувався не зміцненням самостійності держави, на чолі якої став у найкритичніший момент її боротьби за визволення від колоніальної залежності, а прагнув порятунку і збереження імперії.


Тому маємо всі підстави оцінити як історичну катастрофу гетьманський переворот 29 квітня 1918 р., що усунув від влади українську інтелектуальну еліту і замінив її русифікованою елітою з ущербною національною свідомістю.


Вікова колоніальна політика Росії, політика постійного “обезголовлювання” української нації, дала свої гіркі плоди. Час вимагав швидкого й енергійного закріплення державної незалежності, а це могла зробити тільки сильна, національно свідома еліта, здатна організувати пробуджений народ на боротьбу за свободу. Але такої еліти не було.


У розвідці, присвяченій аналізові діяльності В.Науменка та М.Василенка — двох політичних діячів, що обіймали міністерські посади в уряді П.Скоропадського, історик Дмитро Соловей пише про цей час: “Була армія, була велика пробуджена народня сила, але не вистачало для неї потрібної кількості добрих фахових керівників. Кажучи військовою мовою, не було “офіцерського корпусу”. Нікому було вести ту армію до мети національного визволення. Навпаки, було дуже багато таких, що кидали на шляху їй тяжкі колоди. Відси безліч помилок, хаос, втрата орієнтиру і неминуча поразка у тих складних і тяжких умовах” [30].


Цей висновок історика, на жаль, не втратив своєї актуальності. Здається, що та проблема, яку названо проблемою відсутності “офіцерського корпусу”, стоїть перед нами не менш гостро, ніж у 1918 р. Це, до речі, передбачав і Дм.Соловей, оцінюючи наслідки радянського виховання як “подібні до тих, що були і за царських часів: виростають люди із зламаною психікою”.