Обитель спокою

Сіра асфальтова стрічка плавно петляє між височенними деревами. Піднявши догори погляд, здається, ніби їхні маківки підтримують не лише унікальну екосистему, а й сам небесний купол. Кілька хвилин у гущавині, й за спиною лишаються останні споруди, що нагадують про близькість житлового масиву. Навкруги — лише незаймана природа. Краса, якій ніби й не буде кінця.

 

Аж ось із-за густих гілок, неначе пустельний міраж, виринає щось на кшталт вартової вежі, через арку якої відкривається пейзаж на темно-червоні споруди монастирського корпусу і головну святиню. Коли знаєш, що за хвильку перед очима виринуть стіни цього величного храму, серце починає калатати особливо прискорено в очікуванні блаженного дотику. Ця краса осяжна не стільки на фізичному рівні (що в будні переважно й приваблює сюди далеких від християнства туристів), скільки на духовно-підсвідомому.

Хоча не вважаю себе набожним, але споглядати цю висоту польоту архітектурної думки без тремтіння внутрішніх фібрів просто неможливо. Інакше кажучи, стою з роззявленим ротом, виряченими від здивування очима, і несила зрушити з місця. Перше враження від кожного приїзду — через густий лісовий портал потрапив у паралельний до нашого матеріального світу вимір.

У періоди найвизначніших християнських свят — Різдва або Великодня — потрапити на літургію є чи не найбільшим благословенням для прихожан. Хто вистоював довжелезну чергу до ленінського мавзолею чи першого на теренах колишнього Союзу московського “Макдональдза”, той, вважай, не бачив реально великого скупчення людей. І це не є авторським перебільшенням.

— Із вікон навколишніх будинків, — темпераментно вказує правицею в бік лісу абориген вулиці Метрологічної Ігор Челембій, — наплив вірян видається, щонайменше, вавілонським стовпотворінням або паломництвом до Мекки.

Утім, полишимо ліричний відступ. Після ранкової служби і щонеділі настоятель собору єпископ Серафим відкритий до спілкування з прихожанами. У цьому сенсі автору дещо не поталанило. Окрім чергової монахині і робітників, у соборі — нікого, лише вражаюча тиша, тьмяний відблиск свічок на позолоті образів…

Матушка ігуменя благословила на благочестиві справи, подарувала репринтний примірник книжки “Свято-Пантелеймонівський скит. Феофанія” від 1901 року, перевиданий через 95 років, і… відпустила з миром.

 

І зенітка в куполі…

Важко повірити, однак ще чверть століття тому тут височіли облуплені стіни, які вистояли за часів лихоліття радянської влади, Великої Вітчизняної війни та періоду наукових експериментів. Обабіч них буйним цвітом розквітало звалище будівельного непотребу. “Завдячувати” за це варто було Інституту механіки колишньої Академії наук Української СРСР. Опісля війни тут розташовувалися лабораторії з відпрацювання елементів спрямованих вибухів, що не могло не позначитися на цілісності будівлі.

 

Тодішня віддаленість від цивілізації, шляхів і сполучень робила це низинне місце ідеальним прихистком секретних розробок. Розповідають, що наукові співробітники, які працювали тут, не знали сусідів навіть у обличчя. Таке от таїнство Господнє.

Коли в травні 1990 року собор нарешті повернули Українській православній церкві Московського патріархату, його споглядання не навіювало нічого, крім смутку й жалю за періодом розквіту храму і марно втраченими роками. Смітник під стінами виявився квіточками порівняно зі зруйнованими олтарем, розписами та іншими святинями.

Всередині важко було зорієнтуватися від сили-силенної незрозумілих людині металевих арматурних конструкцій, помережаних трубопроводами різного діаметру. Численні крихітні лабораторії неважко було сплутати з келіями ченців, у ролі яких були тодішні науковці. Довершувало картину святотатства залізничне полотно, прокладене безпосередньо на мозаїчній підлозі. Уявити щось подібне важко навіть у страшному сні.

До слова, до перетворення собору на суцільну руїну доклали руку не лише більшовики у 20 — 30-х роках минулого століття. Коли Червона армія героїчно обороняла Київ від фашистських загарбників, святиня озивалася до останніх не словом Божим, а разючим вогнем зеніток, розташованих на даху і під бічними куполами.

У відповідь храм неодноразово ставав мішенню для влучних мінометних обстрілів. Утім, вони не похитнули ані величних стін, ані віри місцевих. Тут і досі з покоління в покоління передають легенду про кілька збитих німецьких бомбардувальників, уламки яких після війни знаходили далеко у навколишніх селах і прилеглому лісі. Ігор Челембій божиться, що його батько, який також виріс за кількасот метрів од лісу, на власні очі бачив напівзотлілі рештки чорного фюзеляжу й крил із обдертими жовтими хрестами.

Іноді перед вами виринають якісь незрозумілі ями та рови із покрученими деревами по краях. Одні не звернуть на них уваги, інші не полінуються й поцікавляться. Не ями то, а воронки від вибухів бомб, снарядів, мін. А біля них не тріщини земні, а залишки окопів радянських воїнів — крізь Феофанію проходила одна з ліній героїчної оборони Києва в 1941 році. І бої тут ішли суворі. Тому “сувеніри” у вигляді касок, патронів, уламків зброї, іншого військового начиння ще донедавна були звичними знахідками для місцевих хлопчаків.

От би якось і собі відшукати такий сувенір… Але феофанський ліс, попри близькість до нинішньої цивілізації, вміє зберігати свої таємниці від чужинців. На жаль, а швидше — на щастя.

 

Геть каміння з нирок

Тут кожна пора року відкриває перед подорожніми властиві лише їй принади. Нинішня мінлива зима занурювала ліс із його пагорбами й низинами то в крижаний панцир, то роз’юшувала землю під ногами, перетворюючи її на непролазну кашу.

 

… У першій декаді лютого Київ був у полоні справжньої весни — навіть дерева вкотре купилися на такий обман, вкрившись паростками свіжих бруньок. Побувати одразу біля трьох цілющих природних джерел виявилося справою непростою. Однак завдяки міцним протекторам все-таки вдалося встояти на ногах. Де тримаючись за гілля, де жестикулюючи руками для рівноваги, але мені вдалося дістатися усіх джерел і знаменитої купальні. (Згодом подумалося, що по мерзлоті здійснити таку подорож схилами вдалося б хіба що на спині).

Кожне джерельце має свої властивості, відрізняється хімічним складом і смаком води. Одні допомагають при хворобах шлунка, інші лікують печінку й нирки. Позначені символічними хрестами, дбайливо огорнутими вишитими рушниками та прикрашені образами, вони щедро діляться з людьми силою і мудрістю, якими наділила їх феофанська земля.

Купальня взагалі є дивом калиновим і мало не візиткою давнього лісу. Зовні непримітна, вона на перший погляд і дійсно не справляє грандіозного враження — така собі обшита дошками яма два на три метри щонайбільше. Але ж вона, розповідають, здатна підняти майже мертвого. І спекотної літньої, і морозної зимної днини тут завжди однакова температура — приблизно вісім градусів. І жодного випадку застуди у тих, хто скупався. Навпаки, омивання збадьорює тіло, веселить дух і повертає людині втрачене відчуття власної гідності. Мабуть, завдяки цьому стежинка до схованої між пагорбами святині залишається свіжою крізь роки і століття.

— Приїжджаю сюди регулярно, — ділиться своїми враженнями, водночас швидко розтираючись рушником після чергового пірнання, киянин Олексій. — Навідуюсь сюди відтоді, як лікарі виявили каміння в нирках. Років зо два регулярно пив воду з ближнього джерела і тепер забув про хворобу.

Він хутко одягнувся (купатися в будь-якому одязі тут вважається моветоном) і жваво попрямував до дзюркотливого струменя живильної вологи, яке врятувало здоров’я незліченній кількості людей.

P. S. Лише кілька кроків схилом нагору, і казка — позаду. Хоча де саме вона, а де реальність, тут відрізнити дуже складно. Останніми і незмінними лишаються лише храм, джерела і власні враження. Все інше залежить від фантазії і налаштованості повірити в диво.

До жовтневого перевороту монастирський комплекс налічував шість храмів. Тут займалися господарством понад 2000 монахів. До наших днів збереглися собор і церква Всіх Святих. Сьогодні тут мешкає близько півсотні черниць.

У стінах монастиря 1950 року народився й первісток радянської обчислювальної техніки — мала електронно-обчислювальна машина.