Герой війни, служака та гульвіса

Дмитро Бібіков за своєю суттю був типовим “солдафоном” — мав крутий норов і великі амбіції. Характер його загартувався під час військової служби, адже Бібіков брав участь у Бородинській битві, де отримав тяжке поранення: вибухом бомби йому відірвало ліву руку, а в праву потрапив осколок. Вийшовши у відставку за станом здоров’я, він залишився на державній службі. Спочатку Дмитро Бібіков керував департаментом зовнішньої торгівлі. Посідав навіть посаду міністра Внутрішніх справ, викоріняючи “залізною рукою” все, що спрямовувалося проти самодержавства. З 1837 року перебував на посаді київського генерал-губернатора.

 

Микола І, відправляючи його до “матері міст руських”, наказав взяти під особистий контроль дві речі: щоб Київська губернія була “душею та тілом об’єднана з давньою вітчизною” і щоб новий генерал-губернатор “залізною рукою” тримав польське дворянство подалі від ідей повстання та відродження Великої Польщі “од можа до можа”. Чим Бібіков і зайнявся, прибувши на місце. Людина з великими здібностями, він своїми методами боровся з польським впливом у краї. Його головною заслугою в цьому напрямку було запровадження “інвентарів”, які регулювали стосунки селян і поміщиків. Було вжито й “енергійних заходів проти євреїв та експлуатації ними місцевого населення”, що призвело до протистояння між іудеями та православними. Саме до тих часів належить поява смуги осілості. “Безрукий”, як його називали кияни, усюди роз’їжджав містом верхи в супроводі двох козаків. Він цілком міг влаштувати розправу — наприклад, побити людину просто на вулиці.

За роки його правління в Києві було відновлено субординацію в стосунках між панами та звичайними городянами, що спричинило ненависть пересічних киян. У 1840 році Дмитро Гаврилович домігся скасування дії Литовського статуту в Південно-Західному краї, причому, окрім суто політичних підстав, посилався і на те, що “дія статуту є кричущою несправедливістю стосовно маси населення, бо закони в усьому протегують знатного і багатого”. У 1845 році казенні селяни були переведені на оброк, а в 1847-му Бібіков ввів “інвентарні правила”, що визначали стосунки кріпаків-селян до поміщиків.

З іншого боку, Бібіков дуже любив розкіш і навіть у 60 років постійно залицявся до жінок. У веселих гулянках він убачав протидію революційним настроям. Але на все це були потрібні гроші. У 1839 році Дмитро Гаврилович “пронюхав” про волинського губернатора Івана Фундуклея, котрий володів величезними багатствами. Бібіков дуже активно взявся за переведення перспективного чиновника до Києва, сподіваючись, що той щедро віддячить йому.

Дивакуватість і щедрість Фундуклея

Іван Фундуклей і справді був дуже заможною людиною. Своє багатство він отримав у спадок від батька, котрий займався продажем тютюну та винним відкупом в Одесі. Сам Іван своє багатство не розтринькував, а тримав і примножував. Та водночас він не був схожим на звичних багатіїв. Не тринькав гроші на вітер, а займався благодійництвом і активною розбудовою ввіреного йому краю. Причому більшість справ робив власним коштом. Мав м’який характер і був доволі довірливим, тож був повною протилежністю Бібікову. Навіть у поглядах, які відрізнялися ліберальністю та демократичністю. Саме за часів Фундуклея у Києві було значно знижено хабарництво. Просто губернатор волів платити чиновникам із власної кишені, аби вони тільки не брали хабарів. Адже хабарництво було справжнім лихом тодішнього суспільства. Гроші брали всі, хто обіймав більш менш значиму посаду. Особливо значні порушення були в правоохоронній системі. Пам’ятаєте у “Золотому теляті”? Паніковський до революції був псевдосліпим, але платив гроші городовому на розі Хрещатика та Прорізної, щоб той закривав очі на “роботу” Михайла Самуельовича. Щоб у керуючого його канцелярії не було потреби брати хабарі, він щорічно виплачував йому із власних коштів 12 тисяч рублів. За свій рахунок він відремонтував губернаторський будинок, виписав чудові меблі з Парижа, віддавши їх у дарунок місту. Щодня проводив “ранковий з’їзд” чиновників у будинку губернатора, під час яких обговорювали поточні справи. Для кожного, хто приходив вранці з доповіддю, був відкритий буфет і готовий сніданок. У той час була і така практика: заможні землевласники призначали поліцейським чиновникам річні оклади. “Якщо багаті поміщики не будуть платити поліції, то вона стане одержувати кошти від злодіїв”,— казав Фундуклей. Свою ліберальність він проявив і в справі Кирило-Мефодіївського товариства. Бібіков тоді був у від’їзді, а Фундуклей отримав наказ затримати Миколу Костомарова. Губернатор зробив усе, аби попередити вченого про небезпеку. Але його намагання не мали успіху.
Іван Фундуклей багато зробив для Києва та киян. Він був покровителем науки та освіти, налагодив роботу міської митниці, поліпшив умови утримання арештантів у тюрмах. Провів роботи з надання допомоги постраждалим від повені 1845 року. Зокрема людям надавали позики на відновлення помешкань і притулку в Контрактовому будинку на Подолі. Сам губернатор фінансово підтримував кілька великих сімей, які потребували допомоги. За його кошти вперше було вкрито бруківкою Андріївський узвіз і було побудовано у 1843 році один із фонтанів тодішнього Київського водогону. Вдячні кияни назвали фонтан “Фундуклеївський” або просто “Іван”, на честь губернатора. До заслуг Фундуклея можна віднести і будівництво першої Київської міської думи та знаменитого ланцюгового мосту, яке здійснювалося під наглядом губернатора. Про неповторну манеру Фундуклея тихенько пхати в руки прохачів великі асигнації один із його сучасників згадував так: “Він багато робив добра, багато допомагав бідним, але якось так, що це було непомітно. Бібіков давав три копійки з шумом, з ефектом, а Фундуклей, здавалося, нікому не давав, але я сам раз бачив, як до нього підійшла бідна благородна вдова, бабуся, і показала йому вимогу сплатити 300 рублів боргу. Фундуклей, проходячи повз, сунув їй у руку 2000 рублів, і ніхто не помітив, окрім мене, а старенька прийняла їх без подиву, ніби не вперше”.

 

Бібіков теж нібито займався благодійністю, але, за словами сучасників, робив це пафосно та галасливо. Фактично, висловлюючись сучасною мовою, проводив промо-акції, аби підняти свій рейтинг в очах киян. Але великої поваги все одно не здобув. Хіба що бульвар було названо його іменем. Та й після революції перейменували на бульвар Тараса Шевченка.

Пам’ять про губернатора

Набагато ціннішою для киян була непоказова доброта Фундуклея. Саме його кияни шанували ще за життя, обравши почесним громадянином міста. Такої честі чиновники удостоювалися дуже рідко. Окрім того, Фундуклеївською називали першу загальноміську жіночу гімназію нового типу, в якій могли навчатися діти всіх станів. У ній через багато років навчалася Анна Ахматова. Цікава історія цієї будівлі. Губернатор викупив у чиновника побудований на казенні гроші кам’яний двоповерховий будинок (на розі нинішніх вулиць Богдана Хмельницького та Пушкінської). Зроблено це було для того, аби чиновник, якому загрожував суд і каторга за розтрату, терміново відшкодував недостачу. Сам же губернатор за кілька років після свого від’їзду на нове місце служби пожертвував цю садибу для облаштування учбового закладу.

Нині в Україні багато говорять про благодійність. Але нинішня показова щедрість олігархів більше подібна до “бібіковської”. Бо активізується у більшості напередодні виборів як частина піар-акцій. А між іншим у Києві на сьогодні немає навіть вулиці на честь Фундуклея (до революції ім’ям Фундуклея було названо нинішню вулицю Богдана Хмельницького). У Радянські часи він потрапив до розряду “слуг царського режиму”. Класова ідеологія не припускала навіть думки, що багатій міг бути добродійником і улюбленцем простого люду. Його місце в історії — кровопивця та утискач бідних. Тому й викреслили на десятки років його зі столичної історії. Сьогодні киянам його ім’я мало про що говорить. Але спадок його міг би бути цілком корисним нинішньому поколінню людей, котрі називають себе меценатами.