Єлизавета Іванівна була Божою милістю співачкою і актрисою — зіркою між зірками. Впродовж усіх років роботи в Київській опері, а потім консерваторії по-справжньому її щиро любили і поважали колеги по сцені, педагоги вокальної кафедри. Чавдар ніколи не мала ворогів і недоброзичливців, а всі називали її або Ліза, або й Лізонька, наша Лізонька. Вона була еталоном людини й митця, поєднувала в собі творчу вимогливість до себе і до колег по сцені, і водночас готова була прийти на допомогу в будь-якій життєвій ситуації кожному, хто цього потребував…

Раз по раз спалахує її ім’я і в контексті сучасного мистецького життя, коли по радіо звучать раритетні записи її дивовижного колоратурного сопрано.

Любити співати у дитинстві — не завжди шлях до музичного училища, а тим паче — до консерваторії. Можливо, не стала б співачкою одеситка із робітничої сім’ї Єлизавета Чавдар, яка залюбки співала і в шкільному хорі, й виконувала сольні пісні в шкільних концертах, — аби не випадкова зустріч з видатним консерваторським педагогом, професором Ольгою Миколаївною Аслановою. Почувши голосисту дівчинку, рішуче запропонувала підготувати її до навчання в консерваторії. Проте перша спроба вступу виявилася невдалою: голос абітурієнтки не сподобалася приймальній комісії. І тоді Єлизавета показала свій наполегливий і рішучий характер. Вона не тільки утвердилася в мрії стати співачкою, а почала ще наполегливіше опановувати вокал. Вірила в неї і Асланова. Через рік Єлизавета Чавдар стала студенткою уславленої консерваторії, разюче вразивши професуру, яка ще рік тому вважала співачку абсолютно неперспективною. Мало того, після другого курсу педагоги кафедри одноголосно ухвалили рішення — перевести обдаровану дівчину на четвертий курс! Її залучають до участі у виставах Оперної студії консерваторії, де Єлизавета Чавдар виконала свою першу сценічну партію, створивши чарівний образ пажа Керубіно у «Весіллі Фігаро» Моцарта.

У її програму державного екзамену ввійшли Концерт для голосу з оркестром Гліера, арії Шемаханської цариці із «Золотого півника» Римського-Корсакова, Розіни із «Севільського цирульника» Россіні та Джільди із «Ріголетто» Верді.

Улітку 1948 р. випускниця Одеської консерваторії Єлизавета Чавдар взяла участь у творчому звіті. Вона виконала арію Розіни з опери «Севільський цирульник». Враження публіки було настільки великим, а ставлення фахівців — настільки позитивним, що вже наступного ранку молода співачка отримує запрошення дирекції Київського театру опери і балету прийти на прослухування. І невдовзі молода одеситка дебютує на цій столичній сцені партією Джільди в «Ріголетто» Дж. Верді. Відомий диригент і професор Київської консерваторії Олександр Климов написав тоді: «Зі сцени столичного оперного театру залунав молодий, свіжий голос… На виставі «Ріголетто» слухачів зачарувало прекрасне, чудового тембру колоратурне сопрано 23-річної солістки Єлизавети Чавдар, її надзвичайна музикальність. Вона блискуче дебютувала на оперній сцені, відтворивши в партії Джільди образ чистої, життєрадісної дівчини. Уже перша арія вразила повнотою і витонченістю співу…»

Потім була партія Розіни в «Севільському цирульнику» Россіні, яку вокально вона вивчила ще із своїм консерваторським педагогом; робота над партією Царівни Лебідь у «Казці про царя Салтана» Римського-Корсакова, Антоніди в «Івані Сусаніні» Глинки, участь у Московській Декаді українського мистецтва (1951), де Єлизавета Чавдар заспівала на сцені Великого театру партію Марфи в «Царевій нареченій» Римського-Корсакова і своїм проникливим трактуванням образу і голосом, наповненим щирістю й теплими обертонами, підкорила публіку… А у 27 років Єлизавета Чавдар стає народною артисткою СРСР. Київська опера поповнилася справжньою зіркою, з якою з великим творчим задоволенням працюють досвідчені диригенти і режисери: Олександр Климов, Веанімін Тольба, Володимир Пірадов, Костянтин Симеонов, Михайло Стефанович, Володимир Манзій, Володимир Скляренко…

Міжнародні фестивалі молоді в Будапешті (1949) та Берліні (1951), ІХ Міжнародний фестиваль «Празька весна» (1956) принесли Єлизаветі Чавдар широке міжнародне визнання. Починаючи з кінця сорокових років вона з успіхом виступала з концертними програмами в Китаї, Австрії, Швеції; її гастролі у Фінляндії, де київська співачка виконала партію Джільди, стали справжнім тріумфом. Газета «Хувудстадсбладет» писала: «Її голос позначається яскравістю, в прозорій техніці кантилени він інструментальний, колоратура бездоганна. Давно в нашій опері не було такої чарівної Джільди». А після концертної програми Єлизавети Чавдар в Афінах газета «Врадіні» писала: «Сопрано Єлизавети Чавдар не тільки зачарувало публіку своєю технікою, але й чарівною тональністю її голосу, який не часто зустрічаємо в колоратурних сопрано. У її виконанні «Солов’я» ми почули справжнього живого соловейка. Передача пісень цією співачкою настільки майстерна, що, навіть не знаючи мови, слухач розуміє, про що вона співає. У цьому співачка з Києва переконала, виконуючи грецьку пісню…». Доречно сказати, що, в якій би країні Єлизавета Чавдар не виступала, вона неодмінно виконувала хоч один твір мовою народу, в творчих гостинах якого перебувала.

У 1956-му Київська опера здійснила постановку опери «Руслан і Людмила» Глинки. Навіть ті, хто добре знав вокальні можливості і артистизм Єлизавети Чавдар, були вражені її інтерпретацією заголовної партії. У цій епохальній для театру виставі партнерами Єлизавети Чавдар були Борис Гиря, Петро Білинник, Микола Частій, Віктор Борищенко… І все ж найбільший успіх у цій масштабній і яскраво-романтичній виставі випав Єлизаветі Чавдар, яка відчула та органічно й невимушено передала пісенно-народну природу глинківської музики… Наступного сезону співачка бере участь у підготовці прем’єри опери «Бал-маскарад» Дж. Верді та з блиском виконує партію пажа Оскара, яка надовго прикрашатиме її вердіївський репертуар. Згодом він поповниться ще й партією Віолетти, яка у виконанні Єлизавети Чавдар завжди викликатиме в публіки співпереживання та співучасть.

Враховуючи вокальні дані Єлизавети Чавдар, створює партії Ярини та Йолан у своїх операх «Арсенал» та «Милана» Георгій Майборода. Попри їхню ідеологічну заангажованість, ці опери давали великий простір співакам, зокрема Єлизаветі Чавдар, яка отримала можливість працювати із сучасним вокальним матеріалом.

Їй випало творити в один із найяскравіших періодів історії київської опери, творити в плеяді найвидатніших українських вокалістів другої половини ХХ століття. Чавдар пішла зі сцени так само красиво, як і служила їй. Пропрацювавши двадцять п’ять років, в розквіті творчих сил і мистецького злету рішуче поставила крапку на виконавстві. В одному інтерв’ю сказала тоді: «Співала доти, доки мені абсолютно все вдавалося, поки голос був в ідеальному порядку. Не могла допустити, щоб співати не так, як колись, щоб про мене могли сказати, мовляв, досвід, майстерність є, а вік починає підводити…»

Вибір був зроблений на користь вокальної кафедри Київської консерваторії, якій Єлизавета Іванівна віддала понад двадцять років свого життя, пройшовши шлях від викладача до професора і завідуючої кафедрою, вписавши в її історію таку ж золоту сторінку, як і в театрі.

У вокальній педагогіці Чавдар зуміла поєднати класичні традиції вокальної школи і новаторські пошуки, враховуючи здобутки європейського вокалу, насамперед бельканто, власний досвід і знання, збагачуючи педагогіку ще й високим потенціалом естетичного і духовного виховання своїх студентів, що було особливо важливим у становленні митця-особистості. В її роботі з учнями не було випадковості, чогось другорядного і несуттєвого, тому на її заняття у тридцять четвертий чавдарівський клас йшли як на свято, з передчуттям пізнання чогось нового, набуття необхідного для вокаліста. А серед її вихованців — народна артистка України, всесвітньо відома примадонна В. Лук’янець, знані зараз в багатьох країнах оперні й камерні співачки Н. Чепіга, Т. Юрченко, С. Катарнозе та ін.

З Єлизаветою Чавдар часто консультувалися й уже знані співаки, зокрема Анатолій Солов’яненко, Людмила Семененко, Вікторія Мартиросова, для яких вона була колегою, другом, творчим порадником. Унікальне педагогічне обдарування, професіоналізм, об’єктивність і наполегливість, вміння розгледіти у своєму учневі перспективи росту і вдосконалення створили їй високий авторитет серед спеціалістів. Усе своє життя Чавдар служила сцені, національній культурі, своїм шанувальникам, яким вона завжди приносила велике щастя доторкнутися до високого мистецтва.