Мені ж, як жителю столиці, боргесівське Місто видається схожим на образ інфраструктурного колапсу, про який нині говорять опоненти міської влади і Леоніда Черновецького особисто. До речі, подекуди, на песимістичні прогнози звертають увагу і ті, хто «конструктивно співпрацює» з владою в Києві. Недарма ж, наприклад, депутат Київради Олександр Пабат, окрім гламурних тусовок і засідань Київради, відвідує прес-конференції штибу «Проблема урбаністичної кризи в Києві».

Та й архітектори б`ють на сполох. Кажуть, що там, де мав стояти завод чи склад, інвестор побудував житловий будинок. Там, де мала бути школа – стоїть БеЦе, тобто бізнес-центр.

І навіть там, де мали б бути прокладені каналізації, вже щось набудували! А я думаю – і чого біля «Сільпо» на Контрактовій штиняє міазмами з каналізаційного люка?

Дивлюсь на моє місто й розумію, що щось тут не те. Скажу, що повиростала еклектика і несмак, засміють – мовляв, занадто розумний. Скажу, що недоцільно от так будувати, бо скоро вільного метра в історичному центрі не залишиться, заперечать, що, мовляв, відбувається доповнення середовища сучасними формами, які «органічно, автентично й абсолютно по-європейськи» вписуються в ландшафт. Тож дяка богові-інвесторові, що він дає гроші на все це.

А я перечитую в автомобільних пробках Боргеса і дежа-вю отримую. І про богів, і про Безсмертних, і про «еклектику»…

Герой того оповідання довго діставався легендарного Міста Безсмертних, шлях його пролягав через землі троглодитів – божевільних і диких та водночас жалюгідних істот, оселями яких були брудні печери понад замуленою смердючою рікою. Ці землі і межували з казковим Містом. Вийшовши печерним лабіринтом на поверхню, герой оповідання…

…«побачив себе на маленькому майдані, точніше навіть у внутрішньому подвір`ї. Це подвір`я було оточене одним-єдиним будинком неправильної форми і неоднакової в різних своїх частинах висоти, з різного штибу банями та колонами (…)

Спало на думку, що така старовина (хоч і є в ній щось страхітливе для людських очей) – не інакше, як справа рук Безсмертних. Спершу обережно, потім байдуже, а потім – з відчаєм я блукав сходами й переходами цього внутрішнього палацу (…) Цей палац – творіння богів, подумав я спершу. Але, оглянувши незаселені покої, поправився: боги, що збудували його, померли. А помітивши, наскільки він незвичний, я мовив: боги, що звели його були божевільні. Мовив я це – знаю напевно – з незрозумілим осудом, ледь не мучений совістю, не стільки відчуваючи страх, скільки розумом осягаючи – наскільки побачене мною жахливо. До перших вражень додались нові: відчуття його безмежності, потворності та повної безглуздості. Я щойно виліз з темного лабіринту, але Місто Безсмертних вселило в мене жах і відразу. Лабіринт робиться для того, аби заплутати людину; його архітектура, перенасичена симетрією, підкоряється цій меті. А в архітектурі палаців, які я оглянув, як міг, мети не було. Куди не кинь, коридори-безвиході, вікна, котрих не можна дотягтись, розкішні двері в крихітні комірки чи глухий підземний лаз, неймовірні сходи з вивернутими зовні сходинами і перилами. А були й такі, що ліпились в повітрі до монументальної стіни і помирали через кілька прольотів, нікуди не ведучи (…)

Один лиш факт того, що це місто продовжує бути, загублене в потаємному серці пустелі, заражає минуле і майбутнє і кидає тінь на зірки. Поки воно існує – ніхто в світі не пізнає щастя і сенсу існування (…)

Все з`ясувалось того дня. Троглодити і виявились тими безсмертними»…

Тяжко мені, сучасному, не бути троглодитом в місті, де правлять «безсмертні» – «величні» і благословенні «богами». Але хто сказав, що «смертний» означає слабкий?! І не факт, що безсмертне моє місто вічно належатиме оцим «безсмертним»!