…«Топонімічну революцію» в Києві більшовики почали з найменування вулиці Леніна – як іноді зазначають, першої в світі вулиці імені «вождя світового пролетаріату». Але наприкінці червоної ери в нашому місті налічувалося вже понад десяток топонімів, присвячених цій, зведеній у ранг мало не божества, історичній постаті: крім вул. Леніна (історичної Фундуклеївської) – ще й Ленінська вулиця в селищі Жовтневому (ні, не в тому, перейменованому із «селища Хрущова», а в іншому – у Святошинському районі), вулиця Ілліча в Дарниці, вулиця Володі Ульянова на Микільській Борщагівці і провулок В. Ульянова в Біличах, бульвар Леніна (теперішній Чоколівський), площі Ленінградська і Ленінського Комсомолу, цілий Ленінський район у центрі міста… І це – не рахуючи десятків установ та організацій, що носили ім’я вождя. Першого з «червоних вождів» – людини, яка, до речі, ніколи не ступала не лише на київську, а й взагалі на українську землю.

У 1923 році одну з центральних вулиць – Велику Підвальну (теперішній Ярославів Вал), де розміщувалося кілька важливих державних установ, «прикрасили» ім’ям голови першого «робітничо-селянського» уряду України Християна Раковського. Харизматичний лідер Лев Троцький «прописався» у 1925-му на колишній Львівській (нині – вулиця Артема), очевидно, за співзвучністю («Львівська» – «Лев»). Щоправда, дуже скоро обидва політики – і Раковський, і Троцький – потрапили в опалу, і вже 1928 року вулиця Раковського стала вулицею Ворошилова (ще одне прижиттєве увічнення представника кремлівської верхівки), а роком пізніше на табличках колишньої Львівської вулиці псевдонім Лейби Бронштейна поступився місцем іншому псевдо – одного із засновників Української Радянської Республіки (на східноукраїнських теренах) Федора Сергєєва, і ця магістраль стала вулицею Артема. Цікаво, що ім’я Х. Раковського мало шанс повернутися до київського топонімікону аж через 60 років: після реабілітації загиблого в сталінських катівнях колишнього головного комуніста УСРР в 1989-му (останній рік перебування при владі Володимира Щербицького) було ухвалено назвати його іменем вулицю в столиці республіки. Обрали для цього чи не найнепомітніший завулок – відгалуження Тепловозної  вулиці на Старих Позняках, проте перейменування відбулося лише на папері, напевне, через стрімкі політичні зміни в державі.

Після вбивства ленінградського партійного керівника Сергія Кірова у 1934 році його ім’ям стали масово називати вулиці, майдани, парки та всілякі інші об’єкти вусіх радянських містах, селах і селищах. Ба більше, чимало населених пунктів самі одержали нові назви на зразок «Кірово» чи «Кіровськ»). У Києві вулицею Кірова стала колишня Олександрівська (тягнулася від Арсенальної до Контрактової площі), яка до того часу від 1919 року  – року згаданої нами на початку кампанії – іменувалася  вулицею Революції. Тоді ж прилегла місцевість увійшла до складу Кіровського району.

І того ж самого 1934 року колишню Куренівську вулицю – головну трасу стародавньої козацької Куренівки – було вирішено переназвати на честь керівника НКВС Миколи Єжова, «вулиця Єжова» навіть згадується в телефонних і адресних довідниках, виданих у 34-му. Проте за кілька місяців володаря кривавих «єжових рукавиць» заарештували. Таким чином, Куренівську і Кирилівську вулиці в 1935 році об’єднали в одну довгу магістраль – вулицю Фрунзе (до речі, один з небагатьох випадків, коли надання назви на честь відомого компартійного діяча було більш-менш умотивованим історією місцевості: під час одного із своїх приїздів до Києва тодішній командувач
більшовицьких військ України та Криму Михайло Фрунзе відвідав шкірзавод на Куренівці і виступив перед його робітниками; у хрущовські часи до вулиці Фрунзе додалися площа, колишня Петропавлівська,  і парк імені радянського наркома військових та морських справ). Із цих трьох об’єктів «імені Фрунзе» лише парк позбувся комуністичної назви, ставши 1993 року Куренівським.

Не варто забувати, що у 1934 році Київ стає столицею Радянської України, і відтоді до найменування міських об’єктів стали ставитися пильніше, було переглянуто й низку «ідейно нечітких» топонімів, наданих у попередні п’ятнадцять років. До того ж влада взялася послідовно формувати тут топонімічний «пантеон» з імен тогочасних московських і українських небожителів – не так для вшанування, як для агітаційно-пропагандистських цілей.  У 1935 році теперішній Майдан Незалежності (до революції – Думська площа, у 1919-35 – Радянська, тут містилися міська рада та міськвиконком) та прилегла до  нього Софійська вулиця здобули ім’я Михайла Калініна – з нагоди …-річчя «всесоюзного старости». Ця річниця породила стільки назв-новотворів по всій країні на честь цілком живого на той час керівника Всесоюзного центрального виконавчого комітету, що перегнати Михайла Івановича в цьому відношенні вдалося хіба що самому Йосипу Сталіну. У 1977 році назву «площа Калініна» «перенесли» на теперішню Михайлівську площу (авжеж, Калінін-то – Михайло Іванович!), колишній же майдан імені голови ВЦВК став головною площею республіки – площею Жовтневої революції.

Прізвище «всеукраїнського» колеги Калініна – Григорія Петровського – ще в середині 20-их марно намагалися закріпити за старовинним Подолом, що відбилося в офіційній назві «Петрівський район» (нинішній Подільський). Пізніше місцезнаходження Петрівки дещо «мігрувало» на північ, у подільсько-куренівську промзону, де остаточно й «прописалося» завдяки однойменним станціям електрички (з 1927) й метро (з 1981). Очевидно, найменування Петрівської алеї в центрі міста, названої 1909 року як бульвар Петра Першого, теж переосмислили на користь Г. Петровського, на що непрямо вказує факт відкриття 1970 року саме на початку Петрівської алеї пам’ятника голові ВУЦВК (демонтований 2009). Утім, 1961 року, вже після смерті формального очільника УРСР, його ім’ям було названо вулицю на новому масиві в районі Чоколівки.

Данину «пролетарському інтернаціоналізму» віддано перейменуванням у 1938 році колишньої Ділової вулиці  (з 1926 – імені такого собі Бочковського) в районі Нового Строєнія на вулицю Георгія Димитрова, а колишньої Ірининської біля стін Софії – на вулицю Жореса. Перша з них і досі носить ім’я болгарського комуністичного вождя (хоча  в пресі періодично повідомляють про плани повернути стару назву), а от прізвище лідера французької компартії Жана Жореса стало столичним топонімом радше на папері, і після повернення радянської влади до міста, 1944-го, історичне найменування «Ірининська вулиця» офіційно відродили. Того ж 44-го року, на хвилі знищення всього в топонімії (і не лише тут), пов’язаного з  німцями, прибрали з мапи Києва і назву «Німецька вулиця», надавши вуличці, що пролягає поряд із вулицею Димитрова, ім’я його близького соратника, вождя німецьких комуністів Ернста Тельмана.

У 1944-му році, невдовзі після повернення столиці України під владу більшовиків, центральна на той час київська площа – імені Третього Інтернаціоналу – стала площею Сталіна (того ж року на ній відкрили новий пам’ятник «батькові народів» на місці зруйнованого нацистами). Показово, що до революції цей майдан називався Царським… Узагалі, ім’я Сталіна в часи сумнозвісного «культу особи» було відображено в назвах київських об’єктів досить широко. Так, ще від середини 20-х рр. робітниче передмістя Деміїївку перейменували на Сталінку, а вся південно-західна частина – від Шулявки (на той час – Жовтнівка) до Корчуватого – ввійшла до складу Сталінського району. Після війни Сталінкою почали називати переважно забудований «сталінками» масив на місці колишнього Нового Строєнія, вздовж Червоноармійської вулиці та біля Московської площі. Крім того, в столиці Радянської України (нагадаємо, Київ отримав цей статус в 1934 році) ім’я «вождя й учителя» носили суднобудівний та судноремонтний завод на Подолі і ще низка найрізноманітніших підприємств і установ. У 1961 році, після ХХІІ з’їзду КПРС і виносу тіла диктатора з Мавзолею, «десталінізація» київської топонімії реалізувалась у поверненні  історичної назви Деміївці та перейменуванні Сталінського району на Московський. Тоді ж площу Сталіна переназвали на честь Ленінського Комсомолу (згадавши, вочевидь, що тут, у вже неіснуючому будинку Слов’янського, колись проходив установчий з’їзд українського Комсомолу). Також було переглянуто назви кількох вулиць, які опосередковано прославляли одіозного правителя: Сталінабадська у Дарниці стала вулицею Івана Дубового, Сталінградська в Пуща-Водиці – вулицею Гамарника (обох – і Дубового, і Гамарника – було репресовано в роки Великого Терору), Сталіногорська на Вітряних горах – вулицею Красицького, а сусідній Сталіногорський провулок отримав ім’я Миколи Гулака.

У 1957 році зазнала поразки здійснена реакційною частиною компартійної верхівки спроба скинути з посади Микиту Хрущова. Одним із наслідків розгрому «антипартійної» (тобто антихрущовської) групи став указ Президії ВР СРСР від 11 вересня 1957 року  „Про впорядкування справи присвоєння імен державних і громадських діячів краям, областям, районам, а також містам та іншим населеним пунктам, підприємствам, колгоспам, установам і організаціям” з довжелезним додатком поданих до перейменування міст, селищ, сіл та інших об’єктів по всьому Радянському Союзу. Фактично це був спосіб усунення сотень назв, наданих свого часу на честь членів «сталінської гвардії», які в 50-х роках або відкрито виступили проти Хрущова, або вважалися симпатиками «Молотова, Маленкова, Кагановича и примкнувшего к ним Шипилова». Відповідно і в Києві 1957 року зникли Молотовський і Кагановичівський райони, перетворившись на Шевченківський і Московський; ще тільки споруджуваний тоді метрополітен замість імені Лазаря Кагановича здобув ім’я Леніна (чим уподібнився до московського й ленінградського метрополітенів – теж «імені В.І.Леніна»). Багатостраждальна в сенсі перейменувань вулиця Ярославів Вал (Велика Підвальна) того ж року з вулиці Ворошилова стала вул. Полупанова (на честь військового комісара Києва періоду «муравйовського терору» січня 1918 року). Потрібно сказати, що з-під дії згаданої постанови не вивів свого імені й сам Хрущов, тож ті об’єкти в Києві, які вже було названо на той час на честь першого секретаря ЦК КПРМС, також було перейменовано в 1957-му: Центральний стадіон імені Хрущова (з 1946) став просто Центральним (нині – НСК «Олімпійський»), а новозбудоване селище імені Хрущова на Багриновій горі без особливих вигадок назвали Жовтневим.

Прізвища багатьох поплічників Сталіна, увічнені в київських топонімах посмертно, не чіпали в роки хрущовської «відлиги», хоча причетність цих осіб до масових репресій та інших злочинів сталінізму є майже безсумнівною. Невелика спочатку вулиця Щербакова  на нивках згодом розтяглася на 2,5 км –– явно забагато як для голови Радінформбюро. Подільський відтинок вулиці Кірова став у 1955 році вулицею імені Жданова – кіровського наступника на посту очільника Ленінграда (з 1989 – вулиця Петра Сагайдачного). Ім’ям померлого 1959 року голови маріонеткового українського МЗС Дмитра Мануїльського тоді ж було найменовано колишню Відрадну вулицю в тилах резиденції Хрущова на Лук’янівці (з 2008 – вулиця Платона Майбороди). А «перший маршал Червоної армії» і передвоєнний нарком оборони Климент Ворошилов уже після своєї смерті повернувся на карту Києва в назві новопрокладеного проспекту на Лісовому масиві (з 1988 – Лісовий).

У роки правління М. Хрущова розпочалося вшанування в топонімах і монументах країни (і в Києві також) низки так званих ленінських соратників – вихідців з генерації «професіональних революціонерів», у більшості своїй репресованих у 1930-х рр., і посмертно реабілітованих за двадцять років. Серед увічнених у київських назвах представників цієї категорії більшовицьких діячів булий колишні керівники радянської України: перший секретар ЦК КП(б)У в 1934-38 роках Станіслав Косіор (його ім’я здобув 1963 початковий відрізок Повітрофлотського шосе, який від 2000-го є вулицею В. Чорновола) і голова Раднаркому (уряду) УСРР у 1923-34 рр.

Влас Чубар (проспектом Чубаря в 1961-92 іменувався нинішній Відрадний проспект на однойменному масиві). Пам’ятники цим двом співорганізаторам Голодомору встановлені на цих же магістралях у 1970 році, не так давно було знесено рішенням Київради. У 1963 -1990 роках теперішня Мала Житомирська вулиця носила ім’я ще одного «вірного сталінця» – Павла Постишева, діяльного і натхненного борця з «пережитками старовини» у ввіреному йому місті Києві. На його совісті – знищення Михайлівського Золотоверхого та Братського монастирів, церкви Богородиці Пирогощі й фонтану «Самсон», і ще багатьох  перлин сакральної й цивільної архітектури.

Частина кільцьової магістралі, що її старші кияни й досі за звичкою називають Малою Окружною, у 1969 році здобула назву на честь новопреставленого голови Президії Верховної ради УРСР – Дем’яна Коротченка. Цю суперечливу фігуру в Києві знають ще й за «дачею Коротченка» (колишньою резиденцією П. Любченка, який у передчутті арешту застрелився на ній у 1937 році) на Нивках – не випадково пам’ятник Д. Коротченку було встановлено саме в парку «Нивки». Період прем’єрства Коротченка у 1947-54 роках (а це був пік його політичної кар’єри) позначений кількома ганебними кампаніями – проти української творчої інтелігенції, антисемітською (проти «безрідних космополітів») і русифікаторською, коли він виявив себе завзятим і відданим реалізатором на Україні сталінських настанов. У 1993 вулицю (її часто називали проспектом) Д. Коротченка перейменовано на вул. Олени Теліги.

Останнє десятиліття радянської влади не було багатим для Києва на нові топоніми-пам’ятники бонзам радянського режиму – на відміну від Москви, де у вісімдесятих з’явилися вулиці, проспекти й площі, названі на честь Брежнєва, Пельше, Андропова, Устинова та деяких інших «кремлівців», померлих у «п’ятирічку великих похоронів». Щоправда, 1982-го, невдовзі після смерті генерального секретаря ЦК КПРС (1964-1982) Леоніда Брежнєва, ім’ям «дорогого Леоніда Ілліча» було названо площу на Солом’янці – перед Вищою школою міліції (тепер Національний університет внутрішніх справ). До того майдан мав напівофіційну назву «площа Урицького», нині – Солом’янська площа. А в 1984 вулицею Ватченка – за прізвищем померлого того року секретаря ЦК КПУ, одного з найближчих соратників-земляків В. Щербицького – стала колишня вулиця Трудових резервів на Шулявці (в роки незалежності перейменована, мабуть, за співзвучністю, на вулицю Миколи Василенка).