У передмові до книги упорядник пише: «Ця книга – данина пам’яті ки­янину у кількох поколіннях Михайлові Андрійовичу Грузову. Впродовж від­пущених йому долею лише 65-ти ро­ків життя він зробив багато. Зробив непомітно і ненав’язливо, але стверд­но і життєдайно у різних напрямах на­шого буття. Лікар, кандидат медич­них наук, фахівець з проблем крово­творення і одночасно – знавець ук­раїнського образотворчого мистецт­ва, дослідник мистецтва книги, біб­ліофіл, відомий не лише в Україні, але й за її межами.


Він був щасливою людиною, хоч народився у важкий для Києва період німецької окупації. А щасливим тому, що впродовж усього свого життя да­рував оточуючим – батькові з мамою, власній родині, своїм бабусям і діду­сям, друзям і колегам – посмішку і радість спілкування, добру підказку, корисну пораду. Йому самому теж по­щастило – його справжнім другом-товаришем був батько, порадником -дід Михайло, дружиною-подругою-однокурсниця Міла й відрадою – доч­ка Оля з внучкою Юлею.


А ще йому повезло з тим, що мав дідами-прадідами відомих українсь­ких художників Миколу Пимоненка та Володимира Орловського, видатних українських лікарів: хірурга Михайла Коломійченка та отоларинголога Олексія Коломійченка.


У Михайлові Грузові одночасно співіснували два напрями життєвої діяльності – Медицина та Книга. І те, і те – у вищій мірі професійно. І те, і те – як високе мистецтво.


Майже ЗО років він власноручно, у своєму домашньому видавництві «МАГ», видавав малесенькими тира­жами книги з питань книгодрукування, бібліофільства, книжкових знаків, а в останні роки – спогади дитинства то­що. Кілька років збирав матеріали до свого родоводу, але не встиг завер­шити. Впродовж багатьох років був го­ловою клубу бібліофілів «Субота у Бе­гемота» при музеї М. Булгакова. У цьому збірнику на пошану М. А. Грузова вміщено його «Дещо з родоводу» та спогади друзів.


Вихід книги став знаковою по­дією. Насамперед тому, що у цьому виданні сконцентрувалися любов і повага до роду, до конкретної особи­стості, до життя нашого суспільства в різні історичні періоди. Михайло Грузов робив свою справу з такою відда­ністю, з таким натхненням, що усе у нього виходило настільки природно й переконливо, що сприймалося без будь-яких сумнівів.


Ось уривок зі спогадів нашого су­часника: «Моє прізвище – Грузов. Тому й по­чинаю розповідь з цієї гілки свого ро­доводу. Мій батько – Андрій Микола­йович – завжди був моїм найкращим другом. Вдома і для друзів він був про­сто «Андроня». На жаль, його вже дав­но немає на світі… Він помер після тяжкої хвороби та неймовірних, але гідно ним витримуваних страждань, ще 1974 року. І було йому лише 56!


Усе своє життя батько працював у кіно. І – не випадково. Він розповідав, як ще хлопцем крутив ручку кінопро­ектора в клубі. Така тоді була техніка! Зважаючи на те, що народився бать­ко у 1917 році, ця любов до кіно ви­никла десь наприкінці 1920-х років. І став таки фаховим «кіношником», але не одразу. Закінчивши сім класів 55-ої трудової школи, він два роки по­працював електромонтером на шкір-заводі № 1, а потім пішов на вечірнє відділення робітфаку при Київському гідромеліоративному інституті, у 1936-му, поїхав до Москви й пив в Інститут інженерів залізничного транспорту ім. І. В. Сталіна – тоді престижний. Через кілька місяцю вилось, що для навчання в грошей у родини не вистачить, стипендії – відмовили. Тоді вступив до Київського інституту кераміки та скла. Між іншим, про дізнався оце нещодавно, віднайшовши серед старих паперів батькову «Автобіографію». Здається, цей і тут пізніше було ліквідовано, а потрппив батько до нього завдяки неабияким здібностям до малювання. Це не дивно, адже він – онук видатного українського живописця М. К. Пимоненка, син його дочки Ольги Миколаївни, тобто моєї бабусі.


А потім вже – навчання в кіноінженерів з довгою перервою війну. Тяжкі роки німецької Києва. Саме за німців батько у 19421 ці одружився з моєю майбутньою мою Галиною Михайлівною Коломійченко, яка теж навчалась на кіноінженера. Отак і я народився влітку 1943-го також за німців. Тепер можна розкрити цю родинну таємницю.


Батько дещо розповідав про важкі часи. Наприклад, про перші дні після відходу радянських військ, у місті не було ніякої влади. Тоді почали грабувати магазини, склади й базари, а батько зі своєю мамою мешкав поблизу Сінного ринку. Його найбільше вразило, що увесь простір навколо був вкритий борошном. Потім вони переховували у себе батькового товариша-єврея. Одного він уночі вийшов подихати свої повітрям – і назавжди зник. Пізніше з’ясувалося, що двірник виказав хлопця німцям. А перед цим баї був свідком того, як через Львівську площу йшли нескінченним потоком люди на Сирець – до Бабиного Яру…


Від батька я довідався й про зруй­нування Хрещатика. Стіна одного підірваних будинків на Прорізній впа­ла прямо на людей, що стояли у черзі до пункту здачі, за наказом оку­пантів, усіх радіоприймачів та проти­газів… Коли Хрещатик горів, німці намагались загасити пожежу, простягнувши брезентову «кишку» аж з Дніпра. Але її попсували на схилах -чорний та червоний фашизми вели непримиренну боротьбу між собою, ні з чим не рахуючись.


Придбати книгу в Магазинчику