Замисливши здобуття нових величезних територій на Сході, Гітлер дивився на них як на простір для зростання німецького сільського населення, котре вважав найціннішою частиною нації. Україну нацисти завжди розглядали як ідеальний регіон для сільського господарства. Тому вона не могла не стати об’єктом виняткового значення в майбутній нацистській політиці онімечення Сходу. Українців у розрахунках Гітлера щодо України не було. Згідно з планом, слов’яни, що живуть у країнах Східної Європи і європейської частини СРСР, підлягали частково онімеченню, а частково повинні бути депортованими за Урал або знищені. Передбачалося залишити невеликий відсоток місцевого населення з метою використання як дармової робочої сили для німецьких колоністів. За розрахунками нацистських чиновників, через 50 років після війни кількість німців, які б проживали на цих територіях, повинна була сягти 250 мільйонів. План стосувався всіх народів, які проживали на територіях, що підлягають колонізації: в ньому йшлося і про народи Прибалтики, які також передбачалося частково асимілювати, а частково — депортувати (наприклад, латишів вважали піддатливішими для асиміляції, ніж литовців, серед яких, на думку нацистів, було дуже багато “слов’янських домішок”). Із коментарів, що збереглися в деяких документах, можна припустити, що про долю євреїв, які живуть на територіях, що підлягають колонізації, в плані майже не згадувалося, в основному тому, що на той момент уже було задіяно проект “Остаточного рішення єврейського питання”, згідно з яким євреї підлягали тотальному знищенню.

Масові розстріли у Бабиному Яру

Під час окупації Бабин Яр став місцем масових розстрілів мирного населення і радянських військовополонених, євреїв і циган — за етнічною ознакою, а також партійних і радянських активістів, підпільників, членів Організації Українських Націоналістів (ОУН), заручників, “саботажників”, порушників комендантської години та інших.

 

Неподалік від яру розташовувалася психіатрична лікарня імені Івана Павлова. Її пацієнтів (752 особи) розстріляли першими 27 вересня 1941 року.

28 вересня в місті було розклеєно оголошення такого змісту: “Усі жиди міста Києва і його округи мають з’явитися в понеділок, 29 вересня 1941 року о 8 годині ранку на розі Мельникова та Доктерівської (біля кладовища). При собі мати документи, цінні речі, гроші, а також теплий одяг. Хто з жидів не виконає розпорядження і буде знайдений в іншому місті — розстрілюється…”

Усе єврейське населення Києва, в основному літні люди, жінки та діти, з’явилося в зазначене місце, де їх і розстріляли.
Було встановлено пропускний пункт, за який проходило не більше 30—40 осіб. Їх роздягали, забирали гроші та цінні речі, зганяли на край яру, а кулеметник, який знаходився на протилежному боці, розстрілював одразу всіх. Щоб заглушити крики наляканих людей, лунала музика, а над яром кружляв літак. Як тільки рів заповнювався трупами в 2—3 шари, їх пересипали землею і, все починалося спочатку.
Лише за два дні (29—30 вересня) окупанти розстріляли більш як 30 тисяч євреїв.

Тут, 10 січня 1942 року, також було страчено приблизно 100 матросів і командирів Дніпровського загону Пінської військової флотилії. Було розстріляно 621 член ОУН, серед них і відома українська поетеса Олена Теліга разом із чоловіком.

“На Радянській Україні мали місце жахливі злочинні акти німецьких змовників. У Бабиному Яру поблизу Києва вони розстріляли понад 100 тисяч мужчин, жінок, дітей і стариків… У Києві вони вбили понад 195 тисяч людей”,— йдеться у звинувачувальному акті Міжнародного Нюрнберзького трибуналу.

 

Концтабори як спосіб “приборкати” населення

Десятки тисяч військовополонених та інших жертв гинули у створених нацистами концентраційних таборах. Найбільшими зі створених німцями концтаборів у Києві були Дарницький і Сирецький.

 

Дарницький концтабір було створено 21 вересня 1941 року, проіснував він 737 днів, до 28 вересня 1943-го. Цей табір спочатку був задумкою німців саме як фільтраційний. Через нього за часи окупації пройшло до 300 тисяч людей — в основному військовополонених солдатів і офіцерів Червоної Армії, а також цивільних осіб. Умови, в яких перебували полонені, були нестерпними. Годували в’язнів раз на день баландою з буряків. Вони спали просто неба і по 10—15 днів нічого не їли. За найменшу провину чи вияв невдоволення в’язнів розстрілювали на місці. Людей, які виявляти непокору, били прикладами і батогами, натравлювали на них собак. Тих, хто зумів вижити, змушували тяжко працювати. Окупантам потрібна була дармова робоча сила, і нею стали найстійкіші полонені Дарницького концтабору.

У пошматованому одязі, з табірними номерами на спині, в розірваному взутті в спеку і в мороз, під зливою полонені працювали на дорогах, у лісі, а потім, коли поверталися, знесилені падали на нари поруч із хворими, пораненими, нерідко навіть уже мертвими. Більше щастило тим в’язням, кого відправляли на завод. Адже працівники заводу ділилися з ними їжею. Якщо хтось із робітників хворів і не виходив на роботу — талон на їжу віддавали полоненим. За неповними даними, в Дарницькому концтаборі загинуло понад 68 тисяч людей.

Інший концтабір, створений фашистами під час окупації Києва,— Сирецький. Він призначався для в’язнів, які потрапляли до гестапо, і називався “Kiev-West” (“Київ — Захід”).

В’язнів виводили на примусові роботи розвантажувати душогубки в Бабиному Яру. Частина з них працювала в майстерні на території табору. Двічі на тиждень відбувалися масові страти. В’язнів катували за найменшу провину. Їх били палицею за спротив (від 25 до 200—300 ударів). Усіх страчених закопували в спеціально вириті ями на території концтабору.

Цей концтабір німці створили навесні 1942 року, через дорогу від Бабиного Яру, поруч із територією колишніх Сирецьких військових таборів. А восени 1943 року окупанти вирішили знищити сліди своїх злочинів у Бабиному Яру. Вони створили спеціальні групи з військовополонених Сирецького концтабору й оселили їх на дні яру в двох землянках. Ці в’язні відкопували і спалювали в саморобних печах останки загиблих. У Сирецькому концтаборі загинуло понад 25 тисяч осіб.

 

Відправка людей до Німеччини

На примусові роботи до Німеччини з Києва було відправлено понад 100 тисяч молоді.
У гонитві за робочою силою гітлерівці “вербували” всіх працездатних, здорових чоловіків і жінок, дівчат. Вони розвішували плакати, поширювали листівки із закликом про легку роботу, чудові умови життя як на підприємствах, так і в приватних осіб. Агітація успіху не мала. Тоді окупанти вдавалися до інших методів. Щоб набрати потрібну кількість людей для відправки, організовували облави за участю поліції (на базарних площах, вулицях, на фабриках). Людей збирали і зганяли на збірні пункти, де їх перевіряли на придатність до роботи. Після цього запихали до ешелонів і віправляли в супроводі поліцаїв. Ухиляння чи відмова тягли за собою відправку до табору примусових робіт, конфіскацію майна і розстріл.

 

Людей відправляли до Німеччини у жахливих санітарних умовах. Багато помирали ще в дорозі. Ті, хто виживали, працювали на німецьких промислових підприємствах, у німецьких поміщиків. Основна маса вивезених невільників потрапляла на заводи й шахти, поряд з якими з’являлися табори за колючим дротом. Робітники повинні були носити особливий знак — прямокутник із жовтою окантовкою, де на синьому фоні білою фарбою був напис німецькою “ОСТ” (“Схід”).

Ставлячись до “східної робочої сили” як до військового трофею, німці відповідно й оплачували їхню працю. Так, на заводі німецькі робітниці отримували 3,5 марки на день, українки — 2—3 марки на місяць. Та й витратити їх не було де: на всі товари в Німеччині було запроваджено карткову систему, а остарбайтерам карток не видавали.

У листах і спогадах можна прочитати: “Якби ви бачили, як ми риємося по смітникових ямах у пошуках їжі-лушпиння…”, “Живу погано, їм погано. Вдень баланда, котру вдома свиням варять, опівдні — “кава”, увечері баланда”, “Страждаємо й не знаємо, за що таку муку терпимо”, “Матінка, пам’ятаю, розповідали про Страшний Суд — оце він і є”.

За п’ять місяців 1942 року з Києва на примусові роботи було вивезено майже все працездатне населення. Тому міський голова видав постанову “Про обов’язкову роботу дітей 11—14 років у межах міста Києва”.

Наприкінці окупації Києва населення міста становило приблизно 180 тисяч, це в п’ять разів менше, ніж до її початку