За давніх часів держава віднайшла спосіб заохочення підприємців, котрі сплачують високі податки. Їх зараховували до купецького стану. Що значнішою була сума податків, то вищим ставав купецький ранг – гільдія. Приміром, звання купця першої гільдії надавалося власникам солідних і рентабельних комерційних підприємств. Це свідчило про надійність фірми та забезпечувало істотні пільги й привілеї.

Київське православне купецтво об’єднувалось у Російське купецьке зібрання. Цей «корпоративний клуб» мав у своєму розпорядженні чималі кошти, використанням яких відала виборна рада старшин. Важливою метою Купецького зібрання була організація приємного дозвілля місцевих негоціантів. І треба віддати належне старшинам – вони ставилися до цього вельми відповідально.

Найяскравішим свідченням діяльності Купецького зібрання стало справжнє містечко культурного відпочинку й розваг, облаштоване київським купецтвом. Для цього використали простір понад дніпровськими схилами біля початку нинішніх Володимирського узвозу та вулиці Михайла Грушевського . Раніше , від кін ця 1860-х років, там розміщувався так званий «заклад штучних мінеральних вод» (кияни називали його «мінерашки»). Але він занепадав, адже розвиток транспортної мережі дедалі більше переміщував потік заможних відпочивальників на Кавказ, до справжніх мінеральних вод. Тож 1880 року київське купецтво прибрало до рук значну частину саду навколо «мінерашок». Її було орендовано в міської влади за 10 тисяч рублів на рік. Уже 1882-го тут, безпосередньо на Царській (тепер Європейській) площі, з’явилася монументальна цегляна споруда Купецького зібрання, зведена за проектом відомого київського зодчого Володимира Ніколаєва. Нині в цьому будинку міститься Колонна зала імені Миколи Лисенка Національної філармонії, одна з найкращих концертних аудиторій столиці. Ця будівля має цікаву та різноманітну «біографію» й цілком заслуговує на окрему докладну розповідь.

Що ж до власне території саду, то впродовж кількох років тутешні ландшафти були збагачені низкою паркових споруд – хоч і переважно дерев’яних, але гармонійних та виразних. Проектував їх той-таки архітектор Ніколаєв. Зокрема, у глибині саду на невисокому пагорбі в 1889 році було збудовано літній клуб з концертним майданчиком і приміщенням для ресторану, увінчаний ефектним куполом. Його називали ще «вокзал» або «воксал» – тепер уже не всі пам’ятають, що таким словом, окрім станційних пасажирських приміщень, позначали ще й будівлі для проведення концертів, танцювальних вечорів та інших розваг. У саду влаштували також окремий буфет-ресторан.

Ближче до Володимирського узвозу 1890 року спорудили літній театр, прикрашений стрункими башточками. У ньому, до речі, нерідко виступали українські драматичні трупи за участю уславлених корифеїв Миколи Садовського та Марії Заньковецької, Марка Кропивницького та Панаса Саксаганського. Публіка охоче розкуповувала квитки на їхні вистави, а верткі хлопчаки обходилися без цього – їм було досить щілин у дощаних стінах.

Для всіх охочих була відкрита літня естрада посередині саду (доплачувати слід було лише за місця на лавах біля неї). Теплими вечорами найкращі музиканти міста й імениті гастролери давали тут концерти, надзвичайно популярні в колі київських меломанів. Серед виконавців були навіть такі славетні музичні діячі, як Олександр Глазунов та Сергій Танєєв.

Характерним орієнтиром посеред території Купецького саду були дві білосніжні статуї поміж пишних клумб поруч із глядацькими лавами естради. Одна з них зображала античного бога мистецтв Аполлона з лірою. Друга становила копію скульптури музи Евтерпи в парку Сан-Сусі в Потсдамі. Вони стали немовби символом культурної місії, що її взяв на себе Купецький сад, регулярно тішачи відвідувачів концертами та виставами. А в ті години, коли концертів не було, навколо Аполлона залюбки гралися діти.

Спеціально влаштований оглядовий майданчик з мальовничим краєвидом на Дніпро, рівні, акуратні доріжки Купецького саду були улюбленим місцем прогулянок публіки будь-якого віку. Вдень гуляти садом усі охочі могли безкоштовно. Ввечері ж, коли тут лунала музика, відвідувачі сплачували по сорок копійок. Путівники незмінно рекомендували це місце всім гостям міста. Так, «Путівник Києвом та його околицями», виданий Василем Бубликом у 1897 році, запевняв: «Сад Купецького зібрання відомий як найбільш пристойне й, можна навіть сказати, аристократичне місце дозвілля киян, приречених долею проводити літо в місті». В «Ілюстрованому путівнику містом Києвом», надрукованому Семеном Богуславським 1903 року, зазначалося: «Кілька десятин, прилеглих до Дніпра, надано в оренду купецькому клубу під літнє приміщення.

Треба віддати належне адміністрації клубу – вона не перетворила орендований сад на брудний кафе-ресторанчик, а, навпаки, зробила з нього чудовий куточок, облаштувавши красиві майданчики, широкі алеї, квітники. Добре там пізно ввечері… Застигло темне лоно ріки, зникають у далині пароплавні вогні – то червоні, то зелені; зміяться чорні западини схилу; потопає в мороці Поділ, а його вуличне освітлення нагадує ходу якоїсь велетенської процесії із запаленими ліхтарями».

«Практичний ілюстрований путівник Києвом» видання Чеслава Ящевського 1901 року наголошував щодо того ж саду: «Усе це є настільки привабливим для киян, розпещених красотами, але не розніжених благоустроєм, що кожен правовірний киянин вважає за свій священний обов’язок бувати тут коли не щодня, то в усякому разі кілька разів на тиждень».

Щоправда, зауважувались і деякі недоліки, але вони були, так би мовити, зворотним боком переваг. Йшлося, зокрема, про надзвичайну тісняву внаслідок величезного напливу публіки, особливо у святкові та недільні дні. А київський старожил Григорій Григор’єв згадував, що чарівність літніх вечорів над могутньою рікою порушували постаті городових, розставлених по саду «для порядку».

Ідилічна атмосфера в саду понад Дніпром панувала аж до настання буремних років революції та громадянської війни. Тієї пори політичні режими, що змінювали один одного, завдали місту чимало ран. У Купецькому саду теж були тяжкі втрати. Безслідно зник літній театр, загинула й клумба з Аполлоном. Проте вціліла естрада, над якою в радянські часи вивісили гасло: «Мистецтво – знаряддя боротьби за соціалізм».

Загалом, це місце, перейменоване на Пролетарський сад, відтоді слугувало для відпочинку представників класу-гегемона, що переміг у революції. Деякі давні гарні традиції збереглися й у Пролетарському саду. Зокрема, було продовжене проведення літніх естрадних концертів: Борис Пастернак у своїй «Баладі» натхненними віршами розповів, як 1930 року славетний піаніст Генріх Нейгауз виконував з колишньої купецької естради твори Шопена.

Згодом, коли Київ уже став столицею радянської України, парк передали піонерам. На його території з’явилися розкидані серед зелені павільйони для дитячих секцій і гуртків, невеликий кінотеатр, на місці якого тепер розташовано театр ляльок. На пагорбі, де колись стояв літній купецький клуб, влаштували бассейн з оригінальним фонтаном у вигляді бетонного слоненяти. Навколо нього вечорами охоче кружляли в танці молоді парочки.

Проте в подальші роки слоненя й естрада зникли. Затишну атмосферу Піонерського парку радикально змінило спорудження помпезного монумента «Дружба народів», відкритого 1982 року. І все ж дивовижні панорами на Володимирську гірку, Поділ, Дніпро та Задніпров’я з оглядового майданчика сучасного Хрещатого парку не поступаються тим, якими колись милувалися наші предки з Купецького саду.