Олександр Архипенко

Знайдене Архипенком підхопили, розвинули, втілили його численні послідовники у всьому світі, і поступово, з роками, так, як це було з живописом імпресіоністів, незвичні і дивовижні спочатку образи стали загальнохудожньою, загальнолюдсь кою мовою.

Він не любив викладати учням ази скульптурної майстерності, проте на його творах вчилися такі знані у світі митці, як Генрі Мур, Альберто Джакометті, Джакомо Манцу. Сучасні художники використовують знайдене Архипенком, навіть не здогадуючись про це.

Пересічний глядач легко домислює просторові порожнини першої-ліпшої паркової композиції у міських скверах. Ми всі вміємо бачити не тільки об’єми, а й простір навколо і всередині них. Таке бачення було неможливим у ХІХ столітті. Архипенкові доводилося привчати людський зір до нового просторового виміру, посилаючись навіть на те, що це не його власна вигадка – таке поняття було добре відоме стародавнім китайським філософам. Так само людство давно звикло і нарешті цілком прийняло узагальнені скульптурні образи-символи, використання у скульптурі різних матеріалів та кольору, рухомі композиції, названі «архипентурою», скульптуру, освітлену зсередини. Все це – винаходи Архипенка, і кожного разу йому треба було доводити їхню доцільність.

Так, саме його батькові – інженеру-винахіднику Порфиру Архипенку – доводилося переконувати людей у можливості освітлення тягів за допомогою системи акумуляторів у той час, коли для цього у вагонах використовували свічки або гасові лампи.

Отже, пристрасть до винахідництва Архипенко успадкував від батька, а любов до мистецтва – від діда-художника. Він узагалі часто звертався до родинних вражень, дитячих спогадів і думок. Кожна людина все життя носить у собі образи дитинства, Архипенко ж намагався реалізувати, втілити у життя відчуте і задумане, що корінням сягало у напівзабутий, назавжди втрачений, але чим ближче до старості, тим тепліший, ґрунт рідної землі.

На червоному корпусі Київського університету немає меморіальної дошки, хоч саме тут 30 травня 1887 року у старовинній інтелігентній українській родині з’явився на світ Олександр Архипенко. Його батько завідував лабораторіями та фізичними кабінетами і мешкав при Університеті святого Володимира. На той час це було нормально: Олександр Блок теж народився у Петербурзькому університеті, де жила родина ректора – дідуся майбутнього поета.

Одним із перших вражень Архипенка була кам’яна «баба», яких ще багато стояло по незораних українських степах. Кінець ХІХ ст. був позначений особливим інтересом до старожитностей на Україні, кілька знайдених кам’яних постатей встановили у київських парках. «Одна така скульптура стояла в університетському саду, – пригадував Архи пенко. – Це була сувора, похмура брила з невиразною подобою людської постаті. Була вона півтора метра заввишки і називалася «Чоловік»… Добре пам’ятаю, як я вилазив на неї, коли був хлопчаком. І я, й мої товариші наважувалися навіть сідати їй на голову. Або кидали в неї камінням. Зате ввечері, коли ворота зачинялися й сад порожнів, я боявся її й обходив десятою дорогою. Вона була якась темна і страшна. Можливо, простота цієї похмурої брили теж вплинула на мою уяву…»

У тринадцять років жвавий і, як тепер сказали б, спортивний хлопець, ганяючи крутими київськими вулицями на велосипеді, впав із нього, покалічився і змушений був кілька місяців провести у ліжку. Щоб розважити онука, дідусь-художник приносив книжки з мистецтва. Одну з них, про Мікеланджело, Олександр довго вивчав і, зацікавившись репродукціями, почав їх копіювати.

Через два роки Архипенко вступив до Київського художнього училища, всупереч бажанню батька, який мріяв бачити сина інженером. «Але для того, щоб виконати батькове бажання й стати інженером, я змушений був вивчати математику, – розповідав митець. – А я математику ненавидів. Я хотів малювати… Я малював, потів займався скульптурою, а ще пізніше, як бачите, вдався і до винахідництва. В цьому, здається, я беру приклад із батька – з нього і з Природи. Бо Природа – великий творець».

Про три роки, проведені в Київському художньому училищі, Архипенко детально не розповідає, проте відомо, що 1905 року його бу ло виключено за те, що він звинувачував викладачів в академізмі та застарілих поглядах. Відтак, у дев’ятнадцять років хлопець залишив Київ і подався до Москви, де вступив до Московського училища живопису, скульптури та архітектури. Тут він вчився десь біля року і з іншою мистецькою молоддю виставляв твори, захоплювався модним у ті часи символізмом, проте московські скульптори, які в основному «наслідували майстрів німецького фаянсу і мріяли про пам’ятники генералам», не зацікавили Архипенка, і він у пошуках нових мистецьких вражень поїхав до Парижа.

Але й тут, щойно вступивши до Школи красних мистецтв, за декілька тижнів Архипенко покинув її, оскільки академічне навчання йому здалося нестерпним. Він і в Парижі вчиться самостійно, живе на Монпарнасі, де ділить майстерню з таким самим молодим Модільяні, а справжньою школою, за його словами, для нього стає Лувр.

О.Архипенко. Жіночий торс. Із приватної колекції І.Воронова 

Проте він не копіює славетні класичні твори, як тисячі молодих митців до нього. Кожного дня Архипенко ретельно вивчає єгипетське, ассірійське мистецтво, грецьку архаїку й готику. Його приваблюють твори-символи, твори-узагальнення, де старовинний мудрий майстер лише кинув натяк, а все інше треба самому домислити й збагнути. У цих пошуках він згадує, що такі твори є й на Україні, що народне мистецтво, яке оточувало його змалечку, має всесвітній характер, а мова його – вічна і універсальна.

О.Архипенко. Жінка, яка йде. 1916 

Пізніше Архипенко розповідав: «Змолоду, живучи на Україні, я не знав про існування негритянського мистецтва. Мені було відоме тільки народне мистецтво нашої країни – керамічні вироби з теракоти та багато інших речей… Приїхавши до Парижа, я, звичайно, пішов у Лувр подивитися на «Джоконду» й «Венеру Мілоську», про які стільки чув. Але мене чекало жорстоке розчарування, і те, що я побачив там, анітрохи не зворушило й не наснажило мене. Навпаки. Певна річ, я не хочу сказати, що це не шедеври. Але це інший світ, інша планета. Аполлінер тоді назвав мене дикуном.

У тому ж таки Луврі я пішов подивитися на візантійське мистецтво, на готичне. Незліченну кількість разів був я в етнографічному музеї в Трокадеро. І ось одного разу зупиняюся там перед вітриною – і що, ви думаєте, бачу в ній? Дерев’яний таріль з українським орнаментом. «Та ба, – дивуюся я, – тут є дещо з наших країв». Підхожу ближче, щоб прочитати напис, і раптом бачу, що ця річ звідкись з Океанії…

О.Архипенко. Жіночий торс. Із приватної колекції І.Воронова 

«Ідеї в повітрі», – сказав Платон. Їх можна брати звідусіль. Одним словом, на світі є все. Ідіть і беріть, якщо зможете».

Та й справді – «ідеї в повітрі»! Одночасно з Архипенком до мудрих примітивів, що збереглися у давніх народів, звертається Пабло Пікассо і теж намагається використати цю виразну, лаконічну, але таку дикунську, з точки зору сучасників, мову в своїх творах. І його теж спочатку не розуміють найближчі друзі й поплічники.

На початку ХХ ст. Архипенко та Пікассо вдвох торували стежки в мистецтві, й у самому характері їхньої творчості було багато спільного. Пікассо в живописі, Архипенко в скульптурі були, насамперед, винахідниками, першовідкривачами. За ними, після деякого збентеження, йшли й інші, часто перевершуючи лідерів на прокладеному вже шляху. А лідер у цей час уже винаходив щось інше та йшов далі, шукав нове, знову залишав намічене послідовникам та учням і знову був попереду. Тому так багато періодів налічують дослідники у творчості Пікассо, тому й Архипенко все життя переходив від однієї ідеї до іншої, від одного винаходу до наступного, не зупиняючись довго на досягнутому. Думка його весь час сягала незвіданого.

Крім архаїчних образів, двадцятирічного скульптора з Києва надзвичайно хвилювала проблема простору: «В той час, тобто 1908 року, говорили, що поняття простору міняється вже майже протягом ста років. Але в пластиці не було нічого нового. Отже, це нове, чого бракувало, приносив у пластику я. Я винаходив нові форми й головне – займався простором. Як? Зараз поясню.

Погляньте на он той стілець, на он той стілець ліворуч від вас, на якому ніхто не сидить. Бачите його добре, еге ж? Тож слухайте. Все, з чого він на загальну думку складається – ніжки, спинка, те, на що сідають, – все це, по-моєму, не надто важливе. Для мене головне те, що є чи, скоріше, чого нема в його об’ємі. Проміжки порожнечі. І так у всьому. Мене цікавлять не ці свічки на каміні, а порожній простір, який розділяє їх».

О.Архипенко. Боксери. 1914 

Роль порожнього простору Олександр Архипенко цілком усвідомив уже дорослим, але ця ідея не давала йому спокою ще з дитинства. В одній із київських крамниць батьки купили дві однакові вази для квітів. Поставивши обидві вази поруч, хлопець несподівано побачив… «нематеріальну, прозору третю вазу, яку утворював простір між двома справжніми». Так виникла Архипенкова теорія порожнього простору, який символізує неіснуючий предмет.

Трохи іронізуючи, Архипенко зауважував: «Після цього відкриття я раптом почав скрізь бачити порожній простір, який нагадував мені різні предмети. Я вжахнувся, що відкриваю їх стільки, і це привело мене до того, що я почав використовувати ці предмети у своїх пластиках. Випукле в них я замінював увігнутим, повне – порожнім, створював символи постатей чи предметів, яких не було поруч».

Якщо перші новаторські скульптури Архипенка, виконані в Парижі, – «Чорний торс» та «Сюзанна» – були виставлені в «Салоні незалежних», то скульптуру «Медрано», створену з різних матеріалів та розфарбовану, «Осінній салон» виставляти відмовився. Твори 1913 року – «Жінка, яка йде», зроблена з наповнень і порожнин, «Танок», який був першим зразком скульптури, що включала просторове середовище, а також велика поліхромна скульптура «Карусель П’єро» – викликали в суспільстві шквал негативних емоцій. Критика називала Архипенка фігляром, шахраєм та нездарним мартоплясом. Його друга, поета Гійома Аполлінера, який заявив після перших виступів митця: «В Архипенка є талант», було позбавлено роботи в газеті.

Проте молодого Архипенка вся метушня навколо його скульптур не бентежить. Він влаштовує велику виставку в Берліні, а згодом відкриває там власну школу. На початку 1920-х років він вперше експонує свої твори в Нью-Йорку. Його ім’я стає настільки відомим, а творчість викликає такий інтерес, що відбувається науковий симпозіум під назвою «Психологія та сучасне мистецтво Архипенка». Суперечки навколо нових робіт скульптора не вщухають, але його винаходи все частіше беруть на озброєння не тільки митці, а й архітектори та дизайнери.

Як усі винахідники, Архипенко не творить лише з власної фантазії – він спирається на те, що помічає поруч. Помічає першим і відкриває для інших. Сам Архипенко так пояснював, із чого народжується його твір: «Одного разу я спостерігав, як ворушиться під вітром віття дерев, і це наштовхнуло мене на певну думку. Це я повинен використати, вирішив я. І використав. 1924 року створив машину – механічну картину, на якій змінюються форми. Назвали її «архипентурою». Іншим разом мене захопило світло. І я сказав собі: «Чому б не зробити скульптуру зі світла?» І тоді я винайшов систему, яка дозволяє світлу струменіти скрізь прозору масу».

Вже сучасник Архипенка, український митець Павло Ковжун бачив перспективи його винаходів: «Архипентура ще не використана як слід, але ж у майбутньому, безперечно, займе поважне місце в мистецькій педагогіці і ще більше – в індустрії». Ми знаємо тепер, що низка напрямків світової культури ХХ століття – оп-арт, кінетичне мистецтво тощо – взяли початок з Архипенкового винаходу. Сучасні слайд-програми – теж нащадки «архипентури», суть якої полягала в тому, що за допомогою складного механізму можна було надати руху вузьким кольоровим пасам, які створювали певні композиції, змінюючись за задумом митця.

Ця робота була створена в Америці, куди Архипенко перебрався з Німеччини у 1923 році, щоб залишитися тут до кінця життя. У НьюЙорку та Вудстоку, де була його літня школа, митець почувався вільнішим у пошуках – американці вміють цінувати гарні та дотепні речі. Скульптури ж, що зберігалися в німецьких музеях, під час нацистського режиму було вилучено.

З українськими художниками Архипенко почав контактувати ще 1920 року, охоче беручи участь у спільних українських виставках у різних країнах світу. Так, наприклад, Ковжун зазначає, що у 1934 році на міжнародній виставці в Чикаго Архипенко, який тоді був у зеніті своєї слави, виставив твори в українському павільйоні «і тим самим підніс значення українського мистецтва в очах багатьох мільйонів відвідувачів». Як розповідав інший дослідник, Святослав Гординський, в мистецькій школі Архипенка в Америці було багато художниківукраїнців, які приїздили до нього з віддалених країв.

У каталогах скульптор зазначав: «Олександр Архипенко, українець», хоч мав американське громадянство. Він не втручався в політику, не підтримував і не засуджував політичні події в Україні, але радо відгукувався на всі ініціативи, що виходили з батьківщини, і у 1920-х – на початку 1930-х років брав участь у виставках на українській землі. Київському музею він подарував бюст диригента Менцельберга і, за чутками, прагнув передати Києву свою мистецьку спадщину, але за радянських часів саме ім’я Архипенка було небезпечно згадувати, тому рідне місто митця на довгий час лишилося з єдиною його роботою.

Всесвітньо відомий скульптор помер у Нью-Йорку, на порозі майстерні, 24 лютого 1964 року. Ті, хто відвідував Архипенка в останні роки його життя, зазначали, що розмовляв він українською та англійською мовами. Його англійська здавалося жорст кою і акцентованою, а українська була мовою Східної України початку ХХ століття… Мистецька мова Архипенка стала у цьому столітті мовою всього людства, а відтак і України, яка дала йому життя.