Найулюбленішим дійством у дореволюційному Києві був розпродаж на Контрактовому майдані церковного вина. Воно було не лише міцним і смачним, його продавали ченці дуже дешево. Зрозуміло, що в чергу за ним шикувалися не тільки добропорядні громадяни, а й місцеві п’яниці.

Ще за давньою традицією, яка сягає корінням, можливо, навіть у язичницьку добу, люди запалювали багаття на подвір’ях і свічки в хатах, щоб відлякувати нечисть. На ніч міцно замикали всі засуви, щоб та не пробралася в жодну шпаринку. З метою відлякування нечистої сили вулицями ходили перевдягнені в чортів, лісовиків і мар хлопці й дівчата. А в дівчат було інше головне захоплення — ворожіння.

Після громадянської війни святкування Нового року було заборонено з ідеологічних міркувань: як церковне, релігійне чи то “клерикальне” свято. З 30-х років, коли хвиля революційного фанатизму вщухла, свято повернулося. Проте аж до 1947 року 1 січня було звичайним робочим днем. А відтоді — вихідним.

Після війни Новий 1948 рік зустрічали в районі нинішнього подільського ринку та автостанції “Поділ”. Адже Хрещатик тоді лежав у руїнах. Згодом масові гуляння з міською ялинкою перемістили на Контрактовий майдан — там, де тепер стоїть пам’ятник Конашевичу-Сагайдачному.
На численних пагорбах над Подолом можна було побачити на величезних трубах ТЕЦ-2 цифри, підсвічені електричними ліхтарями відповідного нового року.

На Рибальському острові влаштовували катання дітей на дерев’яних санях, що були запряжені кіньми.
Ще пізніше головна ялинка переїхала до Першотравневого парку: праворуч від будинку філармонії на Європейській площі (колишній Сталіна). Поруч із “подільською” та “центральною” ялинкою облаштовували новорічний ринок: дерев’яні кіоски прикрашали різнобарвними гірляндами. Сучасники розповідають, що, на відміну від нинішніх, у них продавали не продукти, а ялинкові прикраси. До слова, в перші повоєнні роки вони були майже всі саморобними, а їхній вигляд відповідав тим голодним часам: кіоски були заповнені іграшками у вигляді фруктів та овочів. Кульки робили з яєчної шкаралупи. Багато було й старих, дореволюційних іграшок. Тож поряд із радянськими червоними зірками можна було побачити різдвяні, багатопроменеві, золоті, біля фігурок червоноармійців — лялькових янголів. Серед народу ходили трофейні прикраси з поставленої на коліна Європи.

“Трофейний” дух відчувався і пізніше — у хрущовські часи, коли іграшки стали відповідати подіям тодішнього часу. На прилавках з’явилися скляні космічні кораблі у вигляді ракети Фау-2, з червоним написом “СССР”. Такі ж букви прикрашали шоломи іграшкових “Юріїв Гагаріних” із намальованими фосфорними фарбами обличчями. Земна куля з серпом і молотом символізувала світову перемогу соціалістичної системи, постаті у фраці та циліндрі символізували непереможну (поки що) буржуазію, проте не страшну, а смішну. У часи сільськогосподарських реформ Микити Сергійовича Хрущова новорічні ялинки рясніли іграшковими кукурудзами.

У шістдесяті вперше з’явилися ялинкове намисто, що мало вигляд композиції зі скляних кульок і паличок, а також паперові гірлянди. А ось першими електричними гірляндами були звичайні ліхтарики на 220 вольт, пофарбовані в різні кольори та під’єднані до дроту, що вмикався у розетку. Верхівку ялинки прикрашала червона зірка: з ліхтарем чи ні — неважливо. Аполітичні громадяни використовували гостроверху маківку. На відміну від дореволюційних часів, коли верх ялинки прикрашало сонце з паперу чи соломи.

Цукерки зазвичай були найдорожчим подарунком для малечі. Після визволення Києва та у повоєнні часи найкращими подарунками від батьків і рідних були льодяники з переплавленого цукру у вигляді півників. А в середині п’ятдесятих на гілках з’явилися найдорожчі у той час цукерки: “Ластівка”, “Мішка” та “Ананасні”. 1-го січня діти зрізали їх і часто-густо загортали у фантики пластиліну чи обрізану у формі цукерки картоплю, що ставало приводом для смішних казусів.

А на початку п’ятдесятих років (кажуть, одразу після смерті Сталіна) київська малеча отримала перші запрошення на міську новорічну ялинку. Святкування відбувалися в Жовтневому палаці культури, в театрах, районних будинках піонерів, заводських клубах. Окрім традиційного хороводу навколо високих ялинок, організатори влаштовували дитячі ігри та змагання. Ведучими зазвичай запрошували вчителів столичних шкіл. Після такого розкішного святкування діти, які жили серед руїн Києва у бараках і комуналках, приходячи додому, шаленіли від щастя.