Петро Могила

Сімейство Могил дотримувалося православ’я і мало тісні зв’язки з Львівським братством, постійно допомагало йому коштами, послугами у будівництві. І коли після залишення Молдови постало питання, де вчитися Петрові, відповідь вже була готова: у Львівській братській школі. До речі, саме у цей час у Львівській єзуїтській колегії навчався інший майбутній діяч України — Зіновїй (Богдан) Хмельницький. Може, тоді вони й познайомились, бо у наступні часи ставились один до одного з повагою і розумнням.

Ректором школи був на той час Іов Борецький. І, може саме йому Київська митрополія має завдячувати тим, що Петро Могила пов’язав свою долю саме з нею.

Дальшу освіту Могила здобував у європейських університетах,. потім навчався «лицарському мистецтву й шляхетним справам» при дворі коронного канцлера і гетьмана Станіслава Жолкевського, який був його опікуном. Він був «з ним і в сумно знаменитій Цецорській битві влітку 1620 р., під час якої загинув Жолкевський і в якій, між іншим, загинув батько Богдана Хмельницького Михайло, а сам Богдан потрапив у полон. Тож знову перетнулися шляхи Хмельницького й Могили.

Невдача при Цецорі не охолодила Могилу, і через рік він знову стикається з турками й татарами під Хотином.

В одному з документів засвідчено, що Петро Могила «охоту до услуги Речи Посполитое противно Солтанови Османови, цареви турецкому, головному неприятелови тое Речи Посполитое и всего христианства осведчал». Завдяки запорозьким козакам, яких очолював Петро Сагайдачний, турки потерпіли у цій битві поразку. І православний Могила не міг не радіти з цього.

Оскільки документальних свідчень про подальший відтинок життя Петра Могили не виявлено, вважаємо за необхідне навести уривок з книги знаного київського історика С. Голубєва «Київський митрополит Петро Могила та його сподвижники»: «Після повідомлення про участь в Хотинській битві біографічні свідчення про Петра Могилу до посвяти у сан києво-печерського архімандрита стають дедалі рідшими й уривчастими. На їх основі можна вивести лише один досить вірний висновок: після смерті свого опікуна С. Жолкевського Могила задумав переселитися з Бельського воєводства і у зв’язку з цим звертає увагу на Київську область. Він починає часто відвідувати Київ (очевидно, під час похорон Сагайдачного 1622 р., свята Успенія Богородиці 1624 р., а також у 1625, 1626-му й 1627 рр — Авт.), де у той час митрополичу кафедру займав його друг, а може й наставник Іов Борецький, і купляє в околицях міста помістя (поселення Рубежівка. — Авт.). Часті стосунки з Борецьким не полишаються без впливу на релігійні погляди Могили, який почав брати діяльну участь у справах віри. Ця участь скоро досягає величезних розмірів внаслідок послідуючій за цим суттєвій зміні у долі молдавського воєводича. Розуміємо вступ його на києво-печерську архімандрію». Після смерті 21 березня 1627 р. печерського архімандрита Захарія Копистенського на цю посаду виявився ряд претендентів.

Посвячення Петра Могили відбулося у грудні 1627 р. У цей час йому виповнилося тридцять років, і в такому віці обрання на таку високу церковну посаду здійснювалося чи не вперше. Очевидно, у цьому необхідно вбачати ряд обставин: підтримка Борецького і впливових шляхетських сімей, які сповідували православну віру, його попереднє іночество, яке позитивно вплинуло на лаврську братію. Не останню роль відіграло й особисте багатство претендента, яке вселяло надії братії на те, що це буде на користь Печерській лаврі, де Могила, очевидно, 1625 р. постригся у монашество.

Претендентом він був не одним, однак, хоч і незначною кількістю голосів, перевага була надана Петрові Могили У 1628 р. польський король Сигізмунд III затвердив Могилу на цій посаді. «Новий архімандрит,— відзначає у своєму нарисі про нього М. Костомаров, — зразу ж виявив свою діяльність на користь монастиря, завів нагляд над священнослужителями у селах лаврських маєтків, малограмотних наказав учити, а впертих і своєвільних піддавати покаранням: оновив церкву, не шкодував витрат на прикрашена печер, підпорядкував лаврі Пустинно-миколаївський монастир, заснував Голосіївську пустинь, побудував за свій рахунок при лаврі богадільню для жебраків і задумав завести при Печерському монастирі вищу школу».

Однак першою й надзвичайно важливою справою він вважав для себе примирення уніатів і православних. Справа то була нелегка. Одні розцінювали дії Могили як щирі й беззастережні (тож, коли на першому соборі з цьог приводу, що відбувся у Києві 8 вересня 1627 р., справа ні склалася, архімандрит по-справжньому заплакав). Інші і вважали дії Могили по примиренню церков підступними, націленими на те, щоб злити православних з уніатами таким чином розірвати зв’язки православної церкви цих територій із східними-патріархами та з Москвою. Тому начебто народ і не підтримав цієї ідеї.

На той час зв’язки з Росією, а тим більше з російської церквою були мінімальні. Необхідно було зміцнювати владу царя нової династії Михайла Романова. А тим часом народ втрачав повагу до духовного звання, і патріарх Філарет розпочав упорядкування церкви. Москві було не до київських справ. Тим більше, що висвячення київського митрополита та єпископів здійснювалося без неї.

Надто більшу, чи не основну, роль тут відіграло запорозьке козацтво, головною метою якого був захист православ’я. І коли мав бути скликаний у Києві 29 червня 1629 р. помістний собор, козаки прислали листа Іову Борецькому в якому писали, щоб митрополит та інші православні, котрі будуть на київському соборі, не погоджувалися на жодну умову, що йтиме у розріз з інтересами православ’я, обіцяючи за віру пролити свою кров, «кгдымъ то есть повинность наша і каждого христіанина за веру умрети».

Але на соборі, хоча і йшлося про примирення, однак без наслідків. На цьому ж соборі був схвалений до видання «Літургіаріон» Петра Могили. Ще раніше, 1628 р., у Лаврі були видрукувані переведена ним з грецької «Агапита діакона главизны поучительны» і «Тредь цветная», у яких пояснювалися важливість і значення церковних гімнів.

«Літургіаріон» являє собою служебник, виправлений Могилою за грецькими джерелами і з його власними догматичними й обрядовими роз’ясненнями літургії. Це одна з найвизначніших праць Могили, яка протягом понад двохсот років не втрачала свого значення. Окрім цього у власноручних записах Могили зберігся ряд канонів і церковних піснопінь, що частково увійшли до майбутніх лаврських видань: це канон на причащення священиків, канон на ісход душі, канон на створення світу і плач вигнаних з раю прародителів, канон покаянний, благодарственне піснопіння на честь пресвятої Богородиці у зв’язку з чудовим позбавленням нею Києво-Печерської обителі від нашестя ляцького війська (1630) та ін. Ці невеликі твори, написані чудовою церковно-слов’янською мовою, свідчать про неабиякий літературний хист Могили. Вони й сьогодні не втратили своєї духовної цінності.

…Не вийшло поєднання й через рік на Львівському соборі, на який покладав надії Могила. Невдачі породили розгубленість та безнадію серед православних і грекокатоликів. Найвизначніший полеміст того часу Мелетій Смотрицький, випускник Острозької школи, викладач і ректор Київської братської школи, у пошуках душевної рівноваги здійснив подорож до Константинополя та Єрусалима, але повернувся звідти ще більш розчарований і зневірений. Після чого перейшов на бік унії.

«Ми — діти одного батька, сини однієї матері, нащо розриваємо згоду, нащо одні одних посилаємо до пекла, нащо одні одних викликаємо!» — заявляв інший відомий діяч Касіян Сакович, також ректор “Київської братської школи, автор вірша на смерть Сагайдачного. Врешті-решт і він перекинувся до католиків.

Та чи не найболючішого удару по сподіваннях Могили на примирення завдала смерть його патрона й однодумця Іова Борецького. Вістку цю він отримав дорогою зі Львова до Києва. 16 січня 1631 р. у Львові відбулося освячення збудованої Львівським братством з немалими пожертвами Могил ставропігійської церкви, на яке прибув і Петро Могила. Отримавши великі повноваження від митрополита Іова Борецького, він вів довгі розмови з братчиками, намагаючись прихилити до своєї ідеї. Та, очевидно, нічого з цього не вийшло.

Могила таки поспів до погребіння митрополита і, ознайомившись з духовним заповітом, вирішив здійснити бажання свого покійного друга — вступити до Київського братства. Він стає старшим братчиком, опікуном і фундатором братства, монастиря та школи.

Нова посада відкривала шлях до зайняття митрополичої кафедри. І Могила добре це розумів. Однак кандидатами було висунуто архієпископа смоленського і чернігівського Ісайю Копинського, відомого своєю прихильністю до православ’я, козацького улюбленця слуцького протопопа Андрія Мужиловського, очевидно, родича Силуяна Мужиловського, посла Богдана Хмельницького до Москви та римокатолика, київського воєводу Тишкевича. Сигізмунд наказував останньому, аби той нагадав козакам, що то його право висувати митрополитів, і він бажає, щоб митрополитом Київським став саме Тишкевич.

Однак як другий, так і третій зазнали поразки. Митрополитом було наставлено Ісайю Копинського.

Прагнення Могили цього разу не звершилось.

Могила залишається собою — згуртовує довкола освічених людей, утворює гурток. Певно, це спричинилось до утворення на території Києво-Печерської лаври восени 1631 р. школи. Очевидно, думка про школу зародилася у нього давно. Адже ще задовго до її відкриття, турбуючись про досвідчених викладачів, він добирав здібних молодих людей і на свій кошт відправляв за кордон на навчання. Префект Лаврської школи С. Косов писав, що тут працювали професори, які «навчались в академіях латинських в Польщі, Литві, Відні».

Викладання у Лаврській школі велося латинською та польською мовами, і створювалася вона за зразком польських шкіл вищого типу — колегій. Всього в ній навчалося понад 100 учнів. Однак було немало труднощів і незгод. З самого початку печерсько-лаврські іноки виступили проти надання школі приміщень, які, до речі, відбиралися саме у них. «Втім, — як пише далі О. Голубєв, — Могилою цей опір був знищений скоро: він покарав незговірливих попів, усунув упертого ігумена (Арсенія.— Авт.) й, поставивши нового, уладнав з ним згідну зі своїми передбаченнями справу».

Та щойно розпочалося навчання, як виникли нові ускладнення. Київське братство, козацтво підняли питання про об’єднання Київської братської школи та лаврської. Наприкінці 1631 р. 32 братчики Київського богоявленського братства склали акт, у якому Могила називався старшим братом, блюстителем і пожиттєвим опікуном братства. Прохання братства підтримав і новий митрополит Ісайя Копинський. А 12 березня 1632 р. до Петра Могили звернувся гетьман реєстрових козаків Іван Кулага-Петражицький з «Листом військовим», у якому також просив об’єднати школи, обіцяючи зі свого боку їх «твердо захищати, охороняти й за них до самої смерті стояти». Вирішили об’єднати школи в одну, яка отримала назву Києво-Печерської колегії. П. Могила за згодою братства став її «старшим братом», «довічним охоронцем і наставником».

Мине час, і колегія стане на честь Могили — Києво-Могилянською, а згодом і академією, яка відіграла найвизначнішу роль у розвитку освіти й науки як в Україні, так і Росії. А тоді, навесні 1632 р., студенти-ритори заснованого Могилою «гімназіума» склали і піднесли йому на Великдень панегірик «Евхарістіріон, албо Вдячність Петру Могилі», у якому прославляли Могилу як першого, хто дав православній науці, «досі безплідній», справжню вченість.

Між іншим, культурна й освітня діяльність Петра Могили не обмежувалася лише турботою про Київську колегію. Саме за його участю були відкриті колегії у Вінниці, Кременці, Гощі. Багато зусиль доклав він і до розвитку книговидавничої справи в Україні.

У квітні 1632 р. помер Сигізмунд III. За польським звичаєм по смерті короля мав зібратися так званий «конвокаційний» сейм, на якому робився огляд діяльності попереднього короля, обговорювалися різні думки й пропозиції щодо майбутнього королівства. Потім збирався «елекційний» сейм, на якому обирався новий король.

У Прилуках було скликано велику козацьку Раду, яка обрала на сейм делегацію. Не знаємо, чи був на цій Раді Петро Могила, однак і його делегували від імені митрополита Ісайї Копинського та всього духовенства. На сеймі Могила мав вимагати скасування всіляких актів, що забороняли православним будувати церкви, відкривати колегії, типографії, повернення єпархій, які були закриті польською владою або віддані уніатам, церковних маєтків, суворого покарання тих, хто буде ображати чи насилувати православних людей.

Як козацькі посли, так і делегація духовенства на чолі з Петром Могилою виявляли неабияку активність на сеймі. Щоб забезпечити бобі більшість, королевич Владислав склав спеціальний меморіал, у якому пропонувалося вирішити козацькі питання, віддати православним Київську митрополію, повернути всі її маєтки, монастирі й навіть львівське єпископство та ін.

Однак він міг набути сили лише після затвердження «елекційним» сеймом. На ньому й почалися основні дебати, що доходили мало не до бійок, особливо, коли в супе речку встрявали козаки. В діаріуші князя, А. Радзивілла 1632 р. зазначалося: «У понеділок (15 жовтня. — Авт.) козаки на сеймі говорили про унію з презирством, робили тисячі протестів і погроз і при цьому заявили: нехай Республіка не доводить їх до відчаю… Тут є багато попів та інших схизматиків, які розпалюють ворожі партії. Ми застосовуємо проти них всі наші намагання, але до сих пір становище досить важке…»

Говорячи про попів, Радзивілл, очевидно, мав на уваазі делегацію православного духовенства на чолі з Могилою. Він дійсно разом з Адамом Киселем, Лаврентієм Древинським і Вороничем постійно виступав на засіданнях сейму, захищаючи православних, і навіть особисто звернувся да новообраного 13 жовтня короля Владислава. Той, зваживши на ситуацію, задовольнив їх прохання; видавши «диплом», яким гарантував більші права і вигоди, ніж ті, що були зазначені в «Меморіалі».

«Диплом» надавав повну свободу переходу як з православ’я в унію, так і з унії у православ’я. Київський митрополит мав, як і раніше, висвячуватися від Константинопольського патріарха. Віддавалась Луцька єпархія, запроваджувалася нова у Мстиславі, заборонялося чинити всілякі образи православним людям.

Коли Петро Могила разом з брацлавським підсусідком Михайлом Кропивницьким вітали Владислава з обранням, то дякували йому за рішення, підкреслюючи: «Розумно поглянув ти на наші прохання і справедливо розсудив їх». Тим часом козаки і православне духовенство, очевидно, інспіроване однодумцями Петра Могили, в один з останніх днів сейму, зібравшись разом, прийняли рішення усунути від митрополії Ісайю Копинського як людину престарілу й хворобливу. Тут же, у Варшаві, митрополитом було обрано Петра Могилу. Правда, на випадок, коли б король не побажав затвердити Могилу митрополитом, було обрано й іншого кандидата — вінницького підстаросту Михайла Ласку, чия мати — Гулевичівна — віддала свою землю під Київську братську школу. Були також обрані на єпископію Луцьку — князь Олександр Пузін, на Мстиславську — ігумен Віленського Святодуховського монастиря і ректор школи при ньому Іосиф Бобринович.

12 березня 1633 р. Владислав затвердив митрополитом Петра Могилу і видав йому «привілей» на це. При цьому король відзначив, що добре знає Могилу, «коли той був ще у «світському званні» і коли «на очах його воював проти головного ворога Польщі Османа, царя турецького». Королівською грамотою Могилі віддавалася Києво-Софіївська церква, утримувалася за ним і Києво-Печерська архімандрія, доручався нагляд над Пустинно-Микільським монастирем.

Невдовзі було отримане благословіння й патріарха константинопольського, причому патріарх надавав новому митрополиту звання «екзарха святого константинопольського трону». Проте Ісайя Копинський не вважав обрання Могили законним і подав скаргу королю. Тяжба тривала не один рік. Нарешті, як пише С. Голубєв, «Могила рішився застосувати проти попереднього митрополита найкрутіші заходи». За його розпорядженням Копинського було схоплено й кинуто у Києво-Печерську обитель, з якої тому ледь вдалося вибратися. Цей факт трактується в церковній історії по-різному. Відомо лише, що після чергової скарги Копинського королю Петро Могила у лютому 1637 р. запросив Ісайю в Луцьк і там у присутності багаточисельного духовенства примирився з ним. Втім після цього Ісайя знову виступив проти Могили, заявивши, що той силою примусив його до примирення. До самої своєї смерті Копинськнй не давав спокою Могилі. Одначе для нас важливим є те, що саме завдяки Петру Могилі відбулося відновлення прав православної церкви — одна з найважливіших подій в історії українського народу. З вступом Петра Могили на первосвятительську кафедру православної церкви відкрилися найширші можливості для його діяльності в ім’я культури й утвердження православ’я.

Після наставлення митрополитом Петро Могила з новою силою розгорнув сподвижництво як у галузі церковній, так і освітній, будівничій, книгодрукування та ін.

Насамперед після повернення до Київа він звернув увагу на вилучення в уніатів й упорядкування давньої руської святині — Софійського собору. Після «хозяйнування» уніатів ця велична будова перетворилася на пустку й поступово руйнувалася.

Могила доклав чимало зусиль до відродження собору, називаючи його «єдиною прикрасою православного народу, главою і матір’ю усіх церков». Водночас у Києві почалася відбудова й ряду інших церков та монастирів. Могилою була реконструйована церква святого Василія. З особливим почуттям ставився він до руїн Десятинної церкви — першого кам’яного храму Київської Русі, зведеного за часів князювання Володимира Святославича. Тут відбудовчі роботи велися з великою обережністю. А коли робітниками був знайдений гроб святого Володимира, Могила виставив голову святителя у Печерському монастирі для загалі ного поклоніння.

Почалася відбудова також древньої церкви Спаса на Берестові, Успенського собору в Печерському монастирі та ін. Вже це свідчить про ту велику роботу, яку розвинув Петро Могила. В Києві ним були побудовані й нові церкви, які, на жаль, до наших днів не збереглися.

Петро Могила продовжує діяльність по упорядкуванню й піднесенню культури православного богослужіння. З цією метою у 1640 р. він скликав у Києві собор, на який запросив не лише духовних осіб, а й світських, в основному членвів братств. Наслідком цього собору стало затвердження й нове видання «Требника» (1646). До церковної історії він увійшов як «Требник Петра Могили» і довгий час служив духовенству всієї Росії. У «Требнику» були викладені не лише молитви і обряди, до нього були додані пояснення й настанови, як у тому чи іншому випадку слід себе вести та чинити, а також догматичні й обрядові пояснення літургії, написані одним з учнів Могили Тарасієм Земкою.

Під керівництвом Могили було складено й православний катехізис. З метою його затвердження у 1643 р. в Яссах був скликаний собор. Треба сказати, що з розглядом цього документа справа зволікалася, і тоді Могила видрукував короткий катехізис. Так сталося, що повний катехізис було опубліковано вже після смерті Могили спочатку в Європі грецькою й латинською мовами і лише 1696 р. у Москві, коли він заслужив уже повагу всіх богословів світу.

Говорячи про розбудову церковної справи в Україні, про реформи Петра Могили, відомий історик І. Крип’якевич вважав, що «Могила ставив справу української церкви настільки широко, що не відкидав навіть ідеї порозуміння з Римом. Він заявляв готовність визнати папу головою церкви, але за умови, що унія матиме характер «з’єднання», а не «злиття» церкви, що будуть залишені обряди й автономія східної церкви. В той же час могилянські кола вживали заходів до заснування українського патріархату».

Як і у попередні роки, значну свою увагу Могила зосереджував на Київській колегії. Слід сказати, що як колегія, так і братський монастир утримувалися, головним чином, на кошти митрополита. Важливим було те, що у монастирі перебували лише ті монахи, які були наставниками в колегії. Всі вони вийшли з Печорської лаври й відзначалися освіченістю й вірністю православ’ю.

Для утримання колегії Могила подарував їй власне село Позняківку, подавав допомогу вчителям і учням.

Немало було зроблено Могилою і для розвитку мистецтва в Україні. Для розмалювання київських церков запрошувались кращі художники з Європи. Багато з них так і лишалися у Києві, сприяючи розвитку місцевої художньої школи. Між іншим, як вчені, викладачі Київської колегії, так і її учні мали змогу постійно користуватися однією з найбагатших на той час бібліотекою Петра Могили. В ній були твори Сенеки, Горація, Цезаря, Ціцерона, Макіавеллі, трактати Авіценни та ін. Поряд з богословською літературою сусідували польські хроніки, російські літописи, документальні збірники, хронографи. Свою бібліотеку Петро Могила заповів Київському колегіуму. Разом з нею туди перейшли й книги Іова Борецького, який свого часу заповів їх Могилі.

Помер Петро Могила 11 січня 1647 р. У літопису Самійла Величка з цього приводу говориться: «Року від створення світу 7156, а від Різдва Хрестового 1647 в надвечір’я святого Василія помер, на немалий жаль усіх духовних і мирських малоросіян, православний архієпископ київський і всієї Малої Росії митрополит, воєводич Молдавських земель, константинопольський екзарх, архімандрит печерський, фундатор латино-руських київських шкіл, титар Братської бібліотеки, преосвященний Петро Могила. Був він премудрий захисник і поширювач святого православ’я, бадьорий пастир словесного Христового стада, милостивий помічник бідних та жебраків і милосердний податель. Його поховано того-таки року, 9 березня, у Великій Києво-Печерській церкві (в Успенському соборі. — Авт.)». А виповнилося йому на той час лише п’ятдесят.