1881 року велика княгиня Олександра Петрівна, будучи вигнаною з дому своїм чоловіком, залишила Петербург і оселилася в Києві, де приступила до здійснення своєї думки створення чернечої громади. Остання замислювалася нею як жіночий монастир, а і як лікувальний заклад для бідних, у якому роль молодшого медичного персоналу виконували б черниці і послушниці монастиря. Великій княгині вдалося реалізувати задумане, пожертвувавши новому монастирю всі свої кошти (частина коштів пожертвувала також її сім’я). Протягом приблизно 20 років (1889—1911) на території монастиря було збудовано близько 30 будівель — церкви, церковно-парафіяльна школа з гуртожитком, корпуси для сестер, золотошвейні та іконописні майстерні, готель. У тому числі було збудовано й лікувальні заклади — безплатну лікарню з терапевтичним та хірургічним відділеннями, притулок для сліпих та немічних, амбулаторію, аптеку з безплатною відпусткою ліків. Головним лікарем монастирської лікарні було призначено Миколу Вікторовича Соломку, який став головним помічником великої княгині Олександри Петрівни, активно оснащуючи лікарні монастиря сучасним обладнанням, досить сказати, що перший рентгенівський апарат у Києві (і в Росії) з’явився саме в монастирській лікарні. За перше десятиліття роботи (1893—1903 роки) лікарнею скористалося 5020 хворих, безплатно видано понад п’ять мільйонів ліків, у хірургічному відділенні зроблено 2298 операцій. Найчастіше велика княгиня сама асистувала хірургам під час операцій. Наприкінці XIX століття коштом царської сім’ї були побудовані нові корпуси терапевтичної лікарні та поліклініки, після чого кількість хворих зросла до 500 осіб на день. Велика княгиня Олександра Петрівна померла у монастирі 13 квітня 1900 року, але здійснення її планів продовжилося після її смерті. Проектуванням та будівництвом монастиря займався Володимир Миколайович Ніколаєв (1847—1911), єпархіальний архітектор Києва (пізніше архітектор Києво-Печерської лаври). Покровська церква та величний Микільський собор, ескізний проект якого було складено сином великої княгині Петром Миколайовичем[2], були побудовані Миколаєвим у псевдоруському стилі. Закладка Микільського собору відбулася 21 серпня 1896 року. Перший камінь основи собору заклав імператор Микола II[4], другий — імператриця Олександра Федорівна, третій — велика княгиня Олександра Петрівна. Будівництво собору тривало 15 років. 9 травня 1911 року єпископ Чигиринський Павло (Преображенський) освятив головний його престол. Нині Микільський собор має два поверхи та шість престолів. У 1925 році монастир було закрито; знову відкритий після заняття Києва німецькими військами, восени 1941 року – за клопотанням черниці Єпістимії (Самойленко) і за сприяння архієпископа Антонія (Абашидзе), який тоді проживав у Києві. У монастирі влаштував тимчасову резиденцію єпископ Львівський Пантелеїмон (Рудик), який прибув до Києва 18 грудня 1941 року на правах єпархіального архієрея. У 1943 році, при наближенні фронту до Києва, сестри монастиря відмовилися від евакуації й 40 днів провели на стані облоги в нижньому храмі Микільського собору.