Заради справедливості слід визнати, що робота із „знежертовлення” київської топоніміки ведеться буквально з перших років незалежності. Зараз навіть кияни старших поколінь навряд чи назвуть Лютеранську – вулицею Енгельса, Банкову – вулицею Орджонікідзе, а Шовковичну – вулицею Лібкнехта.Столична молодь знає, що святкові концерти відбуваються на Європейській площі (а не площі Ленінського комсомолу), а молодята їздять фотографуватися на Михайлівську площу (а не площу Калініна).

Відійшли у далеке минуле вулиця та бульвар Леніна, „видатні” полководці Ворошилов та Будьонний, а також канонічні за часів СРСР карли, клари та рози.

Проте назвати діяльність міської комісії з перейменувань бездоганною навряд чи можна. Ось приклад: в радянському Києві було аж три „жовтневі” авеню. Проспект 60-річчя Жовтня за часів незалежності перейменували на Броварський. А от проспекти 40-річчя та 50-річчя й сьогодні „тішать око” киян та гостей міста первинними назвами.

Запитання: чому? Чи не забагато честі для однієї події, та ще й такої, м’яко кажучи, контраверсійної? Може, у членів комісії вичерпалася фантазія?

Чому площа над станцією метро „Либідська” досі носить ім’я Дзержинського? А що роблять у столиці незалежної України Антонов-Овсєєнко, Бакунін, Блюхер, Бонч-Бруєвич, Бубнов, Вєтров, Гавро, Гамарник, Дундич, Желябов, Залка, Землячка, Камєнєв, Картвелішвілі, Крупська, Лазо, Плєханов, Чапаєв, Щорс, Якір та інші полум’яні особистості?

Навіщо Києву цей „скажений інтернаціонал”? Зрештою, якщо вже ми такі толерантні – то де вулиця Петлюри? Вулиця Винниченка? У переддень п’ятнадцятої річниці незалежності – де?..

Я не маю нічого проти діячів науки, культури й мистецтва, навіть попри їхню ідеологічну заангажованість. Хай залишаються Драйзер, Роллан, Маяковський, Серафимович, Бажан та Рильський. Хай у Києві живе пам’ять воїнів, партизанів та підпільників Другої світової (хоча маршалів, як на мене, забагато). Але знову ж таки, подивімося на „героїчну галерею”: Героїв Бреста, Героїв ВВВ, Героїв війни (у Жулянах), Героїв Дніпра, Героїв Космосу, Героїв Оборони, Героїв Севастополя, Героїв Сталінграда…

От лише Героїв Крут – немає. Героїв України – теж. Хоча б однієї вулиці на всіх героїв – починаючи від середньовіччя і закінчуючи людьми, які сьогодні носять цю відзнаку на грудях! А то якась паралельна реальність виходить: герої вулиць абсолютно не збігаються з героями шкільних підручників.

Певний психологічний дискомфорт викликає й надміру щедре використання у столичній топоніміці й червоного кольору. Так, Червона площа вже давно стала Контрактовою, а Червоноармійська вулиця поволі затверджується у свідомості городян як Велика Васильківська. (Хоча офіційно вона перейменована так і не була, нові штампи з новою назвою вулиці тамтешнім мешканцям у паспорти ныхто не ставив.)

Але ж залишаються ще: вулиці Червонофлотська (у Пущі-Водиці), Червоногвардійська, Червонопартизанська, Червонозаводська, Червоноткацька й просто Червона; провулки Червоний, Червоноармійський, Червоногвардійський; і, нарешті, величезний Червонозоряний проспект. Таке враження, що Київ – світова столиця розпусти, просто таки „місто червоних ліхтарів”!

Деякі рішення комісії викликали серед киян подив, а то й помітне роздратування. Наприклад, залишається загадкою, чому стару гарну назву Брест-Литовский проспект змінили на проспект Перемоги? Є площа Перемоги, є парк Перемоги – невже цього замало? Нісенітниця ще й у тому, що незадовго перед цим станцію метро „Жовтнева” перейменували на… „Берестейську”. Тепер уявіть, як ваша дитина запитує вас: „А що означає „Берестейська” і чому вона тут?” І як довго ви розтлумачуватимете їй „історію питання”…

Схожа історія трапилася з вулицею Рєпіна, яка стала Терещенківською. З одного боку, видатний художник, щиро закоханий в Україну, автор безсмертних „Запорожців”; з іншого – меценат, колекціонер, власник, яз зараз би сказали, „великого кондитерського бізнесу”. З одного боку, на вулиці стоїть пам’ятник Рєпіну; з іншого – музей, основи якого заклав Терещенко. Невідомо, чи довго мучилася комісія над цим вибором. Але зрештою, грубо кажучи, буржуй переміг митця. Цілком у дусі нашого часу.

У переліку вулиць, оголошених до перейменування – Артема, Воровського, Комінтерну, Ульянова, Урицького. Але жертвами комісії стали також Горький та Кутузов. Стосовно першого ще можна сперечатися, хоча я особисто вважаю, що письменників, хай навіть пролетарських, не варто прирівнювати до „професійних революціонерів”, у „творчому активі” яких немає нічого, окрім безневинно пролитої людської крові. Але з яких причин постраждав російський полководець?

З іншого боку, чому лише зараз вулицю Січневого повстання вирішили перейменувати на честь людини, портрет якої вже давно прикрашає 10-гривневі купюри – Івана Мазепи? Це вже просто, вибачте, політична непристойність!!!

І цим топонімічна казуїстика не вичерпується. Ось, наприклад, був у Києві узвіз Протасів Яр. Перейменували на Миколи Амосова. Особа заслужена, що там казати. Водночас вулицю Степана Разіна перейменовують на Протасів Яр, а узвіз Степана Разіна – на узвіз Протасів Яр. Хто мені підкаже, де тут логіка? І чому б того горезвісного Разіна одразу не перейменувати на Амосова, без абракадабричної плутанини в головах місцевих мешканців?

Проте місту шкодять не лише перейменування. Але й неуважність, чи то пак безграмотність деяких киян. Ось стара подільска вулиця Хорива. З чиєїсь легкої руки історичну назву повсюдно пишуть як „Хорева”. Цей „новодєл” вже й переклали російською: місцеві крамарі, рекламуючи свої торговельні точки, гордо вказують на адресі „ул. Хоревая”! Дарма, що „хорь” російською – це звичайний тхір. І аж ніяк не один з легендарних братів-засновників Києва.

Ще один історичний район Києва – Татарка. Як кажуть довідники, свою назву дістала у XIX столітті, після того, як туди переселилася громада татар з Нижегородської губернії. Відтак й назва вулиці Татарська виглядає цілком логічною. Але знайшовся чи то жартівник, чи то просто дурень, який поряд із Татарською розмістив також вулиці… Половецьку та Печенізьку! Ймовірно, цей телепень подумав: якщо „увічнено пам’ять” монголо-татар, чому б не віддати шану й іншим кочовикам, від яких страждало населення Київської Русі?

Це вже не казус – це ідіотизм чистої води. Ганьба, яку місто мусить негайно виправити!

З топонімікою пов’язана й стара київська байка про „сімох хохлів”. Приїхав буцімто до Києва у відрядження москвич. Довго мучив таксиста, благаючи того знайти „улицу Семи Хохлов”. Таксист божився, що такої вулиці нема. Як же так, бідкався москвич, мені ж адресу продиктували по телефону, ось… Нарешті таксист здогадався, що то вулиця Сім’ї Хохлових!!! Але показово, з якою впертістю мешканець Москви вірив, що у столиці України „хохли” можуть бути природною частиною топонімічного ландшафту…

Є у Києві така собі вулиця Панельна. Невідомий автор цієї вікопомної назви, вочевидь, щиросердно хотів увічнити епоху хрущовського малометражного будівельного буму. Важко сказати, які почуття викликала ця вулиця у киян років 30-40 тому. Але уявіть собі зараз: „дівчина з Панельної”. Звучить?..

Вулиці Механізаторів, Металістів, Енергетиків, Електриків – чи потрібні вони Києву? Це, вочевидь, не естетичні шедеври, проте, вважаю, вони мають право на існування. Хоча б тому, що серед нас (зрідка ще) зустрічаються механізатори, металісти, енергетики та електрики. Але Екскаваторна, Електротехнічна, Газопровідна, Регенераторна – ці техновитребеньки радянської доби можна сміливо виносити на звалище. Колекторна, Канальна… Добре, що хоч Каналізаційної немає!

Дуже хочеться жити в середовищі, не засміченому фізичною та словесною гидотою. Вийти з під’їзду, вдихнути свіжого, без газопровідних домішок, повітря. Посміхнутися новому дню, твердо знаючи, що ти живеш НЕ на вулиці імені якогось божевільного червоного маніяка. Що по ній, твоїй вулиці, не гасають екскаватори та грейдери. Що каналізація в порядку й перебуває там, де їй належить – під землею.

А не прикрашає собою табличку на будинку.