Науково-дослідний відділ українських народних інструментів Музею театрального, музичного та кіномистецтва, що на вулиці Січневого повстання, Леонід Черкаський очолив у 1969 році. Відтоді й почав збирати по всій Україні музичні інструменти. Тепер їх у колекції музею аж п’ятсот: столовидні гусла, п’ятиструнна басоля, тріскачки, бугай, бубон, козобас, торбан, скрипка, бандури, ліри… Нині основна частина раритетів зберігається у фондосховищі — в одному із приміщень Києво-Печерської лаври. Крім того, є дві постійно діючі виставки, що давно вже стали творчими лабораторіями, музичними вітальнями і навчальними аудиторіями. Одна із них розмістилася в музейній кімнаті Національного оркестру народних інструментів. Інша експозиція — “Живії струни України” — розгорнулася безпосередньо в самому музеї.

…Відчиняєш двері й ніби потрапляєш до старовинного музичного салону зі сценою для артистів і місцями для глядачів. Інструменти тут усюди: у скляних шафах, на вітринах, висять навіть аж під стелею. Серед них — старовинні й сучасні, виготовлені знаними майстрами й такі, що куплені за копійки на базарі. У кожного свої дата й місце народження, належність, призначення. А ось усі разом вони є живою історією нашої національної культури. Незважаючи на солідний вік (деяким уже й за двісті років), ні скрипки, ні бандури не втратили голосу. Окрім хіба що столовидних гусел ХVIII століття. Віднайшов їх Леонід Черкаський у Полтаві. Як непотрібні меблі цей інструмент викинули в сарай. Був він зі значними пошкодженнями: побита верхня дека, багато кілків відсутні. Однак після реставрації зайняв чільне місце в експозиції. Можна уявити, як за цим столом у дворянській садибі чи чернечій оселі читали й писали. А коли приходило натхнення, відкривали кришку і грали. Линула мелодія: канти, псалми чи світська музика.

— Дехто вважає гусла виключно російським інструментом,— каже Леонід Мусійович.— Однак вони побутували і в Україні — з часів Київської Русі аж до ХІХ століття.

До речі, народними чомусь вважаються лише ті інструменти, на яких грали музики з простого люду. Але ж, скажімо, в козацьких гетьманів у пошані був торбан (подібний будовою до бандури). А улюблений інструмент міщан — цитра (теж струнний щипковий інструмент, але у вигляді скриньки з фігурним обрисом та грифом з металевими ладами).

У музейній колекції є і гусла-стіл ХІХ століття, знайдені в Києві, й гусла-ящик ХVІІІ століття з Волині. Ці свідки минулого звучать і досі. Леонід Черкаський сам же на них і грає. Як і на баяні, балалайці, басолі, скрипці, лірі. Почасти цей талант допомагав йому отримувати раритетні експонати. Наприклад, чотириструнну басолю, подібну до віолончелі.

— У полтавське село Білоцерківка,— розповідає Леонід Черкаський,— я приїхав недільного осіннього дня. Та не застав господаря вдома. Трохи засмутившись, присів на подвір’ї на колоді перепочити. Незабаром прийшов син селянина й каже: “Тато вже знають, що ви по басолю приїхали, але вони грають на святі і просять, щоб ви йшли туди”… Отож довелося, взявши до рук скрипку, разом із сільським ансамблем награвати до ночі полечок, гопаків, козачків. В результаті до музею привіз першу басолю, виготовлену наприкінці ХІХ століття…

За час довготривалих пошуків траплялося всяке: інколи смішне і курйозне, а інколи й трагічне. Так, в одному із полтавських сіл — Великій Багачці — музейникові розповіли про старовинну кобзу. Пішов до господарів, але…

— Не встиг я зайти до оселі й повідомити про мету візиту,— мовить Леонід Мусійович,— як на мене накинувся молодий чоловік: “Нічого не дамо, скажіть, де батька діли?” Ніяких деталей не вдалося дізнатися, але я зрозумів, що доля інструмента пов’язана з людською трагедією. Можливо, за чиїмось злим доносом кобзаря заарештували й згноїли в тюрмі? Хтозна…

А ось веселіша історія про те, як колекцію поповнила старовинна дудка. Наприкінці 80-х Леонід Черкаський перебував у експедиції на Рівненщині. Випадковий знайомий розповів, що колись бачив таку у своєї тітки у Великих Озерах. Уже біля хати Леонід Мусійович усе ж засумнівався, чи захоче жінка віддати незнайомцеві дудку. Але племінник був налаштований рішуче. І коли та відчинила двері, відразу заявив: “Чоловік з Києва приїхав, самогонку трусить”. Це так подіяло… Господиня, врешті дізнавшись, що перед нею музейник, з радістю віддала інструмент.

На Гуцульщину Леонід Черкаський їздив кілька разів. Із кожної подорожі привозив нову знахідку. Із Косова — дримби різного строю, куплені за п’ятдесят копійок на базарі. Цей інструмент має форму невеликої металевої підківки зі сталевим язичком посередині. Його прикладають корпусом до зубів, а ударами пальця по сталевому язичку викликають звук, висота якого залежить від техніки майстра. Із Рахова доставив до музею бугая. Це звичайнісінька діжечка, тільки верхній отвір її обтягнутий шкірою. Посередині — пучок кінського волосу. Грають на інструменті, сіпаючи за той пучок зволоженими у квасі руками. А висота звуку змінюється від прикладеної сили і місця, де зупиниться рука. Інструмент цей має кілька синонімічних назв залежно від розміру діжечки, в якій гуцули тримають кисле молоко. Якщо вміщує 30—35 літрів — це бербениха, двадцять — бербениця, а менше — бербенятко. Для колекції Леонід Мусійович привіз бербеницю.

Є в експозиції й волинка. Інструмент, відомий ще в античному світі, був поширений в музичному побуті багатьох народів. В Україні його звали дудою, козою, бараном, міхом, а назва волинка походить, імовірно, від місцевості Волинь, де, як вважалося, в XVI столітті вперше на теренах Російської імперії з’явився цей інструмент. Музейний експонат Леонід Черкаський привіз із високогірного села Розтоки Чернівецької області.

— Інколи за старовинними речами доводилося не тільки в гори підніматися,— каже науковець.— Ось у Харкові, щоб добути цінну бандуру, на морозі понад годину рубав сокирою кригу, вишкрібаючи її совком з-під дверей сараю. Господиня — самотня жінка — вже два тижні не могла туди дістатися…

Саме бандур у музейному зібранні найбільше. Деякі з них належали знаним кобзарям, інші виготовили відомі майстри. Не дивно, що й найчастіші гості цієї музичної вітальні — бандуристи. Ось і недавній творчий вечір, що відбувся наприкінці грудня минулого року, був присвячений 200-річчю з дня народження Остапа Вересая. Окрасою зустрічі стали віртуозна гра і колоритний спів студентів Національного університету культури і мистецтв. Професор кафедри бандури і кобзарського мистецтва Надія Брояко та її учні давно вже є завсідниками музею, як і студенти консерваторії, школярі, котрі приходять сюди на навчальні екскурсії. Сто двадцять таких екскурсій щорічно проводить Леонід Черкаський. Крім того, численних відвідувачів знайомить з експозицією та бере участь у проведенні різних заходів його колега — старший науковий співробітник Тетяна Сітенко. А ще вони обоє ведуть велику пошукову роботу. Бо поки що історія українських народних інструментів мало досліджена.