Один день у Пирогово

Музей народної архітектури та побуту в Пирогові – унікальне місце в Києві. Тут можна протягом одного дня побувати на Полтавщині і Наддніпрянщині, на Поліссі, Поділлі і в Карпатах, можна доторкнутися руками – у буквальному розумінні слова – і серцем до того сакрального простору, який творився упродовж віків поколіннями предків, котрий творить і живить душу людини.

Музей засновано в 1969 році, а в 1976 році він відкрив браму для відвідувачів. У багатьох країнах є подібні музеї, що показують туристам традиційний побут та етнічні особливості житла, але київський музей під відкритим небом – унікальний, в першу чергу тому, що всі садиби, представлені в експозиції, – важко назвати їх експонатами! – це не реконструкції, а справжні артефакти, хати звезені сюди з різних куточків України, щоб представити все багатство та розмаїття традиційної української архітектури. На кожній хаті є табличка з поясненням, з якого саме села привезена хата, а всередині відтворені інтер’єри, що відображають побут українців XVI–ХХ століть.

Огляд музею починається на пагорбі, з двох вітряків, що, ніби вартові, охороняють це осереддя духовного простору українського етносу. Звідси відкривається чудовий краєвид на долину, у якій затишно розташувалася перша експозиція – традиційне село Середньої Наддніпрянщини.

Мене супроводжує пані Романа Кобальчинська, заслужений працівник культури України, старший науковий співробітник відділу Карпат, яка працює в музеї майже з дня його відкриття, і прогулянка з нею стає незабутнім враженням, дорогоцінною «мандрівкою серця», тому що пані Романа доклала рук до створення експозиції «Карпати», однієї з найбільших в Музеї, і кожну хату пропустила через власну душу.

– Коли я веду екскурсію, завжди стараюся, щоб відвідувачі з мого голосу побачили ту красу українського села, яка закладена в суті музею, – починає розповідь пані Романа.  – Дивиться кожен, але не кожен бачить її, і обов’язок етнографа – донести оцю народну традиційну культуру і її велич до людей.

Ми заходимо у першу хату із с. Яснозір’я, і одразу впадає у вічі заведений порядок: господарчий двір неодмінно був відгороджений від так званого «чистого двору»; у чистому дворі – хата, зільник з квітами, позаду хати садочок, а в господарчому дворі – клуня, саж, повітка, хлів. Таке планування підтримувало чистоту і охайність, і навіть кури не мали права заходити у чистий двір («у неї в дворі кури гребуться» – казали в народі про недбайливу господиню).

Заходимо в хату. Пані Романа зводить очі до покуті, звідки дивляться потемнілі від часу образи святих, і каже:

– Здавна на Україні був такий звичай: кожен, хто заходив до хати, мав поглянути на покуть, на ікони, привітатися з ними, тим самим віддаючи шану сакральному простору оселі і показуючи, що в душі немає лихих намірів. У давніші часи годилося ще й хреститися. Покуть була найсвятішим місцем у оселі, і кожна господиня намагалася прибрати його якнайкраще. Наприклад, у кожному регіоні України були рушники, що їх ткали і вишивали спеціально для того, аби прикрашати покуть та стіни. Рушники-образники на Буковині, кілкові – дуже довгі і розкішні, оздоблені вишуканою вишивкою, – на Полтавщині, ткані божники – на Поліссі…

Ми заходимо в хату, привезену з села Хрещатик (кінець XVII ст.),  – вона велика, гарна, рублена із соснових плах, з ретельно вибіленими стінами, гарними піддашками на причілках, а в інтер’єрі – білі звирізувані рушники… Справжній символ української традиційної хати, в якій народжувалися і жили наші предки, символічний оберіг нашого генетичного коду.

В експозиції Наддніпрянщини зібрано садиби з Київщини, Черкащини (в тому числі й хата, яка належала родині Шевченків), Переяславщини. Також тут можна побачити громадський центр села – управу та церковно-парафіяльну школу і дві церкви – святого архістратига Михаїла (церкви наразі діючі) і святої Параскеви.

Про церкву святої Параскеви із с. Зарубинці Черкаської області слід сказати окремо. Це пам’ятка дерев’яної сакральної архітектури, з різьбленими одвірками та вікнами, з прекрасним дерев’яним іконостасом. Церква дуже висока – 20 метрів – і намолена тисячами віруючих, бо зведена у 1742 році. А у бабинці – так називався боковий притвор, де молилися жінки, – знаходиться ікона Божої Матері, виконана у традиційному стилі української хатньої ікони.

Пані Романа розповідає, що ця ікона в музеї вважається чудотворною: багато людей молилися до неї, і їхні прохання сповнялися. В Богородиці на іконі тонко і майстерно виписана ласкава і трохи печальна усмішка, лагідні очі, і в напівпітьмі бабинця здається, що образ сяє золотавим сяйвом.

Ми виходимо на широку «степову» дорогу, з пригірка радісно вимахують крилами вітряки, які є неодмінними атрибутами українського села, мірошник завжди вважався трохи чарівником, адже він перетворював зерно на запашне борошно, яке давало людям надію пережити зиму.

Стежка приводить нас в експозицію Полтавщини і Слобожанщини. Колись давно ці землі входили до складу Київської Русі, а з появою Запорізької Січі тут стали утворюватися «слободи», які й дали назву краю.

– Я бувала на Полтавщині, – розповідає пані Романа, –і пам’ятаю, ще у 80-х роках було багато таких живописних хат, в яких жили старі бабусі. Саме полтавські хати частіше за все беруть за зразок традиційної української садиби, коли знімають фільми на історичну тематику, – вони великі, просторі, дерев’яні, мащені ззовні і зсередини, але комора залишалася немащеною, щоб провітрювалися продукти. Ті хати дуже живописні. Для мене ж інтер’єр Полтавщини – це перш за все багато народних ікон на покуті і народні картини: і традиційний Козак-Мамай, і картини на теми народних пісень.

У цьому відділі працює дивовижна жінка, етнограф від Бога – пані Світлана Щербань. Сама  родом з Полтавщини, багато років досліджує той край і дуже трепетно ставиться до створення інтер’єрів: її інтер’єри  величні, справжні, витончені і досконалі. Ще вона прекрасно співає… а коли веде екскурсію, то ніколи не повторюється! Я щоразу довідуюся щось нове.

В експозиції Полтавщини шість садиб та господарські будівлі. Серед них виділяється оселя із села Ревазівка, в інтер’єрі якої велика піч із хрестом на комині та мальована скриня. На сволоці та стінах розвішані пучки засушених лікарських трав – спогад про те, що раніше в цій хатині жила знахарка.

Наступна зупинка в нашій мандрівці – Полісся.

«Люблю хати древлянського Полісся,

Ті старовинні рублені хати –

Кремезні, довгі, сірі од сльоти,

Де кущ туману, як бузок, розрісся…»

Так писала про поліські хати Ліна Костенко. Дійсно, традиційна архітектура цього краю сувора, хати із рубленого дерева, інтер’єри набагато аскетичніші, аніж, скажімо, на Полтавщині, але ця сувора краса непомітно проникає в саме серце, щоб зостатися там назавжди.

Центром експозиції Полісся є дерев’яна Воскресенська церква з с. Кисоричі Рівненської області, оточена бортями – цільнодовбаними дерев’яними вуликами для бджіл (цей промисел – один з найдавніших в поліських краях). Впадає у вічі рівнораменний чотириконечний хрест на центральній бані, з півмісяцем, хмеликами-«зміями» і малими хретами на кінцях – прадавній сакральний солярний знак-оберіг. Також впадає у вічі садиба із села Бехи Житомирської області, яка нагадує нам про етнічні традиції, які беруть свій початок від древлянських племен, що колись населяли коростенські ліси.

У кожній хаті також можна побачити етнічне вбрання з різних регіонів України. Наприклад, особливістю Полісся є ткацтво – тут здавна садили льон, коноплі, ткані вироби тут дуже цікаві: і рядна-верети, і покривала, і надзвичайно гарні рушники-божники по 5-7 метрів довжиною! Ще один унікальний промисел Поліського краю – виготовлення серпанку, з якого робили намітки, головний убір, яким заміжні жінки завивали голову. Навіть сьогодні, коли в кіно хочуть підкреслити особливість національного костюму української жінки, її завивають розкішним прозорим серпанком. Особливо виразного вигляду такий головний убір надає старшим жінкам – обличчя, помережане часом, в обрамленні тендітного серпанку стає аскетично-урочистим, натхненним і дуже величним.

Пані Романа показує мені справжній археологічний та етнографічний раритет – дерев’яний зруб без сіней, покритий двосхилим дахом. Це хата з хутора Верестя, яка датується 1587 роком.

Далі ми потрапляємо до експозиції Півдня України, який представлено садибами з Дніпропетровської, Одеської та Миколаївської області. Особливостями архітектури цього регіону є використання каменю та глини, а аналоги південноукраїнського житла можна знайти у пам’ятках археологічних культур, починаючи з трипільської. Ми заходимо в хату, привезену з Дніпропетровської області. Хата традиційна, з ванькиром, а у ванькирі – дерев’яне, розмальоване квітами ліжко. 

І пані Романа тихенько промовляє:

– Зверніть увагу на це ліжко… Яка ж була щаслива та жінка, яка спала на цьому ліжку, як любив її чоловік, що замовив це ліжко, а може, й сам розмалював його квітами для своєї коханої… 

Наступна зупинка – Поділля, яке аж сміється – мальованими  стінами, розписами понад вікнами, розписами всередині хати. 

– У цьому краї, як і всюди в Україні, – розповідає пані Романа, – господарність жінки визначалася по тому, наскільки прибрана постіль. Якщо постіль пишна, а на ній яскрава верета, та ще й не одна, та подушки з вишивкою, – то й господиня добра. Іноді аж дух перехоплює від того, як жінка викладала верети на ліжку в світлиці, підбирала їх по колориту… А ще з цією експозицією у мене пов’язаний спогад про нашу доглядачку, Поліну Тодосіївну Погрібну, її вже немає серед живих. Це була дивовижна жінка, родом з Поділля, і була щиро закохана і в свій край, і в ту хату, яку вона доглядала. Ніхто ні до неї, ні після так не дбає за хатою… Вона до кожних свят готувала квіткові композиції. Зрештою, на Україні кожна жінка мала зільник, а особливо як родина мала дочок, то зільники були дуже гарні – і барвінок, і мальви, і усяке зілля…

Іще я ніколи не забуду дівчинку, котра, зайшовши в хату із с. Кадиївка, сказала: «У ваших хатках так гарно пахне яблуками, – а це було восени, – як у моєї бабусі в селі. Так пахне тільки в хаті, у квартирі такого солодкого запаху не можна відчути». І ця дитина гладила ручкою стіну хати, з такою вдячністю і любов’ю… Саме заради таких моментів етнограф і живе… Це святі миттєвості.

У хаті із с. Пужайкове стоїть ткацький верстат, і відвідувачі мають змогу побачити на власні очі, як створювалися дивовижні ткані рушники та верети, які прикрашають стіни і столи в оселях. Автор створеної експозиції – старший науковий співробітник Музею Н. Зозуля.

Також у експозиції Поділля можна побачити прегарну церкву ХІХ ст. із с. Зелене Тепнопільської області із дзвіницею – яскравий зразок сакральної дерев’яної архітектури краю. У церкві зберігся старовиний п’ятиярусний вівтар.

Останній регіон, до якого ми наближаємося, – Карпати, що розкинувся на трьох пагорбах, порослих буками та смереками. Експозиція об’єднує архітектуру Івано-Франківської, Львівської, Закарпатської та Чернівецької областей. Карпати – це унікальний живописний край, де до сьогодні збереглися древні обряди та магічні традиції, де й зараз можна відчути, як б’ється живе серце етнічної культури. І для пані Романи Кобальчинської, моєї провідниці по Пирогово, це особлива частина музею, бо саме Карпатському краю вона віддала багато років своєї праці і життя.

Відкривається експозиція архітектурою Буковини. Хата із с. Великий Кучурів – типовий зразок. Тут дуже цікава конструкція хат з кронштейнами, хати підведені синьою глиною, а ще особливістю краю є розвинене ткацтво. Інтер’єр вражає багатством тканих верет –«оббиванців» та лавників.

– Зверніть увагу, – каже пані Романа, заводячи мене в хату із Великого Кучурова, – тут в нас прекрасна виставка тканин Буковини. Я завше звертаю увагу екскурсантів на буковинські «бурунчукові» рушники, тонесенькі, майже невагомі. Бурунчукові рушники обов’язково ткали на визначні події в людському житті – на хрестини або на весілля; для дитини рушник ткався «у барвінчик», тобто з барвінковим орнаментом, щоб життя було довгим і стелилося рівно, як барвінок, а до весілля ткали ружі, двоє голубів і дерево життя, на похорон такий рушник ткався «у хрест». У інтер’єрі хат завше були віконники – віконні рушники, на стіл – стільник. Поверху білої скатерті у святкові дні викладали рушник, вже в середині ХІХ століття почали в ткацтво вводити навіть золоту нитку.

Вражає також бойківська смерекова хата з села Синевирська Поляна Закарпатської області – велика і якась надзвичайно могутня; одвірки зроблені аркою, оздоблені витонченим різьбленням з солярними знаками і хрестами… і створюється враження, що входиш до церкви! Житло волинян Закарпаття представлено унікальною садибою XVIII ст. із с. Теребля Тячівського району.

Гуцульщина представлена в експозиції і тимчасовим житлом – полонинською стаєю, і лісорубськими колибами, і традиційними хатами гуцулів. Є й унікальний експонат – гражда на два двори. Належала вона старості селища Жаб’є (нині Верховина), який симпатизував опришкам і навіть переховував їх у себе в оселі. А ще він кохався у народних музичних інструментах, збирав їх і часто на великі свята запрошував до себе на гостину відомих народних музикантів.

– Зараз я закінчую робити інтер’єр гуцульської хати із села Шепіт. Це традиційна хата на дві половини, оздоблена різьбленням на сволоку та одвірках. Господар цієї хати був мисливцем, і ми підкреслюємо це в інтер’єрі: на підлозі у світлиці лежить шкура вепра, а на стіні – шкура борсука, на ній розвішана зброя – топірці-бартки, келеф, тобівка, у якій мисливець тримає начиння для рушниці. Раніше, у господаря, висіли і пістолі.

Створюючи інтер’єри, працівники музею намагаються підкреслити і особливості народних промислів та мистецтв, якими славиться той чи інший край. Наприклад, у цій гуцульській хаті можна побачити сирний промисел – мистецтво виготовлення фігурок з вареного сиру, яке можна зустріти лише на Гуцульщині.

До речі, якщо під час прогулянки по території музею ви втомилися та зголодніли, можна відвідати справжній український шинок, або «Кулішну», де вам подадуть страви української традиційної кухні.

Кожне обрядове свято – Трійця, Івана Купала, Покрова, Різдво, Масляна, Великдень – пишно і традиційно святкується в Пирогово за участю провідних українських колективів народної творчості та народних майстрів. В ці дні тут можна побачити на власні очі, як святкували наші предки свята і Святки, а можна й самому стати частиною дійства: стати в хоровод на Івана Купала, поспівати народних пісень а чи поколядувати на Різдво. У дні ярмарків та свят можна також придбати вироби народних умільців – від ляльки-мотанки і мальованих глечиків до вишиваних сорочок і гуцульських постолів; можна й самому прилучитися до традиційних промислів, – у святкові дні в Пирогові найкращі народні майстри проводять майстер-класи.

Наша прогулянка завершується там, де й починалася, – на крутому пагорбі. Направо веде стежечка до ще однієї експозиції музею – українського села середини ХХ століття. А що ж, це теж вже історія!

Вітряки привітно порипують своїми крилами, і в душі народжується особливий стан. Відвідайте і ви цей заповідний куточок на околиці Києва – у вас відкриється духовне око, яким ви зможете побачити сутність українського народу, який віками творив культуру, традицію, пісню, мистецтво. І ви відчуєте той сакральний простір, який живить кожного з нас, ви почуєте пісню рідного краю. І вона вже ніколи не перестане звучати у вашій душі.

Фото:

(с) Юрій Шепета .

А також люб’язно надані з архіву Музею народної архітектури та побуту в Пирогово та з особистого архіву Р. Кобальчинської.