Бюст на стіні, ліворуч від входу, встановлено на вшанування Миколи Омеляновича Макаренка. Археолог і мистецтвознавець, кому стало мужності не підписати акт на знесення Михайлівського собору. Храм це не врятувало. Самому вченому той вчинок обернувся арештами, засланням, а згодом — розстрілом. Його дружина, Анастасія Сергіївна, поїхала разом з ним на заслання до Казані. 1966-го, піднявши питання про реабілітацію чоловіка та отримавши позитивне рішення, незабаром померла.

«Де ми з тобою будем, коли налиють і скажуть: «До дна!»?

Якщо підете від воріт прямо, то праворуч від алеї буде монумент, що привертає увагу незвичним динамічним вирішенням та потужним емоційним наповненням:

Молитовна поза на колінах, запрокинена навзнак голова, розведені у відчайдушнім жесті руки, під хрестом, проте, спиною до нього… Сам хрест виринає з-під землі (не стирчить у ній, а саме виринає звідти) і має погратовану поверхню. Все це справляє дійсно потужне враження. На стільки промовистий відчай з надією в купі краще і не передати.
Небагато інформації знайшов я про цей, такий актуальний, наразі, пам’ятник, а саме, його ймовірну назву: «Жертвам за Віру і Батьківщину 1917-1991». Очевидно, зведено його ще до початку відновлення храму, принаймі, так стверджували місцеві монахи.

І ще на одну скульптуру варто звернути увагу під час прогулянки територією Михайлівського:

«Гефсиманське боріння»

Озвучу власну суб’єктивну думку: цей момент, на мій погляд, вирішальний у Христовій Місії. Все, що він робив до того, було наближенням до кульмінації. Самі страсті — слідування прийнятому рішенню. А от його прийняття відбувалось саме в Гефсиманії: «Коли можливо, хай мине мене чаша ся! Однак, не моя, а Твоя воля най буде…» Там, у саду, приймалось рішення про подальшу долю людства, за християнською традицією. І на стільки те рішення Христу давалось важко, що піт кривавий в нього виступив. І янгол являвся, і укріплював його… Учні ж спали. Їх автор композиції теж зобразив, придивіться уважніше до скульптури.

Власне, собор двічі унікальний в сенсі міської історії: перший храм міста, що був вкритий сусальним золотом (тому і досі іменують Золотоверхим) і останній з давньоруських храмів (ХІІ ст.), де в інтер’єрах було використане мозаїчне оздоблення.

Милуючись відбудованим красенем, зверніть увагу і на трапезну церкву XVIII ст., що уникла руйнації у лихозвісні 30-ті (на фото — ліворуч). Гонтовий дах, щоправда, порівняно нещодавній, але чудово пасує історичним архітектурним обрисам будівлі.
Перебуваючи в храмі, можна оглянути залишки оригінальних церковних фундаментів, раджу звернути увагу і на розпис інтер’єрів:

Ще одного замаскованого змія можна примітити на території:

При виході через дзвіницю зверніть увагу на крамничку ліворуч (стіна, що стрічає вас при вході в крамницю, викладена із давньоруської плінфи) та на музей праворуч (його відвідання включає також можливість піднятися на храмову дзвіницю).
І якщо прогулянка ваша трапиться вечірньою порою, не пропустіть чудовий ракурс: