Оболонь

1. Оболонь у дохристиянські часи.

В історії древнього Києва надзвичайно важливе місце займають дохристиянські часи. У той період давні слов`яни свято вірили у богів, які уособлювали сили природи. Поклоняючись їм наші предки були впевнені, що вони наділені певною магічною силою, яка може не лише захистити, а і посприяти у повсякденних справах. До нас дійшли документальні свідчення про цілий пантеон язичницьких богів, який довгий час очолював Перун.

У 1975 році в районі Мисливської станції–2 було знайдено стовбур дуба з дев`ятьма кабанячими щелепами. Це так званий “священний дуб Перуна”, біля якого давні слов`яни поклонялися грізному володарю грома і блискавиць. Він був уособленням влади, порядку, справедливості. Тому дуб і вепр, що символізували силу та могутність, асоціювалися з образом Перуна. Особливо багато його святилищ було знайдено вздовж берегів Дніпра, по якому колись проходив шлях “із варяг у греки”. Дружинники, купці, подорожні перед відповідальними справами приносили жертву суворому божеству.

Не останнє місце у цьому списку займав Велес – покровитель домашніх тварин. Його ідол знаходився на шляху до оболонських луків. Худоба була уособленням багатства та достатку. Тому кияни, проганяючи череду на Оболонь, намагалися задобрити божка дарами.

У часи правління князів Олега, Ігоря, Святослава. перед ідолом Велеса укладалися мирні угоди, а зброю – щити і мечі клали на землю. Князь Святослав підписавши договір з грецьким царем Цимісхиєм промовив таку клятву: «А ще маємо речене мною і тих, хто піді мною, зберегти клятву від бога, що в нього віримо, в Перуна і у Велеса — скотського бога. Та й будемо златі, як злато і своєю зброєю побиті будемо».

Через те, що святилище Велеса знаходилося у тій частині, де жили ремісникі та прості люди цей бог був більш демократичнішим аніж інші. Великою шаною користувався Велес і серед селян. Бо за народними звичаями вважалося, що він ще опікувався хліборобством. Під час жнив селяни з незрізаного колосся завивали “Велесову бороду”, щоб в наступному році очікувати гарний врожай.

Після хрещення князя Володимира у 988 році доля Велеса, як і інших богів була вирішена досить жорстоко. Князь наказав знищити святилища, а ідолів скинути у Почайну. Але після того люди ще довго таємно молилися своєму улюбленому божеству. Пізніше на місці капища Велеса християни побудували церкву святого Власія, який теж опікувався домашніми тваринамии.

Сьогодні згадка про бога Велеса лишилася у народних піснях, легендах, літописах. Відомо також місце ймовірного розташування святилища по вулиці Оболонській, 25. Все це дозволяє нам відчути невидимий зв`язок з минулим, який з віками не стирається.

2. Оболонь і духовне життя.

Після впровадження християнства на Русі у Києві активізувалося духовне та культурне життя. Князь Володимир запросивши з Царьграду відомих майстрів, зодчих та художників, розпочав будівництво нових церков. Разом з ними почали утворюваться духовні осередки – монастирі. Їх діяльність суттєво вплинула на формування позитивної суспільної думки у Європі. У цей період активно розвивається освіта і наука, започатковуються перші школи. Завдяки цьому вже на початку ХІ століття Київ по своїй могутності і красі порівнювався з величним Константинополем.

Перші київські монастирі стали своєрідними культурними осередками і мали неабиякий вплив на громадське життя давньоруської держави. Поруч з Печерським чоловічим монастирем цікаву історію мав жіночий монастир св`ятого Миколая, що розташовувся на Оболоні. Його ревно опікували київські князі, надсилаючи щедрі подарунки. За легендою, свою назву він отримав від незвичайного чуда. Один київський паломник, знаходячись на Палестинських землях, загубив в річці Іордан срібну посудину. Повернувшись до Києва він якось зайшов на територію монастиря, щоб втамувати спрагу. Витягуючи з криниці воду він у цеберку знайшов свою пропажу.

На території монастиря була церква св`ятого Миколая, яка славилася духовними чудесами. У період, коли місту дошкуляли кочові набіги половців виникла така легенда: “Жив колись у Києві чоловік, який мав надзвичайну віру до святителя Миколая. Він тримав у полоні половця, який одного разу попросив відпустити його на рідну землю, а за це обіцяв викуп – табун коней. Киянин погодився, з умовою, що половець піде з ним до церкви святого Миколая і присягнеться на іконі. Невіруючий половець зробив, що від нього вимагали, а отримавши свободу і не думав виконувати обіцяне. Святий Миколай кілька раз з`являвся до нього, нагадуючі про дане слово, пророкуючі страшну кару. І дійсно незабаром невдячний половець захворів важкою хворобою. Після одужання він пригнав до Києва два табуни коней, віддавши один справедливому киянину, а другий пожертвував церкві святого Миколая”.

В Іорданському монастирі прийняли постриг мати Феодосія Печерського, жінка Іова Борецького та сестри Димитрія Ростовського. Ці видатні жінки своїми доброчинними справами додавали славу та велич древній обителі

У певні історичні періоди життя у монастирі то занепадало, то знову відроджувалось про це свідчать літописні документи.

Наприкінці XVI ст. у Києві постало питання розширення міста. Тому Київський підвоєвода Ф.Стрибиль дозволив усім бажаючим селитися за міським валом, на Оболоні. Тут і осіло чимало людей, серед яких був помічник підвоєводи Войтех Соколовський. До його володінь входили залишки давньоруського Іорданського монастиря. Монастир був розташований близько до міста і його почали розбирати на цеглу досить рано. На початку XVII ст. цю справу продовжив Соколовський, руйнуючи монастирські стіни для власного будинку.

На власність Соколовського поклав око ігумен Кирилівського монастиря Василь Красовський, який методично почав виживати господаря. Спочатку 1608 році Кирилівські ченці побили і пограбували людей В.Соколовського, а у 1609 році вони спалили йому сіно і шопу з цеглою. На позови до суду ігумен тривалий час не з’являвся. А коли його було зобов’язано відшкодувати збитки, то подав зустрічний позов, в якому звинуватив Соколовського у привласненні скрині зі скарбом монастиря, яка нібито була знайдена під час розбирання древніх стін. Красовський сподівався вижити Соколовського звичайними тогочасними засобами прямої дії. Справа йшла з перемінним успіхом і скінчилася у 1612 році зі смертю В.Соколовського. Весь маєток відійшов Кирилівському монастирю.

Історія Іорданського жіночого монастиря розкриває нам багато невідомих сторінок про минуле нашого древнього міста. Що ж до наших пращурів, то вони, за великим рахунком, нічим не відрізняються від нас. Погано це, чи добре – слід замислитись…

3. Стратегічне і політичне значення північної околиці.

Літописні джерела свідчать, що територія Оболоні мала не лише стратегічне значення, а і була предметом постійних суперечок між міщанами, магістратом та монастирями. Так великий князь Литовський Олександр реагуючи на скарги киян про утиски їх прав видав 26 травня 1494 року Уставну грамоту Київської землі: «…А вільно було з давнини міщанам (київським) на Оболоні сіно косити, а острови за Дніпром (мати), чим це місце й годувало».

Але це не заважало деяким поважним особам займатися самозахопленням чужих земель. Особливо багато з цього приводу конфліктував з киянами Кирилівський монастир. Монастирські послушники відстоюючи власні інтереси часом застосовували до порушників фізичну силу забираючи знаряддя праці. Результатом боротьби став Межувальний акт Київського воєводства за 1530 рік, у якому були встановлені кордони володінь Кирилівського монастиря на Оболоні: «Кордон цей проходив по річці Сирець, а далі крізь лозу поміж Борків, Ручаєм в озеро Довге, що з давніх часів зветься Кирилівським, яке прилегле до Почайни річки, де і друга річка, Крива Почайна зійшлась з тою річкою Почайною у озеро Іорданське, а з того озера смуговинною долиною називаємою Турець, а з Турця крізь Болонье просто до валка старожитного, а тим валком у Юрків ставок».

Загалом Оболонські луки використовувались різними верствами населення як сінокоси і пасовиська, а озера для рибних ловів. З XVII ст. стан землекористування почав змінюватись, внаслідок зростання населення Києва і появи нових претендентів на володіння певної частини оболонських земель, тому поземельні конфлікти тут стають звичайним явищем.

Під час польського панування Київ активно заселяли разом шляхтичами і католицькі єпископи які зразу приглядали землі для своїх маєтків.В записках Петра Розвидовського (1634-1664) про Київський домініканський монастир згадуються оболонські сінокоси, озера: «Від Вишгорода розкинулися навіть до наших озер над Дніпром, названих Клебанськими. Праворуч, у віддаленні від Києва над Сирцем, біля Іорданського озера сінокос один, що зветься ковальський, тому що його прилучили були до своїх покосів київські ковалі.»

У польсько-литовську добу київська земля не раз зазнавала ворожі напади. Так у 1651 році з півночі на Київ наступало литовське військо, яке налічувало більше 15 000 чоловік. Київський полк очолював полковник А.Н.Жданович. 24 липня він вивів полк з міста і зайняв оборону на північній околиці. У Вишгороді козаки дали бій литовському війську, зупинивши його просування. Однак передовий загін литовців відкинув козацькі сторожові загони, наблизився до Києва і розташувався на Оболоні. У літописі Якима Єрлича досить докладно описані ці події: «2-го серпня Гносевський… попрямував до Києва і розбив табір на Оболоні, козаки терміново почали виїзджати поодинці. Та Господь не дав їм щастя… вони стали спалювати передмістя прагнучі утруднити приступ до міста — спалили близько 50 хат. 17 серпня своєвільники ( литовський загін ) запалили ради грабунку Київ — пожежа знищила понад 2 тис. будинків та Подільське місце.

Після визволення Києва багато козаків тут осіли і почали створювати власне господарство, розширюючи свої наділи не зовсім порядними методами. Про це дізнався гетьман Богдан Хмельницький і в результаті 2 червня 1653 року з`явився його Універсал Київському магістрату та міщанам. Він забороняв селянам та козакам с.Пріорки претендувати на землі та сіножаті, які раніше належали київським міщанам. Гетьман підтвердив право Київського магістрату на володіння землями і сіножатями, зокрема на Оболоні. Козаки і посполиті не мали права привласнювати ці угіддя під загрозою суворого покарання: «І тепер мати хочемо аби козакам і пріорським обивателям, в оних жадноє, одмінив (першою ласкою нашою упевнені) не мали кривди (міщани), принагабання найменшого ні од коли аби не терпіли, в оних сіножатях, так на Оболонню, яко і інде».

Представлені історичні свідчення дають нам унікальну можливість прослідкувати значення Оболоні для Києва у контексті вищезгаданих подій. Земля була дієвим засобом впливу і ототожнювалася з владою і силою. Тому зрозуміле непереборне прагнення світських, і духовних осіб зміцнити своє соціальне становище за рахунок оболонських угідь.

4. Історичні дослідження минулого Оболоні.

Слід зазначити, що у давні часи місцевість під назвою Оболонь мала ширші кордони. Вона охоплювала частину сучасного Подолу, Куренівку, Рибальський півострів, Пріорку та прилеглі території. Підтвердженням того є численні публікації видатних українських істориків.

Микола Максимович у 1840 році писав: «Сверх того в некоторых местах нынешнего Подола даже и в позднейшее время, были болота, поросшие камышом. Заливное передвижным Днепром и покрытое лозою Болонье в древнейшее время простиралось гораздо ближе к старому Киеву, чем теперь, на нём киевляне пасли свои стада и совершали поклонение скотью богу Волосу». А Володимр Антонович у своїх наукових дослідженнях висловив припущення, що центр Києва в різні історичні періоди неодноразово змінювався: «Вероятно, в докняжескую епоху центр городской жизни помещался правдоподобно на нынешней Оболони и окаймляющих её взгорьях; в этой части по крайней мере найдены поныне древние монетные клады и языческие кладбища». Такі припущення виникли не випадково, адже у ХІХ-ХХ ст. київські археологи неодноразово організовували на Оболонь наукові розвідки та експедиції. Різноманітні археологічні знахідки в урочищи Луг (район вул. Лугової і Шахтарської) засвідчили, що колись стада мамонтів, зубрів і турів були звичним антуражем оболонських луків. Тут знайдено залишки знарядь праці та побутові предмети кам`яного, бронзового і давньоруського часу. А відомий український археолог Ганна Шовкопляс, яка у 1965-1976 роках проводила на Оболоні археологічні дослідження прийшла до висновку, що саме тут було найбільше поселення давніх слов`ян, яке заклало підвалини для створення майбутньої столиці Київської Русі. Більше того древні поселенці мали надзвичайно високий для того часу рівень життя і підтримували тісні обмінні стосунки з античними містами Північного Причорномор`я.

З заходу Облонь межує з Куренівкою (район вул. Фрунзе, Скляренка). Ця назва з`явилася завдяки київським козакам. Майже цілий рік проводили вони на дніпровських островах на Запоріжжі, а на зиму поверталися до Києва. Але через те, що воєвода чи війт не дозволяв їм селитися в місті, вони були змушені зупинятися на околицях. Як і на Запоріжжі, козаки будували собі примітивні житла – курені. Звідси і пішла назва Куренівка. Незважаючи на утиски з боку польських властей козаки приймали активну участь у міському житті, займалися рибальством і мисливством, ремеслом і торгівлею, підтримуючі торговельні зв`язки з Запоріжжям.

Продовженням Куренівки була Пріорка (район вул. Мостицької, Дубровицької, Вишгородської). Назва виникла у середині ХУІІ ст. Під час польсько-литовського панування тут знаходилась заміська резиденція пріора – настоятеля домініканського монастиря. Цей монастир за однією з версій виник у Києві ще за часів князювання Володимира Рюриковича. У польських королівських грамотах засвідчено, що право на заснування монастиря було передано руськими князями домініканцю Іакинфу. У другій половині ХУІІ ст. землі домініканського монастиря були конфісковані і передані православному Братському монастирю.

На Пріорці на хуторі Кинь-грусть (район пл. Шевченка) розміщувались приватні дачі київської знаті. Довгий час тут проживав відомий книговидавець Стефан Кульженко, що видавав чудові книжки та периодичні видання. Його типографія була одною з найкращих у Росії.

Про місцевість Кинь-грусть збереглася цікава легенда. Під час перебування 1787 року у Києві імператриці Катерини ІІ найкращою розрадою від нудних прийомів і настирного почту були піші прогулянки. Знайомлячись з містом та його околицями, государиня в захопленні від прекрасних Оболонських краєвидів та Дніпра несподівано вигукнула: «Кинь грусть!». З того часу цю місцевість по іншому вже не називали. Інша легенда розповідає про придворного кондитера, швейцарця Бальї. Гуляючи по Подільським вулицям, він зламав собі ногу, що змусило його затриматися в Києві. Хворому відвели квартиру на Пріорці, що в той час була вкрита суцільним садом. Коли почали зріти фрукти Бальї знайшов їх дуже смачними і виготовив декілька видів варення. Раніше такі солодощі виписували спеціально для царської родини з-за кордону за великі гроші. Впевнившись у якості виготовленого варення Бальї привіз його до Петербургу. Продегустувавши подарунки імператриці особливо припало до душі сухе варення. Вона знову відправила свого кондитера до Києва. Цього разу такого варення було приготовано так багато, що киянки змогли дізнатися секрет його виготовлення. Так з’явилося знамените сухе київське варення.

Не менш цікава історія місцевості з милозвучною назвою Пуща-Водиця. Для давньоруських київських князів цей заповідний ліс був улюбленим місцем для полювань та розваг. Складовою назви Пуща-Водиця стала річка Водиця, що протікає і зараз. Наприкінці ХІХ ст. Київська міська дума заснувала тут дачне селище, яке поступово перетворилося на популярний курорт протитуберкульозного і загально-оздоровчого напрямку. З розвитком курорту у київських дачників виникла ідея збудувати тут храм на честь Серафима Саровського. Цей святий канонізований у 1903 році прославився своїми доброчинними справами і вмінням зцілювати хворих. Спочатку була збудована капличка, а у 1908-1910 роках звели дерев`яний храм з дзвіницею. Зростання популярності курорту сприяло прокладення до Пущі 1909 року трамвайної лінії.

У ХІХ ст. слободи Куренівка, Сирець, Пріорка, Карпилівка, Пуніща і сама Оболонь належали до восьмої частини Києва, що називалася Плоське. Тут у 1869 році купцем Войтенком була збудована парова баня. Це був єдиний привабливий будинок, бо вигляд всіх інших осель залишав бажати кращого. У обшарпаних дерев`яних будинках мешкали обіднілі київські міщани та євреї. Низинна болотяна місцевість була не сприятлива для проживання. Тому готелів тут не було, а житло вважалося одним з найдешевших у місті.

У другій половині ХІХ століття на Пріорці сформувалася назва урочища Кристерова гірка, що знаходилась на перехресті правого берега Почайни і шляху з Куренівки до Дніпра, північніше озера Печань. Саме тут саксонець Вільгельм Готліб Кристер купив ділянку землі, на якій розбив чудовий фруктовий сад. Для цього було виписано з Бельгії 300 сортів саджанців яблунь та груш. Підприємливий та енергійний саксонець на цьому не зупинився, створивши зразкове молочне господарство, найкращу у Києві пасіку, а ще розводив рибу, вирощував виноград і виробляв з нього вино, а для зацікавлених киян відкрив школу садівництва.

Сучасна назва Рибальського півострова пішла від селища рибалок, яке з давніх часів містилося на косі між Почайною і Дніпром. Рибалки славились чудовим рибним базаром, саме тут виготовляли для потреб міста та на експорт солону, в`ялену та копчену рибу. Микола Закревський згадував: “Так называется северная часть Киев-Подола, примыкающая к Оболони, населённая большею частью рыболовами. В апреле и мае Днепр наводняет эту часть города и затопляет её. Бедные жители ухитрились: они подобно жителям Новой Гвинеи и других островов Тихого моря, строят свои домики на высоких сваях, и в полноводье ездят на лодках от одного жилья к другому. Но наносимый Днепровский хлам превосходно каждый год удобряет их огороды; и не в каком месте Киева не растёт такая прекрасная кукуруза или Турецкая пшеничка, как на Рыбалках.” У середині ХІХ століття через часті повені Рибалки перестали існувати.

Поруч з Рибалками, вздовж Дніпра на північ, розкинулося мальовниче урочище Наталка. Назва відома з середини ХІХ ст. Час від часу тут виникали невеличкі поселення. У вихідні і святкові дні кияни вибиралися сюди на полювання і відпочинок.

5. Оболонська річка Почайна.

Історія літописної Почайни тісно переплітається з Оболонською землею. Тут вона брала свій початок з невеличкого струмка, а у Дніпро впадала сильною повноводною річкою. Зручне розташування Почайни сприяло розміщенню тут міської гавані Притики. У давньоруських джерелах ця річка часто згадувалася у контексті визначних подій, пов`язаних з історією Києва.

“Верстах в трёх с половиной от Киев-Подола к северу, и не более полторы версты от слободы Куренёвки, на обширной и ровной Оболони, подобно острову, возвышается песчаный бугор, длиною около трёх сот сажень, при подошве коего находятся небольшие озёра, из которых получает начало своё малая речка Почайна. Она протекает по Оболони почти в прямом направлении к югу”.

Микола Закревський “Описание Киева”, 1868 р.
Старовинні карти та історичні документи свідчать, що Почайна мала народні назви: Почая, Пачаня, Пучай, Опічань, Пичаня, Пічань але найбільш поширеною стала – Ручай.

“В пристани Почайны или Ручая великая княгиня Ольга заставила греческих послов стоять с судами и ожидать решения их участи. В 945 году при Почайне стояла, быть может первая в городе Киеве христианская церковь во имя святого Ильи, упоминаемая в договоре великого князя Игоря с греками, в коей христианская Русь присягала ненарушимо хранить договор. Великий князь Владимир повелел ниспровергнуть Перуна с киевских высот и стащить его по Боричеву, древнему путищу, пролегавшему с киевских высот к пристани на Ручай… “.

Микола Сементовський «Киев, его святыни, древности, достопамятности», 1871 р.
986 року князь запросив до себе представників різних віросповідань: магометян, католиків, іудаїстів, православних, щоб зрозуміти основні догмати кожної релігії. 987 року Володимир скликав велику раду бояр і “міських старців”, на якій було вирішено послати десять довірених осіб до Германії, Волжської Болгарії та Візантіїї з метою ознайомлення з церковними обрядами магометанства, римського і візантійського християнства. Політична ситуація того часу, а також давні зв`язки з Візантією стали визначальним фактором у виборі православ`я.

988 року християнство було проголошено офіційною релігією на Русі. За наказом князя Володимира у Києві був знищений пантеон язичницьких богів. На очах киян святині були порубані і частково зпалені. А статую верховного бога Перуна було прив`язано до коня і протягнуто по вулицям міста, до того ж дванадцять дружинників били його палицями. Після такої екзекуції ідол був скинутий у води Почайни. Наступного ранку всім киянам було наказано зібратися на березі Почайни, їх зігнали у воду і хрестили. Введення християнства у київській державі сприяло зміцненню її авторитету у Європі, а також відіграло велику роль у розвитку давньоруської культури.

Для киян Почайна завжди була своєрідним символом рідної землі. Так 1240 року на Київ напали монголо-татари, грабуючи і зніщуючі все на своєму шляху. Ченці Києво-Печерської лаври рятуючі святині змушені були покинути місто. Зупинившись на Тернопіллі вони заснували там новий монастир, назвавши Почаєвським на честь улюбленої київської річки.

Протягом багатьох столітть річка Почайна лишалася важливим стратегічним об`єктом, адже фактично вона слугувала водними воротами Києва. Тут був надійний захисток для суден взимку і під час непогоди. Єдина незручність – кораблі, що йшли з півночі повинні були робити чималій гак, щоб потрапити до Притики. І от 1710 року кияни вирішили у косі прорити канал, який скоротив би шлях до київської пристані. Сильна течія Дніпра ринула у цей канал, поглинувши косу, а з нею і Почайну.

Сучасна акваторія гавані біля Рибальського півострова та низка оболонських озер є сьогодні живим спогадом про цю легендарну річку. І мабуть, саме ці спогади, надихнули Ліну Костенко на прекрасні поетичні рядки:

Мені відкрилась істина печальна:
Життя зникає, як ріка Почайна.
Через віки, а то й через роки,
Ріка вже стане спогадом ріки.
І тільки верби знатимуть старі:
Киян хрестили в ній, а не в Дніпрі.

6. Географічні назви Оболоні.

Прогулюючись вздовж озера Лукового, названого у народі Верблюд мало хто знає, що тут колись було Овлукове урочище. У документах, датованих 1694 роком згадуються його прекрасні сіножаті. Можна лише уявити розміри урочища, якщо на ньому знаходилось близько п’яти озер. Серед них Довге, Вузьке, Васильєвське, Три тоні. Землі належали Трьох-святительській і Воздвиженській церквам. У листі преосвященного Варлаама Ясинського, митрополита Київського, Галицького і малої Росії зазначено: “ На Влуковім урочищі три озера… одне велике, назвою Три-тоні… інше озеро, за назвою Довге і Вузьке. Тут же і сіножаті, що звуться Сомниковськими, на Оболоні під Києвом, над Почайною, між полями і сіножатями Пріорськими і Лісковськими знаходяться.”

Ще у пам`яті сучасних старожилів лишились яскраві спогади про оболонські урочища. Буяння різнотрав`я, чаплі, качки, бобри надавали цьому куточку особливий колорит. У Географічному описі міста Києва (1775 –1786 років), який склав поручик київського гарнізону Василь Іванович Новгородцев згадується багато цікавих фактів про навколишню природу і побут киян: «Не в дальнем расстоянии от города Киева-Подола, в подгородье Приорки есть несколько пахотной земли, на которой сеют обыватели рожь, просо, ячмень и гречку. Плод приносит в лучшие времена втрое и вчетверо. Во всех трёх киевских городах обыватели содержат лошади, волы, коровы, овцы и козы в небольшом количестве. По лесам звери: волки, лисицы, зайцы и дикие козы, редко, но и медведи бывают. Птицы: орлы, ястребы, разных родов совы, филины, пустолеи, вороны и вороны, грачи, галки, сороки, кокушки, сои, тетеревы, куропатки, удоды, дятлы, соловьи, скворцы, дрозды, щуры, снигури, зяблицы, пеночки, малиновки и прочия мелкие птицы полевые и речные: дрохвы, журавли, гуси, утки разных названий, цапли, кулики, чибисы или луговицы, гагары, и прочия сим подобные. Леса большие и малые. А растут деревья берестовые, грабовые, дубовые, кленовые, липовые, ольховые, и прочий мелкий лес».

Оболонь Історична місцевість, промзона, житл. масив. Розташова між Дніпром, Московським проспектом (кол. просп. Червоних козаків), вулицями Вербовою і Дегтяренка. Назва — від давньо-слов`янського слова «оболонь» («болонь», «болоньє») — низьке узбережжя ріки, прирічні луки, які заливаються весняним паводком. Згадується з часів Київської Русі. Забудову здійснено на намивному грунті: з 1970 — промзони, з 1973 — житл. масиву (його центральна магістраль — проспект Оболонський). Існує також вул. Оболонська на Подолі.