Ще в другій половині позаминулого століття велика місцевість за Ярославовим валом , аж до кінцевої частини сучасних вулиць Б.Хмельницького (Фундуклеївської, Леніна) та Гончара (Мало-Володимирської) була просто суцільним неугіддям, яку кияни звали Афанасіївським яром або Святославським.

Але місто розросталося, і втрачати такі привабливі площі майже в самому його центрі було нерентабельно. Хоча вулиці запланували провести в 30-х роках, яр почали поступово засипати і освоювати в кінці століття. Та яр засипали повільно, місцина мала погану репутацію, бо у хащах збиралися лихі люди. Тому перший час охочих  придбати тут собі ділянку майже не було. Та попри все наприкінці століття розгортається масове спорудження капітальних жител.

Саме тоді народжуються нові вулиці — Афанасіївська (Несторівська, І. Франка), Маловолодимирська (Столипінська, Гершуні, Ладо Кецховелі, Чкалова, Гончара), Святославська ( на честь Київського князя, нині Чапаєва), продовжується далі і Тимофіївська (нині М.Коцюбинського).

Одна з найцікавіших споруд на розі Тимофіївської та Маловолодимирської вулиць — будівля Вищих жіночих курсів, зведена у 1911-1913 роках за проектом архітектора О.В.Кобелєва, а також спроектований нимже, симетрично через сквер, будинок Київського відділення Російського технічного товариства. Будинок курсів повернутий до скверу. Обидва будинки складають єдиний містобудівний ансамбль у стилі неокласіцизму.

Композиція головного фасаду будинку бувших жіночих курсів — симетрично-осьова. Центральна вісь разом зі входом підкреслена доричним портиком та слабко вираженим у плані ризалітом з тричвертними колонами іонічного ордера та трикутним фронтоном. Увінчує монументальну споруду потужний четверик з сферичним куполом. Бічні крила будівлі закінчуються закругленими кутовими ризалітами увінчаними аттіковими парапетами. Особливу виразність пластичному рішенню фасадів надає декор — цегляний і ліпний, з стилізованими класичними барельєфами. В тимпані фронтону розміщено виконане в техніці високого рельєфу скульптурне зображення богині покровительки писемності, мистецтв та ремесел — Мінерви.

А поруч, біля будинків розбивають сквер, який існує і понині. На фонтані, що і нині прикрашає сквер збереглася дата встановлення 1900 рік. На межі минулого і нинішнього століть Київ, як відомо, дуже інтенсивно забудовувався. Чималу увагу батьки міста приділяли і благоустрою. Вулиці забруковувалися, з»являлось освітлення, подовжувалась мережа водоводу. А відтак більшала і кількість фонтанів у скверах, садах і на площах. Саме тоді і з»явились фонтани близнюки, п»ять з яких дожили до наших днів: у парках ім. Ватутіна, Першотравневому, Золотоворітському, біля театру ім. І.Франка і ось цей , що у сквері на розі вулиць Гончара і Коцюбинського. Лише на ньому залишилися особливо цінні для нас тепер написи, до яких не дійшла безжалісна рука, що старанно знищила чавунні слова. А свідчать ці написи про рік, коли було відкрито чаші,- 1900, і про місце — завод Термена у Києві. Завод цей нині носить ім»я Письменного, розташований на вул.Горького 50 (Кузнечна). Володів ним до революції інженер французького походження Олексій Термен. Дійшла до нас і невеличка легенда, пов»язана з фонтаном . Робітники, виготовляючи форми для литва, чоловічій голові з досить таки лютим виразом обличчя надали рис схожості із своїм майстром, який був не дуже стриманий на слова. От і ллється з його вуст дзвінкий струмінь уже майже сто років.

На яр виходять будинки де жили К.Паустовський та М.Ушаков. Вони описали у своїх творах цю місцевість. На схилах яру запускав свої перші авіамоделі майбутній видатний авіаконструктор Ігор Сікорський.

Історія нашого учбового закладу, що звався також Київським університетом святої княгині Ольги, веде свій початок від 1870 року, коли природодослідницьке товариство організувало для жінок безплатні курси з природничих наук. Згодом, дружини передових професорів університету зібрали невелику суму грошей на відкриття курсів і звернулися до професора О.І.Селіна з проханням розпочати офіційне клопотання перед урядом. Протягом п»яти років питання перебувало в стадії вирішення: дати дозвіл уряд не поспішав. Однак навіть з дозволом на відкриття курсів не розв»язувалось питання про їх матеріальне забезпечення. Вищі жіночі курси у Києві прирівнювалися до приватних учбових закладів, випускники яких не отримували професійних прав.

4 жовтня 1878 року відбулося урочисте відкриття Вищих жіночих курсів. Вони прирівнювалися до приватних учбових закладів, випускники яких не отримували професійних прав. Відомий вчений С.Гогоцький прочитав лекцію про значення вищої жіночої освіти. Заяви про зарахування на навчання надійшли від 400 бажаючих. Наступного дня розпочались заняття. В ході навчання розширювалась програма викладання, яка все більше наближалась до університетської. Лекції чергувалися з практичними заняттями. Курси мали два відділення: історико-філологічне і фізико-математичне. Лекції читали в основному професори університету. Курси утримувалися виключно на кошти від сплати за навчання і на громадські пожертвування. Курси викликали до себе всезростаючу симпатію жителів міста. Організовувалися численні музично-танцювальні вечори на користь слухачок, у яких брав участь і студентський хор під керівництвом молодого тоді М.В.Лисенка.

За вісім років існування курси відвідувало більше тисячі слухачок. Та циркуляром 1886 року зарахування на курси було припинено. Останній випуск відбувся в 1889 році. Як і більшість аналогічних учбових закладів у Росії їх було закрито, а відновили вони свою роботу вже в 1906 році. Вони збагатилися двома новими відділеннями — юридичним і медичним, а пізніше і економічно-комерційним. На юридичному відділенні в 1908-09 рр. навчалася відома поетеса  Анна Ахматова (справжнє прізвище — Горенко) ; тут розпочала свій «Київський зошит». Історико-філологічний відділ закінчила у 1913 році письменниця З.Тулуб.

За час існування Вищі жіночі курси змінили декілька адрес. І тільки 1913 року перебралися в спеціально для них зведену споруду, яку ми бачимо на старому знімку.

З 1 вересня 1914 року курси займають нові приміщення, а з 15 вересня розпочинаються планові лекції. Сповіщаючи міського голову про початок занять директор курсів просить провести благоустрій прилеглої території, бо площа перед будинком курсів (на розі Столипінської та Святославської вулиць) знаходиться у такому стані, що не тільки проїзд, а і прохід до під»їзду будинку вельми важкий, а у дощову погоду — просто неможливий. Газети у вересні 1914 року писали: «В зв»язку з військовим часом торжества з нагоди освячення будинку Вищих жіночих курсів адміністрація відклала на наступний рік. Головний зал та частина аудиторій відведена для розміщення поранених воїнів…Оздоблення величезного будинку ще не закінчено, тільки деякі аудиторії повністю готові. Бібліотека, читальний зал, буфет, зоологічний кабінет та ін. Поки що не функціонують…При курсах організувалась майстерня, в якій слухачки та службовці виготовляють білизну для поранених братів-воїнів. Запропоновано ще ряд міроприємств для допомоги постраждалим від війни».

Тільки в листопаді 1914 року архітектор Є.Толстой, оглянувши маєток за дорученням Київського кредитного товариства, повідомив, що будинок закінчено, залишились незначні малярні роботи. Крім того у дворі будується 3-х поверховий кам»яний флігель, довжиною 4 сажені, шириною 3 сажені і висотою 3,5 сажені, в якому вибудовано тільки стіни.

В 1915 році курси були евакуйовані до Саратова, а будинок надали в розпорядження Комітету Південно-Західного фронту та Всеросійського земського союзу. Тут знаходився шпиталь для поранених та юнкерська школа. Після повернення до Києва Вищі жіночі курси продовжували заняття в своєму будинку впродовж до 1920 року. Є документ періоду польської окупації Києва. 17 травня 1920 року директор курсів пише записку , де аналізуючи становище курсів, заявляє, що без асигнувань коштів з казни вони закінчать своє існування. Мабуть так і сталося, кошти не були надані,- в травні-червні 1920 року в будинку знаходилась контррозвідка білополяків.

Після встановлення Радянської влади, з початку учбового 1920 року в будинку Вищих жіночих курсів був відкритий так-званий Робітничо-селянський університет з дворічною програмою навчання: «рассчитанный на контингент слушателей из среды наиболее передовых слоев пролетариата и неимущего крестьянства».

З 1924 року на протязі 10 років будинок займав ветеринарно-зоотехнічний інститут, згодом переїхавший до Голосієва. В період підготовки до переводу столиці з Харкова до Києва, з 1934 року будинок переводять до ведення Народного комісаріату оборони, потім Міністерства оборони УРСР. В різні роки тут був штаб округу, штаб військово-повітряних сил, військова прокуратура.

В документах техніко-експертної ради виконкому Київської міськради є акт обстеження будинку проведеного в березні 1946 року. Там є інформація про технічний стан будинку. «На момент прийняття будинку НКО (1934р.) він мав цілий ряд тріщин, особливо по головному фасаду, в частині, прилеглій до вул. Чкалова та в дворовій частині з боку вул.Святославської. Причиною тріщин є нерівномірне осідання свай, можливо недостатньої глибини, розміщених у насипних грунтах на місці бувшої свалки… В нинішній час після проведеного ремонту будинок має вельми задовільний стан — всі наявні тріщини ліквідовано. Виходячи з характеру та поведінки тріщин за 1934-46рр. не можна чекати, що найближчим часом будинок може перейти в аварійний стан».

За часи використання будинку різними організаціями та відомствами він значно не змінював свій зовнішній вигляд, збереглось в основному первісне коридорне планування з великими залами-аудиторіями (частково), що не можна сказати про внутрішнє оздоблення.

Зараз в цьому будинку знаходиться Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи і воно багато робить для ремонту і збереження цієї унікальної споруди. То маємо надію зберегти її для нащадків.