Велике минуле НСК «Олімпійський»

Днем народження стадіону вважається дата 12 серпня 1923 року, коли на «Червоному Стадіоні ім. Л. Троцького» були проведені перші змагання першої Олімпіади Київщини. Проект стадіону був розроблений молодим інженером Л.І. Пільвинським. Для південної і східної трибун використали схили Черепанової гори. З уламків будівель збудували північну та західну трибуни, засипавши їх землею.

Особливу увагу будівництву стадіону приділяв угорський політичний діяч-інтернаціоналіст Лайош Гавро, який  1924 року був військовим комісаром Київської губернії. Саме йому належить ініціатива створення Червоного стадіону. І завдяки Гавро це будівництво таки почалося.

Назва «Червоний стадіон ім. Л. Троцького» була визначена за революційними традиціями того часу. Червоний колір у назвах багатьох споруд домінував ще багато років. Ім’я Л. Троцького ( Троцький (Бронштейн) Лев Давидович – Народний комісар військових і морських сил СРСР, з 1926 року за партійний ревізіонізм виведений з Політбюро ЦК ВКП(б), а наприкінці 1927 року – зі складу ЦК, висланий з СРСР і вбитий за кордоном) в назві стадіону значилося тільки 1923 року.

У 1924 році на стадіоні було трохи розбудоване футбольне поле 120х70 метрів з орієнтацією захід-схід. Навколо зовнішнього периметра поля облаштували бігові доріжки, а також звели роздягальні та душові. Так поступово стадіон змінював своє обличчя.

З 1925 року на Червоному стадіоні проходила більшість матчів на першість міста. Тут святкував перемоги й легендарний київський «Желдор», в якому виступали найкращі київські футболісти — Ямковий, Весеньєв, Товаровський, Бардадим, Шевцов, Бойко, Долгов і Фенхель, а трохи пізніше –Гончаренко, Свиридовський, Поталов та інші.

А від 1928 року на святкуванні чергового Дня фізкультурника на Червоному стадіоні дві тисячі спортсменів міста своїми тілами створили й продемонстрували величезну яскраву піраміду у вигляді п’ятикутної зірки.

Саме Червоний стадіон з перших днів свого існування дав великий поштовх розвитку масового спортивного руху в Києві. На ньому формувалася майстерність гравців того часу, проводилися вирішальні й принципові змагання. Він був на той час найкращою в місті футбольною ареною, тож до відкриття стадіону «Динамо» саме на Червоному стадіоні проводилися всі значні матчі першості Києва, міжнародні поєдинки збірних Києва з робітничою збірною Нижньої Австрії в 1927-1929 роках і збірної Києва зі збірною Робітничої спортивної асоціації Англії 1927 року. На цьому полі й київські динамівці приймали в ті часи своїх суперників з інших міст, а також був проведений найперший міжнародний матч «Динамо» – з робітничою збірною Нижньої Австрії ( 1929 рік – 3:4).

У 1934 року, коли Київ став столицею Української РСР, одразу постало питання про необхідність спорудження більшої спортивної арени, яка б відповідала підвищеним вимогам до фізичної культури і спорту в СРСР.  1935 року був оголошений конкурс на «підняття» Червоного стадіону на більш високий рівень, переможцем якого став проект молодого архітектора Михайла Гречини під назвою «Український республіканський стадіон». До речі, з ім’ям цього  видатного українського архітектора пов’язані майже всі зміни та реконструкції стадіону. Упродовж півстоліття він піклувався про своє дітище.

За проектом генеральної реконструкції Києва, будівництво стадіону було передбачене на значній території, що межувала з Червоним стадіоном. Проектом на стадіоні були передбачені трибуни на 50 тисяч глядацьких місць. Мав бути збудований грандіозний «комбінат фізичної культури» республіканського значення, спортивна арена якого стала б однією з найбільших в СРСР – після стадіонів у Москві та Ленінграді. От що писала київська газета «Пролетарська правда» 20.06.35р.: «На базі нинішнього Червоного стадіону проектується новий республіканський стадіон площею 80 га. Це буде величний комбінат фізкультури… Будівництво стадіону розпочнеться в 1936 році…»

Розпочате будівництво нового стадіону не давало можливості проводити змагання на старій арені. Запрацювали на Червоному стадіоні екскаватори, трактори, підйомні крани. Виймалися кубометри землі, завозилися інженерні споруди. Якщо східні трибуни повторювали рельєф гори, то західні були штучними і містили адміністративний комплекс, до складу якого входили урядова трибуна, готель, спортивні зали та господарські приміщення. Десятки тисяч киян працювали на будівництві стадіону. Воно стало всенародним. За п’ять років будівництва стадіону на фоні зеленого масиву парку, Черепанової та Госпітальної гір, нарешті, виросла футбольна арена з трибунами для глядачів, фізкультурний павільйон з роздягальнями, суддівськими кімнатами і лікарняними кабінетами. На трибуни вели широкі сходи з червоного граніту. Було змонтовано, відповідно до вимог того часу, системи освітлення та радіофікації. Широка алея, засаджена кленами, оточувала всі 36 секторів стадіону. Поруч, біля підніжжя Черепанової гори, були збудовані майданчики для волейболу, тенісу, баскетболу й городків. Трохи вище, на горі, були розташовані альтанки для відпочинку.

Головний вхід до стадіону повинна була прикрашати велична колонада з 22 колон коринфського ордену. Подібні колони київські зодчі вже використовували, оформлюючи павільйони Всеросійської промислової виставки. Але, на жаль, колонаду і внутрішній двір не добудували. І саме тут змушені були зробити тимчасовий вхід з боку вулиці Анрі Барбюса. Через нестачу грошей відмовилися і від монументального паркана.

Друге урочисте відкриття повністю реконструйованого стадіону, що отримав нову назву – Республіканський стадіон ім. М.С. Хрущова (Микита Сергійович Хрущов того часу був першим секретарем ЦК КП(б) України, потім ЦК КПРС, 1964 року знятий з цієї посади), планувалося 22 червня 1941 року. Київське «Динамо» готувалося до матчу 22 червня з командою Червоної Армії з Москви. Газета «Пролетарська правда» від 21 червня писала: «Завтра в Києві відкривається найбільша в Україні фізкультурна споруда – Республіканський стадіон ім. М.С. Хрущова… Новий стадіон зможе одночасно прийняти 70 тис. глядачів. Оточене 36  секторами на 50 тис. місць пухнастим зеленим килимом видніється овальне футбольне поле міжнародних розмірів… З боку вулиці Анрі Барбюса височить струнка колонада. Це тимчасовий вхід на стадіон… За рішенням уряду УРСР Республіканський стадіон разом з існуючим Палацом фізкультури і зимовим басейном становитимуть єдиний спортивний комбінат – центр навчально-спортивної роботи.»

Барвисті афіші запрошували киян на відкриття стадіону-парку. Квитки на матч вже продавали. Але саме того дня, вранці 22 червня 1941 року розпочалася війна. Німецька армія перейшла кордон СРСР, на Київ впали перші фашистські бомби, і, звичайно, ні футбольного матчу, ні самого відкриття стадіону не відбулося. Розкуплені квитки ніхто не здавав. Їх оголосили дійсними – до кращих часів.

19 вересня 1941 року до Києва увійшли війська загарбників. Почалися репресії проти мешканців міста, вводився новий окупаційний «порядок». Всім футболістам, що залишилися в місті, доводилося боротися за своє життя. Відомий футболіст київського «Желдора» Г. Швецов, який прийняв нову владу і поставився до неї лояльно, з власної ініціативи створив спортивне товариство «Рух» для спортсменів, що визнали нову владу. Швецов став граючим тренером футбольної команди цього товариства. Свої матчі «Рух» проводив саме на новому Республіканському стадіоні, який спочатку в газетах і серед населення мав неофіційну назву – стадіон Палацу спорту, а вже пізніше, за рішенням міського голови з подачі Швецова, був офіційно перейменований на Всеукраїнський стадіон.

Офіційно за часів окупації стадіон був відкритий 12 липня 1942 року. «З дозволу Штадткомісаріату та за допомогою Міської управи спортивне життя Києва відновлене.Наданий для занять стадіон Палацу спорту (В.Васильківська) вівторками та п’ятницями являє центр жвавої спортивної роботи…

Першими почали змагання футболісти…У неділю, 7 червня о 17 год. 30 хв. усі аматори футболу будуть мати можливість бачити перше відкрите змагання футбольних команд «Рух»- хлібзавод, яке відбудеться на стадіоні Палацу спорту.  

Швецов (З газети «Нове українське слово» м. Київ, 06.06.1942р.)

«Відкриття цього прекрасного величезного, майже на 60 000 чоловік, стадіону було призначене за совєтів на неділю 22 червня 1941 року. Ця дата добре пам’ятна кожному мешканцеві Радянського Союзу і, безумовно ввійде в історію людства… Але, з цілком зрозумілих для кожного причин, ні матч, ні свято не відбулись і були відкладені на невідомий час. І от тепер, 12 липня, більш як через рік, відбулося відкриття Українського стадіону. Хороша сонячна погода сприяла святу, і на відкритті було понад 15 000 чоловік, серед них багато представників німецької та союзних армій…

Цікавим футбольним матчем між командами спортивного товариства «Рух» та командою однієї з німецьких частин «Д.В.» закінчилося відкриття Українського стадіону в Києві. Матч закінчився перемогою української команди…

Р.Д. ( З газети «Нове українське слово», м. Київ, 15.07.42р.)

Після визволення Києва від фашистських окупантів 6 листопада 1943 року стадіон важко було впізнати. Під час війни його спеціально не бомбили ні наші, ні німці. Хоча випадкові влучення окремих снарядів таки траплялися. До того ж, на стадіоні «квартирувалися» війська – свої і чужі. Під час окупації в центральному павільйоні був  німецький гараж. А, відступаючи, загарбники вивезли ажурні вхідні ворота й огорожу, вікна та двері, зруйнували водогін, освітлення, радіомережу тощо. Тож стадіон довелося відбудовувати. За справу взялися працівники тресту «Хрещатикбуд» (потім – «Київміськбуд-4»). З допомогою мешканців міста майже за півроку стадіон було впорядковано.

Уже 25 червня 1944 року його урочисто відкрили. Символічно, що цього дня відбувся матч «Динамо»(Київ) – ЦБЧА(Москва), тобто той, який не відбувся 22 червня 1941року. На жаль, кияни програли з рахунком 0:4.»Комітет в справах фізичної культури і спорту при Раді народних комісарів УРСР: У неділю, 24 червня відбудеться велике спортивне свято, присвячене урочистому відкриттю республіканського стадіону імені М.С. Хрущова.

У програмі:

1. Художні спортивно-гімнастичні виступи добровільних спортивних товариств, учбових закладів м. Києва.2. Виступи майстрів спорту з гімнастики, легкої атлетики та піднімання штанги.

3. Футбольний матч ЦБЧА (Москва) – Динамо (Київ).Вхід до стадіону: з Червоноармійської та Прозорівської вулиць.Початок свята о 17:00.

Вартість квитка 5 крб. Попередній продаж квитків в крамницях «Динамо», касах Стадіону, центральних театральних касах. ( З газети «Радянська Україна», м. Київ, 24.06. 1944р.).

Керівництво республіки й особисто М.С. Хрущов поставили перед архітекторами і будівельниками конкретне завдання щодо приведення споруди у відповідність довоєнним проектам і з обов’язковим доопрацюванням, по-перше, того, що не було свого часу зроблено (урядова трибуна, спортивний павільйон з колонадою, паркан тощо), а по-друге, вирішення питання освітлення футбольного поля для проведення матчів у вечірній час і встановлення сучасного табло. Табло не було взагалі аж до 1949 року, а результат матчу демонстрували на табличках, що вивішувалися на щоглах з драбинами, якими піднімалися працівники стадіону, щоб замінити таблички в ході матчу.

Роботи з ремонту й удосконалення стадіону гальмувалися нестачею значних капіталовкладень. У повоєнний час з цим було дуже скрутно. Саме тому перша реконструкція затяглася майже на п’ять років, а відкрили стадіон тільки 1949 року. От що писала газета «Київська правда» за 07.09.49р.:»…Вже повністю готове футбольне поле. Поверхня його засіяна багаторічними травами. Споруджені допоміжні приміщення для футболістів – роздягальні та душові кабіни. Навкруги футбольного поля обладнано чудову бігову доріжку – одну з кращих в країні. Ширина її сягає 10 метрів. Трибуни стадіону налічують 38 секторів, в них 47 756 сидячих місць… Тепер матчі на першість СРСР з футболу кияни дивитимуться на стадіоні імені Хрущова. 8 та 9 вересня тут зустрінуться команди першої групи: київські динамівці гратимуть з футболістами харківського «Локомотива».

На початку 50-х, нарешті, над трибунами південних («черепанівських») воріт з’явилося дерев’яне табло. На фанерному щиті, розміром 6х3 метри, у металевому каркасі, зазначали назви команд і цифри рахунку у метровому діаметрі. Після кожного забитого м’яча працівник стадіону на спеціальній драбині піднімався нагору й змінював таблички на табло.

Улітку 1954 року завершилося будівництво головного фасаду стадіону – колонади зі службовим входом до внутрішнього двору адміністративного корпусу. Ці колони стали візитівкою стадіону.

Та головним досягненням того часу було встановлення у 1956 році чотирьох 45-метрових металевих башт із 320 гратчастими прожекторами загальною яскравістю освітлення на 500 люкс. З того часу футбольні матчі у Києві можна було проводити увечері. Також 1956 року на стадіоні з’явилося більш сучасне табло, з годинником посередині, оснащене електричними лампами, які висвічували рахунок матчу за командою оператора.

У жовтні 1962 року Республіканський стадіон ім. М.С. Хрущова змінив назву на Центральний стадіон. Саме наприкінці того року на стадіоні демонтували старе табло і почали встановлювати нове електронне табло, придбане в Угорщині. 10 квітня 1963 року на матчі «Динамо»(Київ) – Спартак(Москва) глядачі вперше побачили на табло рахунок матчу із зазначенням хвилин, на яких були забиті м’ячі та прізвищ їхніх авторів.

Друга генеральна реконструкція стадіону була розпочата 1966 року. Оновити стадіон планувалося до святкування 50-тої річниці Жовтневої революції (1967 рік).

Проект реконструкції був розроблений архітекторами Київського зонального науково-дослідного інституту типового та експериментального проектування, а також Київпроекту ( М.І. Гречина – керівник робіт, Г.І.Гранаткін, А.М. Анищенко та М.Л. Губов). Основою цього проекту було спорудження другого ярусу трибун, змонтованого вперше у світовій практиці на оригінальних залізобетонних двоконсольних ригелях.  Двоярусна чаша трибун стадіону була розрахована на 100 062 місця.

Також, за цим проектом був, нарешті, побудований репортерський комплекс над верхнім ярусом західної трибуни, де на високих опорах були змонтовані коментаторські кабіни, а також споруджений трамплін для стрибків на лижах. Було встановлено й два нових електронних табло розміром 18х6 метрів: ліве показувало час, дату й температуру повітря, а праве – назву команд, рахунок матчу і авторів забитих м’ячів.

Утретє на капітальний ремонт і значну реконструкцію Центральний стадіон став 1977 року у зв’язку з прийнятим рішенням про залучення столиці України до проведення футбольного турніру ХХІІ літніх Олімпійських ігор 1980 року. Треба було, насамперед, підготувати футбольне поле для проведення матчів такого рівня, тому було вдосконалено дренажну систему поля, а  ґрунт повністю замінили та засіяли травою. На східній трибуні була встановлена чаша для олімпійського вогню на оригінальних стійках. Також встановили чотири нові опори освітлення, висотою 82 метри. На кожній опорі знаходилися 132 лампи по 3,5 кВт кожна. Саме в період цієї реконструкції  на території спортивного комплексу було збудовано ще два футбольних поля, майданчик для метання диску, ядра, спису та молота, новий унікальний трамплін, який мав вантову конструкцію.

До олімпійського футбольного турніру 1980 року стадіон повернув історичну назву – Республіканський. 20-27 липня 1980 року на стадіоні відбулися футбольні матчі учасників Олімпійських ігор – команд Алжиру, Іраку, Іспанії, Коста-Рики, НДР, Сирії та Фінляндії.

1996 року стадіон отримав назву, якої він давно заслуговував – Національний спортивний комплекс «Олімпійський». Цей статус підтверджений Указом Президента України.

Під час реконструкції 1998 року  за рахунок встановлення індивідуальних стільців, місткість стадіону зменшилась до 83 тисяч.

Остання реконструкція Національного спортивного комплексу «Олімпійський» розпочалася у серпні 2008 року в межах підготовки  та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу.