У середині XIX ст. ця наріжна садиба належала генералові Константиновичу. Петро Христофорович Константинович — кадровий військовий, брав участь у багатьох військових походах російської армії. Відзначився 1812 р. під Смоленськом та у битві при Бородіно.

 

З 1836 р. П. Константинович був командиром Київського артилерійського гарнізону. У 1848 р. він отримав звання генерал-майора, а наступного, 1849 р., вийшов у відставку. 1838 р. П. Константиновичу було надано 1500 десятин землі у довічне і спадкове володіння (Переяславського повіту Київської губернії).

 

Генерал Константинович мав 13 дітей, п’ять з них померли ще немовлятами. Деякі з синів стали також військовими. Найбільших успіхів на цьому терені досяг син Олександр. Народився він у Києві 1832 р., закінчив Київський Володимирський кадетський корпус. У 80-і рр. XIX ст. Олександр Константинович генерал-лейтенант, Бессарабський губернатор. 1873 р. був нагороджений орденом св. Володимира 3-го ступеня з мечами, 1874 р. золотою шаблею з написом «За хоробрість». З 1889 р. член ради міністрів внутрішніх справ. Киянин О. Константинович помер у Києві 1903 р.

 

Від 1870 р. власницею ділянки на розі Єлизаветинської та Левашовської, площею 612 кв. саж. (0,28 га) стала баронеса Софія Володимирівна Ікскюль-Гільденбанд. Тут було кілька одноповерхових споруд і сад (200 кв. саж.), що виходив на вулицю. По смерті баронеси (1897 р.) вся садиба 1898 р. перейшла у власність її сина — барона Володимира Августовича Ікскюль-Гільденбанда. У квітні 1899 р. він продав частину садиби (Левашовська, 15А) площею 321 кв. саж. з одноповерховим дерев’яним будинком С. Могильовцеву, а на решті садиби по Левашовській, 15Б (291 кв. саж.) спорудив за проектом архітектора М. Вишневського прибутковий будинок у Готичному стилі, з гербом власного естляндського роду на фасаді (нині Шовковична, 19).

 

Київський 1-ї гільдії купець Семен Семенович Могильовцев (1846-1917) походив з родини брянських лісопромисловців, закінчив Новгород-Сіверську гімназію, вчився на юридичному факультеті Петербурзького університету, але повний курс не пройшов. 1876 р. він переїхав до Києва, де продовжив лісоторгівельну справу. Він спорудив на березі Дніпра, на розі Набережно-Хрещатицької та Турівської вулиць, перший у Києві паровий тартак-лісопильню, де перероблялася деревина, що надходила лісосплавом з верхів’їв Прип’яті, Дніпра, Десни з лісів Волині, Білорусі, Орловщини. Тут її переробляли на пиломатеріал, що постачався на будови міста.

 

Широко поставлена справа давала значні прибутки, а самотній С. Могильовцев, не обтяжений власною родиною, був щедрим благодійником. 1880 р. його обрали членом Київського сирітського суду, потім гласним міської думи (1883-1894 рр.), директором-скарбником міського кредитного товариства (1886-1896 рр.), головою Київського біржового комітету, головою ради старшин Київського російського купецького зібрання, старостою домової церкви св. Миколая у будинку генерал-губернатора.
С. Могильовцев очолював численні комітети й комісії по спорудженню різних громадських закладів. Він цікавився історією, мистецтвом, мав гарну книгозбірню з мистецтва, колекцію картин, був почесним попечителем Київського художнього училища, скарбничим міського Товариства шанувальників старовини й мистецтв. 1909 р. він подарував міському музею майже 200 предметів, знайдених під час розкопів, що сягали слов’янської доби. 1910 р. на кошти С. Могильовцева побудовано лікарню на 40 ліжок, якій надали ім’я Єлизавети Сергіївни Трепової, дружини генерал-губернатора, яка традиційно опікувалася благодійним товариством. На обладнання нової лікарні (ріг В. Васильківської та Лабораторної) надійшли пожертви: від О. Терещенка 7500 руб., С. Могильовцева 3000 руб., від В. Ханенко 900 руб. З початком Першої світової війни там розташувався шпиталь Червоного Хреста при київській біржі, цим шпиталем три роки відав Семен Семенович Могильовцев.

 

А найголовнішим його внеском у розбудову Києва стало спорудження власним коштом (500 тис рублів), за проектом цивільного інженера П. Альошина, Педагогічного музею на Володимирській, 57. Відтоді (1911 р.) велична споруда є цінною архітектурною окрасою Києва. Будинок уславився в історії України не стільки як музей, скільки як осідок Української Центральної Ради. Певно, з великою щирою вірою музей був споруджений і освячений 28 серпня 1911 р., бо коли рівно через тридцять років будинок у дні оборони Києва замінували радянські сапери, саме німецькі сапери витягли з нього три з половиною тонни тринітротолуолу та радіокеровані пристрої у вересні 1941 р.

 

Попри широке благодійництво С. Могильовцев не цурався й особистої розкоші. Придбавши ділянку землі на Липках, він спорудив 1899 р. за участю архітектора В. Ніколаєва дорогий особняк, один з найбагатших у місті. Наріжне розташування садиби зумовило пишний декор обох чолових фасадів, оздоблених у дусі ренесансних палаццо.

 

З боку Шовковичної головний вхід оформлено солідним порталом з пари безордерних півколон, що несуть вкритий ліпним листям фриз та півкруглий фронтон з картушем і завитками у тимпані. Привертають увагу складні скульптурні композиції над архівольтами вікон другого поверху, де закомпоновано оригінальне подані кадуцеї алегоричні жезли античного бога торгівлі і промисловості Меркурія. Символіка відповідала роду занять господаря купця, удостоєного високого чину V класу, статського радника, — «поза правил, за видатну діяльність на користь народної освіти».

 

З просторого вестибюля відвідувач міг пройти до кімнат 1-го поверху (існує ще бічний вхід з вул. П. Орлика) та двомаршовими сходами — на другий, парадний поверх. Кожне приміщення оздоблене у різних історичних стилях: готична їдальня (включно з меблями), бароковий кабінет, модерн, мавританський, російський стилі. Дзеркала, ліпні стелі, розпис на стінах, стелях, мармурові підвіконня, різьблені двері з латунними приборами — все зроблено пишно, розкішно, різноманітно, з розрахунку на сильне враження багатства й заможності.

 

Невеличка садиба відокремлена від вул. П. Орлика високим муром з художньо кованими ґратами на цегляних пілонах. В’їзд був з боку Шовковичної вулиці, але старі ворота втрачено. На невеличкому подвір’ї містилися служби. У цей бік особняк дивиться трьома поверхами (кухня, пральня, комори тощо).

 

5 червня 1915 р. на квартирі голови біржового комітету С. Могильовцева відбулося екстрене засідання комітету за участю запрошених представників промисловців Південно-Західного краю. Обговорювалося питання мобілізації промисловості для потреб війни, і був обраний комітет на чолі з М. Терещенком.

 

Семен Семенович Могильовцев помер вдома 10 серпня 1917 р., заповівши майно численним племінникам, і був похований у Брянську, на цвинтарі Петропавлівського монастиря, біля рідних.

 

А особнякові судилося тривале, сповнене історичних подій і людських страждань життя. У 1917-1918 рр. тут мешкав Ігор Олександрович Кістяківський — вчений-правознавець, з родини видатних українських правників, фізиків, молодший син О. Кістяківського, професора кримінального права університету св. Володимира. За Гетьманату І. Кістяківський — міністр внутрішніх справ Української держави (1918 р.). Емігрував, став активним діячем російського «білого руху», помер у Парижі.

 

З приходом до Києва більшовиків 1919 р. в особняку мешкав Христіян Георгійович Раковський. (…)

 

А 1925 р. особняк було передано під помешкання для науковців ВУАН. Тут у 1929-1930 рр. жив Матвій Івановим Яворський, академік ВУАН, завідувач історичним відділом Інституту марксизму-ленінізму ВУАН, опонент наукової школи М. Грушевського. У дискусії серед українських істориків навесні 1929 р. була «викрита антибільшовицька система поглядів Яворського», а згодом, у лютому 1930 р., «коли виявилося його контрреволюційне минуле, він був виключений з партії», у березні 1931 р. заарештований за справою «Українського національного центру» і розстріляний у листопаді 1937 р.

 

У 1927-1934 рр. в особняку, в квартирі № 6 жив відомий український археолог, історик мистецтва і музеєзнавець професор Микола Омелянович Макаренко. Ці роки життя в особняку були трагічними в його долі, адже починалося все інакше. У 1920-1925 рр. — директор Київського музею західного та східного мистецтва (Ханенківська збірка), дійсний член ВУАН. Справжній вчений, автор численних наукових праць, порядна людина, він не міг погодитись з адміністративно-партійним керуванням ВУАН, і 1929 р. вийшов зі складу всеукраїнського археологічного комітету, Софійської комісії та інших установ ВУАН. Особливо болісно сприймав Микола Омелянович дедалі більше поширювану практику нищення пам’яток історії та культури. Коли ж столиця УСРР переїхала з Харкова до Києва, і постало питання про знищення Михайлівського Золотоверхого монастиря заради спорудження нового урядового центру, він відмовився поставити свій підпис під актом про знесення Михайлівського собору. Саме завдяки принциповій позиції М. Макаренка Софійський собор уникнув долі Михайлівського. А самого вченого за звинуваченням у «контрреволюційній антирадянській організації» 1934 р. заарештовано київським міським відділом ОДПУ, що містився поруч (Липська, 16), і розстріляно 1936 р. у Новосибірську.

 

А 1934 р. особняк реконструйовано за проектом П. Альошина і передано від ВУАН до НКВС. Перед війною тут містилося «БОКС» — Всесоюзне товариство культурних зв’язків із закордоном. За спогадами художника-киянина Георгія Малакова, ще 1940 р. «японську» кімнату особняка прикрашали шовковий абажур великої лампи та м’які меблі, обтягнуті шовком, гаптованим характерними японськими чаплями та коропами. У кабінеті вражало уяву важке мармуроване чорнильне приладдя на величезному письмовому столі. А в їдальні чорний буфет у Готичному стилі, із різьбленням на дверцятах на теми «побиття немовлят».

 

У 1960-1980 рр. особняк мав назву «Палац одруження», де відбувалися урочисті обряди ЗАГСу.

 

Збігли роки і на відновленому мурі Михайлівського Золотоверхого монастиря 1997 р. встановлено бронзову меморіальну дошку на честь М. Макаренка (скульптор Ю. Багаліка), а 1998 р. знову золотом засяяли бані відновленого собору й дзвіниці.
А в особняку триває реставрація.