От уже й до Андріївського Узвозу вони добралися. Не хотілося вірити, думалося: може, попри все, у цих манкуртів вистачить хоч трохи здорового глузду(?), або елементарної совісті (?!) не чіпати київські святині. 


Марно! Їм і Андріївський зруйнувати — що два пальця обмочити. Ніякої ідеології чи приналежності до партії — це все, як вони кажуть, «по фіг». Бо поклоняються єдиному богові — зеленій стодоларовій купюрі. 


Так і Андріївський продали, за кілька десятків мільйонів папірців з портретом американського президента, і все у них «тіп-топ». І все у них вийде: сплюндрують візитку стародавнього Києва, повтикають «культурно-розважально-ресторанних комплексів» та безликих монстрів-готелів, «як у Європі». 


Насправді, якщо допустити гіпотетично — у  центрі Праги чи Варшави, не кажучи про Лондон і Париж, комусь спало б на думку посередині історичного центру впіріщити 24-поверхову висотку-свічку, такого ентузіаста, напевне, й підвісили б за те місце, що у м’ясників дотепно називається «задньою м’якою частиною» до куполу цієї самої висотки. 


У заїжджену банальщину перетворилося твердження про те, що столиця України переживає глибоку системну кризу. Головне ж — у Києві стало важко жити. 


Дорожнеча, щоденні транспортні затори, занедбана екологія, неконтрольований потік приросту населення  і автомобільний безлад, результатом  якого є різке збільшення аварій з найтяжчими наслідками, безсистемний розвиток інфраструктури — далеко не повний перелік факторів, котрі роблять життя киян важким, майже нестерпним. 


Повним ходом іде руйнація самого лику, історичного образу Києва. На місці затишних тінистих скверів, дитячих і спортивних майданчиків виростають «київські каскади» під тридцять поверхів, позбавлених будь-якого архітектурного смаку й виразності. 


І групи ентузіастів, намагаючись протистояти реальним власникам земельних ділянок, котрі  їх дістали за астрономічні хабарі, виглядають недолуго й архаїчно. На боці руйнівників Києва — гроші, сила, суди і закон. 


Справедливості  ради зазначимо, що так було не завжди, і ім’я киянина звучало гордо. Розповідають, приміром, коли тодішня влада зібралася підривати Михайлівський собор, добровольців серед киян не знайшлося. 


Тоді мобілізували людей татарської національності. 


За совка Київ руйнували систематично й уперто. На щастя, Кагановичу не вдалося — завадила війна -втілити ідею створення адміністративного кварталу по периметру від Золотих воріт до адмінбудівлі, де нині МЗС, зі знесенням Софійського собору, що не вписувався у формат зловісного задуму. 


Кагановича давно немає, але справа його живе. 


Софію Київську намагаються «обставити» з усіх боків химерами п’ятизіркових готелів з підземними паркінгами й басейнами. Не хочеться навіть думати, куди тектимуть фекальні та інші стоки. 


25.01.1981. Вчора на парткомі знову виступив про черговий наступ на історичні пам’ятки Києва, про сваволю київських городничих, про розтрощену альтанку на Володимирській гірці, зруйнований будинок Сошенка, а перед тим спалили музей Заньковецької… 


Важко було говорити, від обурення дух одразу перехоплює, ось-ось трісне серце… І що дивно: мафія руйначів Києва орудує серед білого дня, і немає на них ні законів, ні вищестоящих…». 


Це запис із щоденника великого українського письменника  й гуманіста Олеся Гончара. Майже 30 років минуло з того часу, а ситуація не тільки не змінилася, — загострилася до краю. Що б сказав Олесь Терентійович, якби побачив нинішній Київ? Аби дізнався, яка доля чекає Андріївський? 


Тоді, попри все, слово письменника щось таки значило. Недавно перечитував Віктора  Некрасова — ті епізоди, де він  із свого паризького «далека» ностальгічно згадує, як його переслідували в останні роки в рідному Києві. 


Сповнені туги й болю рядки, написані в кав’ярні на Монпарнасі кумиром нашого покоління, вершителем дум Віктором Платоновичем, «Вікою», як його називав увесь Київ, нагадали про давно забуті часи. 


Коли він, Д’Артаньян з Кузнечної (колишня вулиця Горького) — майже сам — допомагало невеличке коло друзів — відстояв Бабин Яр, де тодішній владі заманулося зводити «парк культури й відпочинку трудящих» — на кістках сотень тисяч розстріляних фашистами мешканців міста. 


Власне, Некрасов і відкрив для киян Андріївський Узвіз. То були часи, коли ми безкорисливо дружили, безтурботно позичали й повертали гроші, котрі нічого для нас не означали, щиро закохувалися, наївно вірили, обожнювали Київ, і один без одного дня не могли прожити. 


То був 1967-мий, з рук в руки передавався часопис з надрукованим «Майстром і Маргаритою» Михайла Булгакова. Річ стала культовою, а от про самого автора, який прожив немало років у Києві, не знали майже нічого. 


І Некрасову  першому спало на думку піти за адресами, вказаними у творах письменника. Так він відкрив для себе і всіх шанувальників «київські адреси Булгакових», будинок самого Михайла Булгакова. 


Той серпневий  номер «Нового мира» з нарисом Віктора Некрасова передавався з рук в руки. Андріївський Узвіз став місце паломництва сотень тисяч людей. 


Що стосується нас, студентів журфаку, ми там днювали  й ночували. Випадково зберігся той  номер «Нового мира»: 


«Андреевский спуск — одна из самых «киевских» улиц города. Очень крутая, выложенная булыжником (где его сейчас найдешь?), извиваясь в виде громадного «S», она ведет из Старого города в нижнюю его часть — Подол. 


Вверху  Андреевская церковь  — Растрелли, XVIII век, — внизу Контрактовая площадь (когда-то там  проводилась ярмарка  — контракты, —  я еще помню  моченые яблоки, вафли, масса народу). 


Вся улица — маленькие, уютные домики. И  только два или  три больших. Один из них я хорошо знаю с детства. Он назывался у нас  Замок Ричарда  Львиное Сердце. Из желтого киевского  кирпича, семиэтажный, «под готику», с угловой остроконечной башней. 


Он  виден издалека и  со многих мест. Если войти в низкую, давящую дворовую арку (в Киеве это  называется «подворотня»), попадаешь в тесный каменный двор, от которого у нас, детей, захватывало дух. 


Средневековье…  Какие-то арки, своды, подпорные стены, каменные лестницы в толще стены, висячие железные, какие-то ходы, переходы, громадные балконы, зубцы на стенах… 


Не  хватало только стражи, поставившей в  угол свои алебарды и дующейся где-нибудь на бочке в кости. Но это еще не все. 


Если  подняться по каменной с амбразурами лестнице наверх, попадаешь на горку, восхитительную горку, заросшую буйной дерезой, горку, с которой открывается такой вид на Подол, на Днепр и Заднепровье, что впервые попавших сюда никак уж не прогонишь. 


А внизу, под крутой этой горкой, десятки прилепившихся к ней домиков, двориков с сарайчиками, голубятнями, развешанным бельем. Я не знаю, о чем думают киевские художники, — на их месте я бы с этой горки не слезал бы… 


Вот такой вот есть Андреевский спуск. Есть и был. На нем ни одного нового дома. 


Таким — с крупной  булыгой, с зарослями  дерезы на откосах, с  двумя-тремя неизвестно как и для чего посаженными немыслимо  кривыми, валящимися прямо на улицу  американскими кленами, с маленькими своими домиками. 


Таким он был 10, 20, 30 лет тому назад, таким он был и в зиму 1918 года, когда «Город жил странною, неестественною жизнью, которая, очень возможно, уже не повторится в двадцатом столетии…». 


І далі: 


«Итак, Андреевский спуск, No 13… 


Самое забавное — оказывается, у меня есть даже снимок этого дома, хотя, снимая его, я и понятия не имел о его значении и месте в русской литературе. 


Просто  понравился этот уголок Киева (в свое время  я увлекался фотографией, пейзажами Киева  в частности), и  точка, которую я  нашел, взобравшись  на одну из многочисленных киевских гор, была очень эффектна. 


Андреевская церковь, Замок Ричарда, горка, сады, вдали  Днепр, а внизу  — крутая излучина Андреевского спуска и прямо посередине под горкой дом Турбиных. 


Кстати, и с этой самой  горки, вернее горы, той самой, о которой я уже говорил, дворик дома виден очень хорошо. Самый уютный и привлекательный, с голубятней, с верандочкой — я его сотни раз показывал друзьям, хвастаясь киевскими красотами». 


І ще: 


«Я горжусь (и удивляюсь только, что до меня никто этого не сделал) своим открытием «дома Турбинных» и приглашаю всех, кто посетит Киев, спуститься вниз по крутому Андреевскому спуску до дома No 13, заглянуть во дворик. 


(Слева, под верандой, прошу обратить внимание на лестницу, это именно там у бедного Василисы по животу прошел холодок при виде прекрасной молочницы Явдохи). 


А затем подняться назад, через «рыцарский» дворик Замка Ричарда Львиное Сердце пробраться на горку, усесться на краю ее обрыва, закурить, если куришь, и полюбоваться Городом, который так любил Булгаков, хотя никогда больше в него не возвращался». 


Немає сумнівів, понівечений, сплюндрований Андріївський Узвіз стане останнім цвяхом у домовину улюбленого красеня-Києва, міста нашого покоління.