Почнімо з останніх. Колись давненько я почув дуже цікаву фразу, причому зовсім не від “українського буржуазного націоналіста”, а від щирого прихильника єдності всіх слов‘ян під омофором Росії: “Москва – це всесоюзна помийниця”. Я не зрозумів: “Чому помийниця? Адже до Москви завжди забирали кращих із кращих представників республік!” – “Це наче й так, але ж хто проводив і на яких засадах селекцію? Отож бо і воно – з десяти “нових москвичів” дев‘ять втілюють найгірші людські риси, хоча за ідеєю мало б бути навпаки…”
Так от, чи став за 15 минулих років Київ, де так люблять копіювати “старшу (хоч насправді і молодшу) сестру”, такою собі “всеукраїнською помийницею”, чи у нас процеси концентрації претендентів на роль національної еліти у стольному граді відбуваються інакше? Ось питання питань, і на нього я навряд чи зможу дати однозначну відповідь. Хоча існує шанс таки перетворити Київ на міні-Москву, якщо зважити на те, про що мені зараз розповіло одразу кілька людей, котрі живуть у різних районах міста, — на транспаранти “Добро пожаловать, дорогие дончане!” біля під‘їздів щойно зведених будинків. Ще раз підкреслюю, йдеться про різні райони Києва, отже, про різні будинки і про різних “дончан”. Проти вихідців із Донеччини як таких я нічого не маю, навпаки, бо ж звідти родом і Сосюра, і Світличні, і Дзюба, і Солов‘яненко, і чимало інших першорядних “буржуазних націоналістів”, але дуже сумніваюсь, що серед теперішніх “нових киян” наявна хоч одна персоналія зі світобаченням Івана чи Надії Світличних. А от із світоглядом тих, хто переслідував та саджав інакодумців, думаю, до нас прибуло чимало “дончан”, включно із прем‘єром Януковичем, котрий років так п‘ять тому написав (чи підписав?) передмову до книжки про подвиги донецьких чекістів у боротьбі з різними “ворогами народу”. Отож остаточні висновки про те, чи пішов Київ шляхом Москви, скоро можна буде зробити, просто вийшовши на столичні вулиці.
Але справа не тільки у самому по собі людському контингенті та його політичних і неполітичних настановах. Справа ще й у тому, куди штовхають цей контингент зовнішні обставини і що саме в результаті взаємодії зовнішніх обставин з людськими “Я”, говорячи мовою психологів, інтеріорізується у свідомості та підсвідомості масового киянина, особливо “нового”. Тобто, простіше кажучи, яка інформаційна “база даних” буде у чолов‘яги, які “правила гри” він вважатиме прийнятними для себе, якими “заморочками” користуватиметься у спілкуванні з навколишнім світом, які табу для нього існуватимуть і т.д.
Бо ж недарма кажуть – назви сто разів людину свинею, вона й зарохкає.
Перетворіть стольний Київ на місто крутих бізнесполітиків і їхньої обслуги, винесіть на околиці або й узагалі за межі мегаполіса промислові підприємства і наукові центри, доведіть до кінця “зачистку” центра від сімей, які жили там упродовж якщо не 100, то 50 років, — і матимете зовсім інший населений пункт, як після нашестя Батия чи ленінсько-сталінських “чисток”. Такий населений пункт, який уже ніколи не вийде на Майдан та не проголосує за опозицію. Ба більше: ніколи не матиме власної думки й не зможе стати незалежним від влади центром консолідації української нації (не етносу, не народонаселення, а саме нації, як її розумів визначний грузинський філософ ХХ століття Мераб Мамардашвілі – як спільноти, “у тілі якої добряче попрацювала конституція”).
А для цього треба разом із впроскуванням спецконтингентів “нових киян” і стихійною міграцією новаків із зубожілих українських сіл та містечок, ретельно і цілеспрямовано переулаштовувати міську інфраструктуру, викидаючи з неї передусім те, що зберігало київський дух у минулі часи і береже його зараз.
Як на мене, найбільш “справжнім”, тобто вільним і розкутим, був Київ за часів перебудови і в перший рік незалежності. Звичайно, давалася взнаки нестача товарів, а потім – і відверта пустка у магазинах. Але водночас купити на базарі чи десь “зліва” можна було все – від курячих яєць і туалетного паперу до пилососів і потриманих японських авто. І заробити була можливість. А головне – це повітря свободи, розкутості, активної громадської дії. У ті часи наклади “серйозних” київських газет сягали мільйонів, а журналів – сотень тисяч примірників. Одна за одною виходили книги на всі смаки – від еротичної класики до забороненої ще недавно совєтології. І все це розкуповувалося і читалося. А які цікаві проекти у ті часи пропонувало наукове середовище!
Назву тільки один із них – система МАКС, над якою спільно працювали дослідники, проектанти і технологи Києва, Москви, Дніпропетровська і Харкова під орудою головного конструктора Гліба Лозино-Лозинського, людини воістину феноменальної, до речі, киянина, котрого доля закинула на найвищі поверхи радянської авіакосмічної галузі (пам‘ятаєте човник “Буран”? – це твір Лозино-Лозинського, який, на жаль, виявився не потрібним московській верхівці). Так от, МАКС – це мав бути летючий космодром у складі Ан-225 “Мрія”, орбітального літака “Блискавка” і розгінного блоку. Злітаємо з Борисполя – і за годину “Блискавка” вже на орбіті. Так само аеродрому першого класу достатньо для посадки орбітального літака. Система МАКС, яка до сьогодні не має аналогів ніде у світі, одержала гран-прі міжнародного авіасалону у Брюсселі 1994 року. Але так і не була доведена до стовідсоткової готовності, хоча це вже зовсім інша історія…
Одне слово – Київ кінця 1980-х і початку 1990-х був готовим продукувати не тільки геополітичні, а й культурні та науково-технологічні прориви і зсуви не тільки локального, а й глобального масштабу. І це було місто, у якому цікаво та достатньо зручно жилося. Адже навіть за дефіциту початку 1990-х існувала широка мережа книгарень і молочарень, спортивних і господарчих магазинів, “кулінарій” і “гастрономів”. І далеко не всі вони стояли порожніми. Не слід забувати і про кафе та їдальні, ресторани і кав‘ярні (якраз перед тим з‘явилися кооперативні і приватні забігайлівки та крамниці, які додалися до загальної інфраструктури). Одне слово: цю мережу слід було не руйнувати, не перетворювати казна на що, а ретельно її вдосконалювати, буквально викохувати ефективного приватника. Але…
Але вся інфраструктура, створювана десятиліттями зусиллями розумних господарників, які протистояли партійному диктату (про цей сюжет – якось іншим разом), буквально розлетілася з початком “радикальних ринкових реформ” Леоніда Кучми. На Хрещатику книгарня зі скромною радянською назвою “Ноти” у часи президентства Леоніда Кравчука перетворилася на національно свідомий “Кобзар”; і хоча наступного дня після програшу Кравчуком президентських виборів Леоніду Кучмі стара назва була повернута, це вже не допомогло. Так само зникли із центра міста майже всі інші книгарні, і не лише вони, а й продуктові магазини. А за ними почали зникати і сквери зі сквериками, за деякими з котрих стояла столітня історія.
Зачищений Хрещатик, одне слово. Від київських традицій. Не до кінця, але кінець за таких темпів наблизиться скоро. І не тільки Хрещатику.
А що натомість? Днями в районі Ярославового Валу побачив вивіску, зайшов у подвір‘ї, і там знайшов книгарню “Цифра”. Досить пристойний за асортиментом набір друкованих виробів – але у підвалі. Крім мене, один покупець. Чи має така книгарня шанс на виживання і чи нормально це для української столиці – викидати книгарні з головних вулиць і заганяти їх у підвали?
Й інше запитання. На Русанівці, де я живу, були два кінотеатри, господарчий, спорттовари, книгарня, універмаг. Нічого з цього не вціліло. Хоча відомий всьому Києву магазин “Рибалка” (там продавалися і спортивні товари) наразі готується до відкриття – хтось його купив і намагається відновити роботу за профілем. Але тільки частково – у вітрині виставлені лише предмети рибальства…
Хтось скаже: це все діють невблаганні закони ринку. Але ж у найринковішій Америці муніципалітети за допомогою маневру орендною платою та місцевими податками сприяють розвиткові соціально потрібної мережі торгівлі і послуг! І це цілком зрозуміло, адже найвигідніший бізнес – це наркотики, і якщо дати повну волю ринковій стихії, то яку економіку і яке суспільство матимемо на виході?
Повертаючись до головної сьогоднішньої теми, зазначу: той Київ, яким він став в останнє десятиліття, не має нормального середовища для розвитку “нових киян” і молоді. Хіба може бути таке, щоб із Русанівки (яка розташована далеко не на околиці) до найближчого кінотеатру треба було їхати на авто або кількох видах транспорту? Хіба може кількість кіосків для продажу преси в українській столиці з розрахунку на одного жителя бути удвічі меншою, ніж у польській? Хіба… Можете самі продовжити цей ряд.
…Покійний Олександр Ємець не пропускав жодної прем‘єри в оперному театрі. І не тільки там. Чи багато у нас було і є таких депутатів? Чи міністрів? Ні, на концерти Вєрки Сердючки грошовита і мандатоносна публіка ходить, і навіть на концерти Асії Ахат. Та чи ходить ця публіка на “Київську камерату”? І яка система цінностей вибудувана “нагорі”, серед тих, хто вважає себе столичною елітою?..
Отож майже все те, що робиться у Києві, як на мене, якраз і працює в напрямі перетворення Києва на “всеукраїнську помийницю”. Бо ж інтеріорізуються у масовій свідомості зовсім не ті речі, які б мали характеризувати європейську столицю. Якби ви бували у Варшаві чи Празі, ви мене зрозумієте – аура там дещо інша. Хоча, звісно, не все безнадійно. Принаймні, поки що. І якщо читач вважає, що фарби у цій статті згущені, то це зроблено навмисно. Щоб не було запізно.
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, заступник головного редактора журналу “Сучасність”, спеціально для «КИЯН»
Частина третя: у пошуках хоч якогось майбутнього
Оскільки тільки зараз, після великої перерви, вдалося сісти до комп’ютера, щоб дописати третю із статей про те, яким був, є і мусив би бути стольний град Київ, то доведеться спершу, як то кажуть, нагадати зміст попередніх серій.
Отже, серія перша. У ній ішлося про радянський Київ, у якому – за всієї своєї загумінковості – тодішня влада УРСР в особі різноманітних Підгорних, Шелестів та Щербицьких volens nolens створювала певні зручності для киян, адже треба було гідно протистояти “розтлінному Заходові”, де у той час розвивалася соціальна держава. Серія друга. Становлення Києва як столиці незалежної держави супроводжувалося не тільки розвитком міста, а й виникненням у ньому такої собі “всеукраїнської помийниці”, куди скидався людський бруд з усієї країни і яка не може не виникнути там, де ввімкнені механізми негативної суспільної селекції, тобто формування квазіеліти зовсім не з найкращих представників нації. А тому простим, звичайним, пересічним (чи, сказати б, нормальним) киянам наразі стає важкенько жити у своєму місті, яке перетворюється на значно менш зручне для проживання місце, аніж навіть за радянських часів.
Констатувавши це, поговорімо про головне.
А головне це те, чи, власне, “світить” щось гарне українській столиці? Ні, не в сенсі “виконання столичної функції”, і навіть не в сенсі її українськості (це зовсім окрема проблема), а в тому, як житиметься тут, на землі Кия, Щека, Хорива та сестри їхньої Либеді, не політикам чи олігархам, а нормальним киянам. Іншими словами, чи залишаться у місті тільки “найкрутіші” зі своєю численною штатною і позаштатною обслугою, чиновництво, престижні вузи і багаті пенсіонери з числа колишньої номенклатури (жриць “вільного кохання” та журналістів “крутих” ЗМІ також можна віднести до “позаштатної обслуги”), а інші будуть фізично витиснені у провінцію разом із невловимою, але цілком відчутною традиційною київською аурою, — чи в нашому місті господарями будемо саме ми, попри різницю в мові, політичних поглядах, статках і гастрономічних та сексуальних уподобаннях?
До речі, з того, чи залишиться Київ містом киян, випливає і “столична функція” (бо ж від продажних та/або дурнуватих політиків+олігархів можна чекати чого завгодно – в тому числі й спроб обміняти незалежність країни на дешевий газ, який буває лише в геополітичній мишоловці, — та кільканадцять тисяч несамовитих столичних незалежників, готових у разі чого на найрадикальніші дії, — це істотний стримуючий фактор проти дій подібних бізнесполітиків), і українськість столиці незалежної України (мені особисто замало того, що один мій друг справедливо називає Київ “містом українських націоналістів, котрі розмовляють російською мовою”, мені хотілося б бодай трішечки культурної українськості, і не просто мови, а глибинних пластів, асоціацій, культурних кодів тощо). Ясна річ, що ані нинішня хвиля переселенців з Донбасу, ані рекрути з постколгоспного села, ані переконані “фанати” Леоніда Черновецького не спроможуться забезпечити ані першого, ані другого. Але знов-таки, це дотична до головної теми лінія.
А головне – в тому, що для збереження і розвитку Києва як міста зі своєю неповторною історією й аурою, для ствердження його як європейської столиці і як осердя та взірця нормального людського життя для цілої країни потрібні неабиякі зусилля всіх тих киян, які цікавляться ще чимось, крім підтримки політичної лінії чергового вітчизняного чи зарубіжного вождя і крім міри наповненості власного шлунку. Розумію, що це звучить надто вже патетично, але що ще можна сказати? Адже недавні сподівання на чесну і розумну владу, яку досить підсадити у владні крісла, щоб вона надалі сама автоматично працювала на благо громадян, виявилися надто вже наївними. Можливо, це у Швеції чи Норвегії можлива така влада, а у нас вона потребує не тільки періодичного контролю за собою за допомогою виборів, а і постійного тиску (часом брутального) на неї та відстежування кожної її значущої дії за допомогою залежних лише від споживача ЗМІ. Розумію, що створити такі механізми важко, та й кишені середніх киян підтримка діяльності великої мережі недержавних організацій і численних незалежних мас-медіа буде обтяжувати – але хіба не дорожчою в кінцевому підсумку виявляється наша байдужість до політики і до дій влади? Хіба небажання платити реальну ціну за незалежні газети й журнали не обертається своєю неминучою “темною стороною” – приреченістю або щодня читати пустопорожню й окозамилювальну пресу, або, за рецептом професора Преображенського, взагалі нічого не читати?
Ні, таки у словах Євгена Чикаленка, що Батьківщину треба любити не до глибини душі, а до глибини власної кишені, є не тільки романтичний, а й властиво прагматичний зміст. Бо ж здобути людські права можна лише у разі, якщо ти береш на себе людську й громадянську відповідальність. Французька мислителька ХХ століття Симона Вейль, як на мене, цілком справедливо зазначала, що обов‘язок онтологічно первинний, він передує у людському бутті будь-якому праву на щось, будь-якій угоді, будь-яким цілераціональним діям. Антуан де Сент-Екзюпері сказав про те ж трохи інакше: якщо ми когось приручили, ми відповідаємо за нього. А хіба весь світ культури не є “прирученим”? Та і натура, себто природа, — це не щось абстрактне, відсторонене від людини, а необроблена земля “при роді”, тобто при людській спільноті. Отож природно-культурне довкілля спільноти “кияни” зветься “Київ”, і ми відповідаємо за нього, як не поглянь на питання. В тому числі й до глибини кишені, підкреслю це ще раз. Бо ж громадянське суспільство дієве ще й тоді, коли ми вміємо і прагнемо вкладати кошти та інші ресурси безпосередньо в ті проекти, які вважаємо потрібними для себе і своїх близьких, а не передовіряємо цю справу чиновнику чи політику, навіть найкращому.
Я перепрошую за філософування, яке може видатися комусь нудним, і за відсутність списку готових рецептів поліпшення життя киян уже сьогодні… (втім, одна політична партія вже обіцяла таке поліпшення, куди мені конкурувати з нею!) – бо ж конкретні проекти і конкретні дії мають бути справою теоретиків і практиків громадських організацій. А читачам цього тексту пропоную керуватися максимою Нільса Бора, яку в СРСР приписали, звісна річ, Брежнєву Л.І, — “немає нічого більш практичного за добру теорію”, — а відтак компонувати цю теорію разом.
І при цьому не забути деякі засадничі речі. Скажімо, те, що киянами не народжуються, якщо йдеться про факт біологічної з‘яви на світ. Киянами стають, де б ви не народилися. Автор цих рядків, як і більшість теперішніх мешканців столиці, народився не тут і потрапив до Києва у віці семи років. І тривалий час був, так би мовити, стихійним киянином, — аж до повернення з армії, до студентського часу, коли мені пощастило на друзів, котрі прищепили смак до історії Києва, допомогли відчути ауру міста і побачити, хто із who у нашому місті. Враховуючи певне коло спілкування моєї родини, таке перетворення виглядало – раніше чи пізніше – неминучим, але дуже жаль, що це сталося не у шкільні роки.
Отож потрібна цілеспрямована адаптація не тільки не-киян за народженням, а й київської за народженням молоді до “справжнього” Києва. Як це зробити, коли відходять у небуття не лише унікальні знавці історії, як Михайло Брайчевський (не повертається язик назвати його “екскурсоводом по Києву”), а й краєвиди, споруди, матеріальні знаки самого Києва? Не знаю. Але все ж – як там із оснащеністю музеями на душу населення? І як там із безплатними екскурсіями у вихідні? Може, ефективніше бюджетні гроші витрачати не на роздачу злиденним пенсіонерам, а на “кування” молодого поповнення справжніх киян, тоді й не буде злидарів у столиці?
А скільки “нових киян” навіть і не підозрює, якими барвами може заграти їхнє місто, коли відчути його віковічний дух, його ауру? З іншого боку, як відчути цей дух, коли ніхто з можновладців не розуміє, що у будинку на розі Ярославова Вала і Володимирської має бути не абстрактний “магазин”, а саме Георгіївський гастроном, тоді як завод “Арсенал” – одна з інваріант міста впродовж останніх 200 літ? А куди дітися з “абстрактною” істиною, яку мусять знати всі городяни-європейці – що повинні існувати і розвиватися певні інфраструктури, які підтримують цивілізоване життя міста, тобто кінотеатри-книгарні-клуби-дитсадки-бібліотеки, ефективність яких ніколи не вимірювалася прибутком? І, нарешті, як втовкмачити в голови новітніх великих бізнесюків, що київська традиція сторічної (тобто добільшовицької) давнини вимагала віддавати без зайвих нагадувань щонайменше третину своїх доходів на благодійність та меценатство?
Отож бачимо, що просвітою тут не обійдешся – щоб Київ залишався і надалі “київським”, столичному громадянству таки доведеться брати владу у свої руки. Саме “громадянству”, а не просто мешканцям. А міське громадянство традиційно гуртується навколо середнього класу в усій його строкатості й розмаїтості, тобто тих, кого недовимерлі марксисти, ленінці, троцькісти та ґеварісти звуть “дрібна буржуазія” й – частково – “середня буржуазія”. Що цікаво, до речі, — всі ці ліворадикальні інтелектуали котять бочку більше на середній клас, ніж на великий капітал. Що ж стосується влади, то вона цей середній клас, що був основною “піхотою” Помаранчевої революції і мотором Майдану, або (у кращому разі) ігнорує, або мовчки нищить (влада теж складається з різних угруповань, але вони, трохи перефразувавши відомого політика, “безмірно далекі від середнього класу”. А тим часом Гегель і Маркс стосовно громадянського (або, як його звали в Україні сто років тому, горожанського) суспільства вживали термін Burgerliche Gesellschaft. І поки оті “дрібні буржуї”, вони ж “городяни”, вони ж “горожани”, не візьмуть у свої руки Київ, поки у них не виростуть достатні “політичні органи” для цього – навряд чи на українську столицю чекає щось добре.
Часу ж на позитивні трансформації залишається не так і багато. Чи вдасться зберегти культурне середовище Києва, коли викладачі шкіл одержують приблизно утричі менше середньої зарплати, а професори Університету імені Шевченка – на рівні хлопчиків-програмістів? Хто оновлюватиме Київ відповідно до його традицій, якщо ці традиції скоро, якщо не змінити ситуацію, нікому буде передавати молоді?
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, заступник головного редактора журналу “Сучасність” – спеціально для «КИЯН«
хто ж в нас таких людей слухає?..