У Російській імперії ломбарди виникли значно пізніше — перші кроки задля їх створення влада почала робити тільки 1733 року. А лихварський промисел з людожерськими відсотками процвітав і в XIX столітті. У літературі виведена ціла галерея представників цієї професії — від зображеної Достоєвським в «Злочині та карі» сухорлявої старенької лихварки Олени Іванівни, що стягувала «по гривні за місяць з рубля», до бравого відставного унтера Сили Єрофеїча Грознова з п’єси Островського «Правда добре, а щастя краще», який і сам не радить знайомим позичати у нього гроші: «Я відсотки дуже великі беру».

У нещодавньому телесеріалі «Петербурзькі таємниці» за романом Всеволода Крестовського «Петербурзькі нетрі» фігурує лихвар Осип Морденко. Беручи в заставу коштовність вартістю в двісті рублів і даючи за неї лише 25 руб. з десяти відсотків місячних, він диктує відвідувачеві текст розписки: «Такого-то года такого-то месяца такого-то числа я, нижеподписавшийся, заложил у господина Морденки золотую цепочку и золотой же крест за двадцать семь рублей 50 копеек, сроком на один месяц, по прошествии коего, буде не внесу означенную выше сумму, я лишаюсь всякого права на обратное получение оной вещи…»

Як бачимо, і для Морденка, і для Олени Іванівни звичайною була місячна ставка кредиту 10%, або на рік 120%. Такі відсотки брали найзапекліші лихварі, які нещадно оббирали своїх боржників.

 

Акціонери-лихварі

Проте згодом позиками під рухоме майно зайнялися помірковані фінансисти, яких задовольняли й помірніші відсотки. У Києві до них належали зокрема підприємці Розмитальский і Дахнович. Наприкінці позаминулого століття в місті уславилася їхня позичкова каса, що розміщувалася на розі Хрещатика та Фундуклеєвської вулиці (нині Богдана Хмельницького). Тут приймали речі під 3% на місяць (2% за кредит і 1% за зберігання), термін застави не мав перевищувати півроку.

Однак і така ставка для незаможних заставників була обтяжливою. Тому багато хто зрадів появі на берегах Дніпра в липні 1889 року філії Столичного (Санкт-Петербурзького) ломбарду — підприємства, капітал якого був сформований акціонерами. Столичний ломбард стягував ще скромніший відсоток: 1% на місяць на позички й іще 1% за зберігання та страховку — разом 24% на рік (за максимального терміну застави 8 місяців).

Природно, кияни рушили зі своїми речами саме сюди, так що філія Столичного ломбарду видавала в Києві щороку позики в досить значному на той час обсязі — майже 2-3 млн. рублів. Містився він спочатку в найнятому будинку, однак до 1909 року філія придбала власний дім з усіма необхідними приміщеннями, споруджений за проектом архітектора Василя Осьмака в Музичному провулку (провулок не зберігся). Нині цей будинок втратив колишні функції та опинився в глибині кварталу, проте якщо підійти до нього через арку з Прорізної вулиці, то на фасаді можна досі побачити виразну емблему ломбарду: жезл Меркурія — символ комерції, з’єднаний з якорем — символом порятунку та надії.

Удалий стан справ філії Столичного ломбарду привів до того, що й місцеві бізнесмени зважилися піти тією самою стежкою. У січні 1913 року на розі Хрещатика та Бессарабської площі, у приміщенні готелю «Національний» (не зберігся) було відкрито Київський приватний ломбард, заснований акціонерним товариством з основним капіталом у мільйон рублів. Окрім надання позичок, ломбард охоче акумулював гроші городян для розширення позикового капіталу, платячи за внески 7% річних (на той час досить вигідний відсоток); тут також приймали речі на зберігання та страхування), зі сплатою за це до 1% оцінної вартості на місяць. Невдовзі ще один акціонерний приватний ломбард з’явився на Подолі.

 

«В Вологде-где!»

Заснування з філантропічною метою ломбардів, які працюють на межі самоокупності, задля граничного зменшення відсоткових ставок — винахід чи не так само давній, як і ломбарди. В Італії такі заклади виникали з ініціативи духівництва ще в другій половині XV століття, а надалі їхнє існування ввійшло в систему в різних країнах Європи. Що стосується Російської імперії, то тут держава спеціально занижувала позикові відсотки хіба що для дворян.

Але ось у місті Вологді обрали міським головою освіченого та гуманного діяча, вихідця з купецької родини Христофора Лєдєнцова. Він поставив за мету створити перший некомерційний міський ломбард, забезпечивши його капіталом із власних коштів та розробивши статут. Затвердження цього статуту в грудні 1886 року стало початком нового етапу у вітчизняній ломбардній справі. У приватних і корпоративних лихварів з’явився сильний конкурент, який змушує їх стримувати свої апетити. Без нього відсотки в акціонерних ломбардах напевно виявилися б вищими.

Інші міста пішли за прикладом Вологди (статут Вологодського міського ломбарду взяли за взірець для всіх подібних закладів). Щоправда, до Києва нове віяння добралося доволі пізно: тривалий час місцева влада обмежувалася лише розмовами про міський ломбард. Реальних обрисів ця справа набула тільки після обрання 1906 року нового складу Міської думи — так званої «визвольної». Виборча кампанія проходила на хвилі революційних подій, то ж багато крісел у думському залі зайняли відверті популісти з ліберального табору. Треба було тепер відповідати за передвиборні обіцянки, — і в Думі сформували спеціальну «Комиссию о пользах и нуждах города». Одним із питань, розглянутих комісією, стала пекуча проблема міського ломбарду.

 У звіті про діяльність міської думи тодішнього скликання відзначалося: «Потреба відкриття міського ломбарду в Києві не підлягає сумніву; найбідніше міське населення, не маючи нерухомої власності, може користуватися кредитом у тяжкі хвилини життя лише під заставу речей. У бюджеті таких бідняків кожний зайвий рубль виданої позички, кожна зайва копійка сплачених відсотків мають велике значення».

1908 року «Комиссия о пользах и нуждах города» подала в Думу доповідь, на підставі якої «батьки міста» у грудні того ж року визнали устрій Київського міського ломбарду бажаним і вирішили вишукати для нього основний капітал розміром 300 тис. рублів. Щоправда, як джерело капіталу не придумали нічого ліпшого, ніж проведення чергової міської облігаційної позики; до таких позик «визвольна» Дума кілька разів вдавалася для вирішення нагальних муніципальних проблем, значно збільшивши міський борг. 1909 року було вироблено проект статуту ломбарду за вологодським зразком.

Передбачалося, що за позичку буде стягуватися не більш як 12%, за зберігання та страховку — не більш як 6%, а всього 18% річних. Максимальний розмір позики мав становити 100 рублів (тоді родина бідняка могла прожити на ці гроші два, три, а то й чотири місяці). Для виробів з дорогоцінних металів позичка сягала 90% оцінної вартості, для інших предметів — 75%. Застави приймалися терміном від місяця до року; тим, хто не міг вчасно викупити свою річ, давали два пільгових місяці.

 

Дешевше не буває

Київській бідноті все-таки довелося запастися терпінням: «визвольна» Дума не встигла завершити справу, потім відповідальні представники міста довго підшукували підходяще приміщення, міський голова Іполит Дьяков клопотав перед вищою владою, і тільки в листопаді 1914 року двері Київського міського ломбарду нарешті відкрилися. Як розпорядника запросили досвідченого професіонала — колишнього старшого помічника завідувача Столичного ломбарду Щеславцева. Заклад розмістили на Хрещатику, у пристосованому флігелі в глибині двору (приблизно на місці нинішнього будинку Київради). Почувши про 18-відсоткові позики, сюди відразу ж ринули сотні нужденних — студенти та ремісники, вдови та сироти. В остаточній версії статуту верхня межа позички не була встановлена; мінімальний її розмір становив 2 рублі.

Цікаво, що багато інших міських ломбардів в імперії стягували трохи більший відсоток, ніж призначив для себе Київський. Але за підсумками фінансового року виявилося, що такі заклади зазнали збитків (позначалися тяжкі обставини воєнного часу, коли населення воліло приберігати цінності), а Київський міський ломбард одержав понад 4 тис. рублів прибутку! Воно й зрозуміло: програючи на кожному окремому позичальникові, він виграв завдяки істотному збільшенню кількості клієнтів, яких зацікавили вигідні умови.

Організатори вирішили не зупинятися на цьому шляху — і в травні 1915 року знизили сумарну ставку до 15% річних! Менше ніяк не можна було: накладні витрати сягали 14% оборотних коштів. Відтоді в міського ломбарду з’явилися дві істотні проблеми: відсутність просторих приміщень і брак капіталу. Першу сподівалися вирішити, спорудивши новий спеціальний будинок, але зробити це так і не встигли. Щодо другої проблеми, то попервах запозичили на виплату позик 100 тис. рублів у міській касі, а вже в червні 1915 року ломбард дістав дозвіл збільшити капітал ще на 750 тисяч за рахунок внесків приватних осіб під 6% річних.

Ломбардам-конкурентам довелося пристосовуватися до нової ситуації. Київський приватний ломбард уже 1914 року знизив плату за позичку до 18% на рік, у березні наступного року те ж саме зробила філія Столичного ломбарду. Чи варто пояснювати, яке це мало значення для жителів міста, добробут яких порушила світова війна?

На жаль, це тривало недовго. Вже 1917 року внаслідок інфляції, породженою війною та революційними подіями, ставки знову поповзли догори. Міський ломбард установив їх на рівні 21% річних, комерційні ломбарди — 24%. А невдовзі після цього прийшла радянська влада і взяла всі кредитні справи у свої руки…

 

Якір порятунку чи гиря на шиї

У часи «воєнного комунізму» система ломбардів, природно, не працювала, але з настанням НЕПу старовинні установи знову відродилися. У Києві в грудні 1922 року було створено спеціальну установчу комісію при Губернській економічній нараді для організації акціонерного ломбарду. Проте республіканська влада в Харкові вимагала заснувати київський ломбард на засадах не комерційного, а міського підприємства, передавши його в розпорядження комунальних органів. У результаті був знову використаний давній Вологодський статут, тільки замість колишньої Міської думи вписали Раду робочих і селянських депутатів. З 1923 року радянський ломбард відкрив операції в Києві (йому передали приміщення колишньої філії Столичного ломбарду).

Економіка в ту пору насилу переборювала наслідки розрухи, кредитні відносини ледве-ледве налагоджувалися, тому спочатку ставки в ломбарді були значні й сягали 7% на місяць (84% на рік). Утім, для дрібних позичок відсоток був істотно нижчий. Ті, хто брав у ломбарді від рубля до п’яти, платили за це 3% на місяць, від шести до десяти рублів — 4% тощо. Тож ставки мали яскраво виражений класовий характер (для найбідніших — найбільш пільгові). Після 1925 року вони неухильно знижувалися і 1928-го сягали доволі скромних розмірів: за позички не більш ніж 15 рублів — лише 1% на місяць, від 16 до 50 рублів — 2%, понад 50 рублів — 3%. Нагадаємо, що в той час зарплата середнього службовця була приблизно на рівні 100 рублів на місяць. Населення радо користувалося послугами ломбарду, який навіть за таких скромних відсоткових ставок давав у рік понад 10% чистого прибутку. Крім позичок, практикувалося зберігання речей у спеціальних коморах. А оскільки були досвідчені оцінювачі, то ломбард узявся й за комісійну торгівлю, яка давала додатковий дохід; для цього навіть був відкритий окремий магазин у Пасажі.

У роки війни будинок ломбарду та прилеглі до нього будівлі зазнали сильних пошкоджень. Тому в післявоєнному Києві ця установа отримала нову адресу, розмістившись на початку Хрещатика — у вцілілому приміщенні колишнього Київського відділення Волзько-Камського банку. Побудований до революції будинок мав просторий операційний зал, великі комори, що цілком підходять для ломбарду. Так він і використовується аж донині.

У часи не такі вже й давні в залі ломбарду на Хрещатику, що довгий час належав міському управлінню побутового обслуговування, збиралися юрби позичальників. Як співав тоді Андрій Макаревич:

«У ломбарда по утрам людно,
У прилавка толчея, давка.
Это те, кому совсем трудно,
На последний кон ставят ставки»…

У 1990-ті, в часи гіперінфляції, відсоткові ставки злетіли до неба — й попри відносну стабільність останніх років ніяк не опускаються. Приміром, ціна застави золотих виробів становить нині 0,8%… ви гадаєте, на місяць? Ні, на добу! І це за винятком окремої доплати за зважування та оцінку. Приблизно на тому ж рівні тримаються відсоткові ставки у системі комерційних ломбардів. За нинішніх норм — 25-30% на місяць — та ж таки Альона Іванівна з Достоєвського зі своїми 10% здасться таким собі «ангелом во плоти».

 

До речі

Шедевр із позичкової каси

Одним із найзнаменитіших експонатів колекції Київського музею російського мистецтва слушно вважають картину Михайла Врубеля «Дівчинка на тлі перського килима». Ніжна дівчинка з великими очима сидить, загорнувшись у строкаті тканини, обвита нитками перлів, за нею — величезний екзотичний килим…

Не кожний з тих, хто насолоджується картиною, знає, хто ця дівчинка і звідки взялися зображені тут незвичайні предмети. Але ж моделлю Врубелю слугувала маленька Маня Дахнович — дочка власника тієї самої позикової каси на розі Хрещатика й Фундуклєєвської. Речі, що її оточують, — це застави, що зібралися в лихваря. Та й сам Врубель опинився у Дахновича не просто так. Час від часу, в тяжкі хвилини життя, геніальний художник приносив сюди свої роботи, які залишав у заставу до ліпших часів або задешево продавав. Сучасник-киянин згадував, як одного разу Михайло Олександрович зайшов до нього у чудовому настрої: «Бувають же на світі такі гарні люди! Я поніс у позикову касу Розмитальского свою акварель, попросив за неї два рублі, а він сам дав мені аж п’ять!»