Консерватора Василя Проценка звинувачували в марнотратстві. Однак і його опоненти були удостоєні тих самих «нагород» у правій пресі

Ліберальні київські газети активно «наїжджали» на міського голову Василя Проценка — запеклого консерватора. Його звинувачували в багатьох гріхах, насамперед у корупції — негідних гешефтах за рахунок міської скарбниці. Як і сьогодні, в центрі скандалу була київська нерухомість. Багато гнівних слів було сказано щодо великих будівель. Найбільше діставалося будівництву Дніпровської гавані й Оперному театру. Преса писала про перевитрату коштів, виділених на ці проекти. Покарання ніхто не поніс, і газети лібералів вправлялися у версіях, кого збагатили міські кошти. У провину меру ставили й те, що найважливіші складові частини міського благоустрою — водогін, освітлення, трамвай — перебували в руках приватних підприємців, які завдяки потуранню мерії отримували шалені прибутки. У таборі лівих були впевнені, що частина цих прибутків іде до кишені Проценка.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Консерватора Василя Проценка звинувачували в марнотратстві. Однак і його опоненти були удостоєні тих самих «нагород» у правій пресі

 

Ліберали під проводом Іполита Дьякова вихвалялися досягненнями у своїх «Оглядах»

Опозиція у своїй виборчій програмі пропонувала дієві, на її думку, способи боротьби з корупцією. У ті часи гласні (депутати) міської думи несли тягар служби народу без будь-якої платні. Зарплату отримував лише мер і службовці виконавчого органу — міської управи. Один із лідерів тодішньої опозиції військовий інженер Павло Голубятников стверджував, що «безкоштовні послуги гласних обходяться місту іноді надто дорого», а депутатський альтруїзм обертається зловживаннями й розкраданнями в міському господарстві, які є «результатом бажання з боку гласних самим винагородити себе за свою безкоштовну працю на користь міста». Оскільки для вирішення міських проблем не заборонялося створювати комісії з гласних на платній основі, Голубятников запропонував застосовувати цю практику ширше. В такому разі у громадськості з’явилися б підстави вимагати з гласних конструктивної роботи й вживати заходів за недоліки.

Рятуйте Київ від руйнації!

На виборах 1906 року перемогли ліберали. Колишній мер і багато хто з його команди опинилися за бортом. Обрана в 1906 році Київська дума увійшла в історію під назвою визвольної. Більшість у міській думі сформували борці за громадянські свободи. Серед 72 гласних у новій думі було 42 лівих і 30 правих.
Ліберали під проводом Іполита Дьякова вихвалялися досягненнями у своїх «Оглядах»

 

 

 

Демократична коаліція правила Києвом чотири роки. До кінця її каденції гласні лівої більшості встигли запевнити громадськість у своїх досягненнях. І не лише на словах, а й за допомогою цифр і фактів. У 1910 році вийшла у світ брошура під назвою «Огляд діяльності Київської міської думи за чотириліття 1906-1910 року». Видана групою гласних із більшості, брошура містила дані про результативну роботу міської думи за чотири останні роки — в Києві значно покращився благоустрій, замощено центральні вулиці, вдосконалено санітарну службу, розширено зелену зону. В «Огляді» оспівувалися нові корпуси міської лікарні й навчальних закладів, розвиток торгівлі й промисловості, зокрема — розпочате будівництво критого ринку на Бессарабці. Навіть значний приріст населення ліберали ставили собі в заслугу. Брошура за всіма правилами політичного PR була приправлена сентенціями про роль органів самоврядування в житті міста.

У деяких сучасних статтях, які опираються на цитати з «Огляду», можна зустріти сповнені захоплення згадування про тодішній склад міської думи, про те, як пощастило Києву, що сто років тому до влади прийшли мудрі й порядні діячі.

Однак до наших днів дійшли й опозиційні публікації того часу. На білий PR думської більшості негайно пішов чорний з боку консерваторів. Публіцисти з правого табору підбили підсумки чотириліття у своїх брошурах. Одна з них носила досить красномовну назву: «Рятуйте Київ від руйнації!». Опоненти партії влади не заперечували, що за чотири роки господарське життя міста помітно пожвавилося. Але за які кошти? Виявилося, що, на відміну від попереднього складу, «визвольна» дума активно вдавалася до кредитів. Місто позичало, випускаючи довгострокові облігації, дохід за якими, для привабливості на фондовому ринку, на піввідсотка перевищував ренту облігацій Держбанку. Забезпеченням позик було все міське майно. Залучені кошти йшли на міські проекти.

У ті часи так кредитувалося багато міст, тому саму практику облігаційних позик опозиція не заперечувала. Однак брала під серйозний сумнів доцільність витрати отриманих сум. «Основна якість нинішньої міської думи — її крайня безгосподарність і марнотратність. Дума сіяла міськими грішми з легкістю напівдіви, яка перебуває на утриманні багатого дідка. Особливо нездоланною була схильність Думи до різного роду будівництв: вона будувала й будувала без кінця, будувала що потрібно й, частіше, чого зовсім не потрібно, вона постійно придумувала, що б ще побудувати, на що б іще позичити грошей», — відзначали у своїх агітках консерватори.

На думку опозиціонерів, витрати за міськими проектами були завищеними, майбутні доходи — сумнівними, та й розміщення облігацій відбувалося з непотрібним поспіхом і з чималою курсовою втратою. Права опозиція переконувала виборців, що на їх очах сформувалася нова мафія, що у «визвольних» думців є комерсанти-фаворити й підгодовані підрядники, що вся ця компанія займається планомірним грабежем міської скарбниці, а розплачуватимуться за ці фінансові махінації наступні покоління киян.

Новоявлена опозиція звертала увагу виборців на той факт, що гласні зі стану лівих активно вибивали для себе оклади при міській управі (про що в минулому так турбувався колишній опозиціонер Павло Голубятников): «Крім членів управи, у нинішній Думі отримують платню 16 гласних. Нічого подібного не було у попередніх думах». Різко зріс й апарат міської управи. За чотири роки штат муніципальних службовців Києва збільшився з 600 до 1300 осіб.

Аргументи консерваторів виявилися переконливими. На думських виборах 1910 року праві взяли реванш, посиливши позиції в міській владі. Але цікаво, що найспритніші «визволителі», які сколотили солідний капіталець протягом попередньої каденції, знову зайняли крісла в думському залі. Зберіг свою посаду і міський голова Іполит Дьяков. Саме йому приписують схеми розподілу мільйонів облігаційних позик на користь «батьків міста», які дружно обзаводилися багатоповерховими дохідними будинками. Такі схеми успішно діяли й надалі. Гласні помінялися, а схеми залишилися.