На тобі, небоже

Жіноча це справа

Майже всі лікарні в дореволюційні часи зводилися на пожертви (колись дитяча лікарня для хронічно хворих дітей на Парковій алеї) Фото: Світлана Скрябіна

Прикази громадської опіки, утворені в губерніях великої імперії, ледве встигали за нагальними потребами бідноти, відкриваючи школи, лікарні, упокорювальні та робітні будинки. Міщани і міська влада могли виділяти невеликі кошти, а багатіїв було не так вже й багато. Доброчинні проекти до своїх рук брали члени імператорської родини. 1797 року Павло І призначив свою дружину Марію Федорівну керівницею усіх соціальних закладів імперії. Імператриця цілковито присвятила себе справам благодіяння й кожну свою ідею обстоювала перед його величністю.

За її клопотанням відкривалися благодійні лікарні, інститути, сирітські будинки, заклади для сліпих і глухонімих, богадільні для вдів військових і громадянських чинів, училища для солдатських дочок і т. ін. До всіх цих проектів імператриця обов’язково залучала великих князів, а особливо княгинь. Коли Марія Федорівна померла (1828 рік), усі засновані нею установи утворили особливе відомство, яке отримало імператорське покровительство. Того самого року заснували й спеціальний Маріїнський знак відзнаки бездоганної служби в установах Відомства імператриці Марії.

Більш ніж мільйон рублів зібрали на спорудження Київської політехніки. Найщедрішими були цукрозаводчики Фото: Світлана Скрябіна

Напівдержавним було й Імператорське Людинолюбне товариство, що теж відкривало й утримувало притулки, богадільні, медичні, навчально-виховні благодійні установи. На кінець 1900 року товариство мало серед підопічних 32 населені пункти, 225 установ, вісім тисяч осіб допомагали своєю працею і пожертвами двомстам тисячам нужденних.

Нова хвиля благодіянь піднялася після реформи Олександра ІІ 1861 року. Виникали професійні й філантропічні, просвітницькі та кооперативні, радикальні й помірковані доброчинні товариства. Їхня кількість зростала з кожним днем. З питань благодійності жваво дискутували буржуа. В доброчинних справах знаходили себе дружини високопосадовців і чиновників.

Для сприяння такій кориснiй i актуальнiй справi, як допомога хронiчно хворим дiтям, у Києвi було засновано спецiальне благодiйне товариство. Його очолила Софія Лихаріва, дружина керуючого Київським удiльним округом (вiдомством з управлiння маєтками царської родини). Щоб отримати необхiдні кошти, Товариство лiкарень для хронiчно хворих дiтей отримало певнi привiлеї у мiськiй рекламнiй сферi. Так, уже 1901 року йому дозволили встановити спецiальнi рекламнi вiтрини у найбiльш пожвавленому мiсцi Києва — бiля поштової контори на Хрещатику.

Оренда цих вiтрин приносила товариству кiлька тисяч рублiв щороку. Крiм того, з 1906 року воно орендувало у мiської влади афiшнi стовпи, отримуючи вагомий зиск вiд суборендаторiв. У 1903-1904 роках товариство спорудило спецiальний двоповерховий з пiдвалом лiкарняний корпус на нинiшнiй Парковiй дорозi, 3-5 (архiтектори Михайло Артинов, Адольф Мiнкус), у чому вирiшальну роль вiдiграла цiльова пожертва фiлантропа Льва Бродського на загальну суму 60 тисяч рублів. 1908 року, на прохання Лихарівої, товариство перейшло пiд офiцiйний патронат iмператрицi Олександри Федорiвни.

Довідка про дворянство

Ліжко імені того чи іншого добродія — звичне явище в лікарнях ХІХ-ХХ ст.

Доволi ефективною була дiяльнiсть доброчинних установ, якi користувалися заступництвом найвищих кiл. Упродовж багатьох рокiв одним з провiдних закладiв соцiального захисту населення було засноване 1834 року Київське благодiйне товариство, що перебувало пiд офiцiйним патронатом iмператора та iмператрицi. Його традицiйно очолювала перша ледi Пiвденно-Захiдного краю — дружина генерал-губернатора Київського, Подiльського i Волинського. Це значно полегшувало вирiшення органiзацiйних питань. Крiм того, вступати до числа дiйсних членiв товариства (зi сплатою щорiчних членських внескiв на користь бiдних) заможних киян спонукало не лише прагнення допомогти нужденним, а й сподiвання у такий спосiб зробити особисту приємність начальниковi краю. Тим бiльше що генерал-губернатори не вважали за образу своєї гiдностi власноруч написати тому чи iншому багатiєвi листа з пропозицiєю посприяти благодiйному товариству. Позитивнi вiдповiдi з доданням потрiбної суми надходили на такi чемнi послання зазвичай дуже швидко.

1878 року утворилася Київська Марiїнська громада сестер-жалiбниць, що входила до структури закладiв Червоного Хреста. Її керiвницями були дружини командувачiв Київського вiйськового округу або iнших видатних воєначальників. Кошти громади складалися не лише з пожертв i субсидiй доброчинцiв. Марiїнськiй громадi фактично надали монополiю на випуск спецiальних конвертiв для розсилання у святковi днi вітальних карток.

Високопосадовцi Києва заздалегiдь всюди повідомляли, що охоче прийматимуть такi картки вiд пiдлеглих замiсть традицiйних вiзитiв ввiчливостi. Згодом у звiтах громади було зазначено, що «ввиду отсутствия в этом предприятии конкурирующих учреждений и благодаря покровительственному к нему отношению военно-начальствующих лиц, конвертный доход быстро начинает возрастать и к 1904 году достигает 4000 рублей». Ще бiльшi суми громада отримувала вiд спецiальних заходiв на зразок благодiйних лотерей-алегрi (з негайним розiграшем), насамперед серед вiйськових.

Кульмiнацiєю таких акцiй була велика лотерея, організована головою Марiїнської громади Вiрою Мавриною, дружиною командувача корпусом генерал-лейтенанта Олексiя Маврина. Коли навеснi 1913 року пiдбили пiдсумки, виявилося, що чистий прибуток лотереї перевищив 200 тисяч рублiв. На ці кошти протягом того самого року було споруджено одну з найкращих громадських будiвель Києва — триповерховий на цокольному напiвповерсi корпус Марiїнської громади сестер-жалiбниць з домовою Покровською церквою (нині науково-медичний заклад на вул. Саксаганського, 75; проект архiтектора Валерiана Рикова, скульптурне оформлення Федора Балавенського).

Безпрограшними благодійні лотереї не бували

Навiть якщо iнiцiатори доброчинних акцiй не користувалися такою поважною пiдтримкою, їхніх щиросердих намiрiв, самовiдданої енергiї та високої суспiльної репутацiї могло вистачити для здiйснення в короткий термiн великого громадського будiвництва. Яскравим прикладом цього є iсторiя спорудження Троїцького народного будинку (нинi Театр оперети). Iнiцiатори влаштування освiтнього закладу в цiй частинi міста — Київське товариство грамотностi — спочатку не мали необхідних коштiв.

Але гостра потреба в культурних заходах для широких мас разом з бездоганною репутацiєю керiвникiв Товариства — педагога й громадського дiяча Володимира Науменка та професора iсторiї Iвана Лучицького — зробили неможливе. Мiсто безплатно вiдвело дiлянку, яку «вiдшматувало» вiд Троїцького ринку; архiтектор Геннадiй Антоновський, уболiвальник справи, безплатно склав архiтектурний проект, пiдрядчик Лев Гiнзбург зробив великi знижки, благодiйники на чолi з Лазарем Бродським надали готiвку. Отже, за два роки iдея втілилася у реальну споруду.

Особисто для себе

Можна назвати кiлька типових причин, з яких заможнi люди погоджувалися витрачати великi суми на кориснi громадськi справи. Це, зокрема, етичнi принципи та релiгiйнi переконання, мудре розумiння необхiдностi зменшувати соцiальне напруження, здорове честолюбство, бажання здобути суспiльний престиж або змiцнити його. Держава сприяла здiйсненню таких прагнень.

Особи, якi активно виявляли себе на нивi доброчинства, нагороджувалися орденами, медалями, iншими офiцiйними вiдзнаками. Поширювалася iнституцiя почесного опiкунства. Тi, хто надавав постiйну допомогу якiйсь кориснiй установi, могли обiйняти посаду почесного опiкуна, що прирiвнювалася до державної служби (щоправда, не давала права на пенсiю, але йдеться про людей, для яких це не мало значення). На такiй посадi можна було отримувати чини й нагороди вiдповiдно до вислуги. Слiд зауважити, що кавалери будь-якого росiйського ордена прирiвнювалися у правах до особистих дворян, а отримання ордена Святого Володимира IV ступеня або чину дiйсного статського радника дозволяло отримати спадкове дворянство.

У такий спосiб чи завдяки монаршому акту чимало вихiдцiв iз соцiальних низiв, якi добивалися матерiального успiху i виявляли готовнiсть жертвувати на громадськi потреби, були зарахованi до аристократiї. Достатньо згадати про славетну родину Терещенкiв, якi удостоїлися дворянського герба з промовистим девiзом «Стремление к общественным делам».

Щоправда, багатотисячнi пожертви дозволяли собi лише найбагатшi з киян. Утiм, iснували засоби залучення до цього й значно численнiших кiл середнього класу — дрiбних пiдприємцiв та домовласникiв, iнтелiгенцiї, чиновництва тощо. Так, у безплатних лiкарнях практикувалися «iменнi лiжка» — їх утримання здiйснювалося з ренти на порiвняно невеликий капiтал, який жертвував добродiй. У навчальних закладах запроваджувалися iменнi стипендiї, якi знову-таки сплачувалися обдарованим учням у виглядi відсотків на пожертвувану обмежену суму. Навiть дрiбнi пожертви на важливу громадську справу не залишалися непомiченими. Примiром, пiд час зведення Миколаївського костьолу католицька громада Києва оголосила збiр коштів, i її уповноважений повсякчас друкував у пресi прiзвища тих, хто вiдгукнувся на заклик — чи тисячами рублів, чи навiть 50-60 копiйками…

З усім миром

У свiдомостi мiсцевих можновладцiв, пiдприємцiв, iнтелiгенцiї повноцiнне мiське життя, престиж Києва були невiддiльними вiд функцiонування рiзноманiтних закладiв, якi не приносили безпосереднього зиску їхнім засновникам, але були необхiдною даниною цивiлiзацiї та гуманiзму, — освiтнiх і наукових iнституцiй, лiкарень і амбулаторiй, притулкiв для жебракiв і сирiт. Джерела капiталовкладень для створення таких закладiв далеко не завжди передбачалися офiцiйними органами, проте саме життя ставило на порядок денний питання про їх фiнансування. Якщо iмперська чи мунiципальна влада не перебирала на себе вирiшення цього питання, то воно розв’язувалося зазвичай у два способи. Або iнiцiативнi групи небайдужих киян створювали товариства чи комiтети, котрi на громадських засадах займалися залученням коштiв та органiзацiєю будiвництва (iнодi новими проектами опiкувалися вже iснуючi громадськi органiзацiї), або хтось iз магнатiв-доброчинцiв покривав усi витрати особистою пожертвою.

Громадська iнiцiатива дозволяла реалiзовувати навiть вельми складнi проекти. Примiром, узгодженi дiї мiської влади, Київського бiржового комiтету, пiдприємцiв-цукрозаводчикiв, провiдних дiячiв науки i технiки уможливили заснування у Києві Полiтехнiчного iнституту. Це сталося завдяки спiльному розумiнню рiзнобiчних вигод вiд його створення — як для розвитку мiської iнфраструктури, так i для забезпечення пiдготовленими кадрами лiдируючої в усьому краї цукрової промисловостi. Мiсто сприяло вiдведенню вiйськовим вiдомством для iнституту великої земельної дiлянки та видiлило на його будiвництво 300 тис. рублів. Великi пожертви зробили цукрозаводчики М. А. Терещенко (150 тис. руб.), Л. I. Бродський (100 тис. руб.), спадкоємцi Ф. А. Терещенка (15 тис. руб.), М. Б. Гальперiн (10 тис. руб.), банкiр Я. Б. Епштейн (24 тис. руб.), Київський бiржовий комiтет (72 тис. руб.), чимало iнших пiдприємцiв та комерцiйних установ. Загальна сума зiбраних коштiв перевищила мiльйон рублiв. Цього вистачило для успiшного початку справи (будiвництво стартувало 1898 року), згодом iнститут було пiдпорядковано уряду.

За проектом Михайла Мікешина п’єдестал пам’ятника мав бути прикрашений бронзовими сюжетами славних битв гетьмана, та з потрібних 130 тисяч рублів на спорудження монументу зібрали лише 40 тисяч

Як своєрiдний вияв громадської iнiцiативи заслуговують на згадку доброчиннi об’єднання за нацiональною чи релiгiйною ознакою. Найбiльшою матерiальною пам’яткою такої благодiйностi у Києвi є комплекс колишньої Єврейської лiкарнi (нинi старi корпуси Київської обласної лiкарнi на вул. Багговутiвськiй, 1). На території великої садиби, придбаної 1884 року та згодом розширеної цукрозаводчиком i фiлантропом Iзраїлем Бродським, було споруджено кiлька спецiалiзованих корпусiв оригiнальної архiтектури. Безплатна Єврейська лiкарня входила до числа провiдних медичних закладiв мiста; її послугами користувалося й чимало бiдної християнської людностi. Вона фiнансувалася або на цiльовi пожертви окремих благодiйникiв чи цiлих родин (Бродських, Гальперiних, Заксiв, Френкелiв), або з коштiв єврейської громади. Останнi надходили вiд усiх верств єврейства, адже правила релiгiйного благочестя юдеїв передбачали благодiйницькi витрати (так звану цдаку) в розмiрi щонайменше 10% власних прибуткiв.

P. S. Життя без відсотків

Зазвичай екстремальні ситуації (катастрофи, війни, пожежі) викликали сплески благодійності. З часом філантропічні установи виникли при кожному міністерстві — юстиції, освіти, військовому, морському, землеробства і державного майна. Винятком став 1918 рік. На Всеросійському з’їзді комісарів соціального забезпечення благодійну діяльність визнали непотрібною — замінником стала державна система охорони здоров’я та соціального забезпечення, усі створені установи (лікарні, притулки, богадільні, школи, дитсадки і ясла, музеї, інститути, училища) було підпорядковано Комісаріату соціального забезпечення «з усіма капіталами та інвентарем».

До речі

Міщанська благодійність

Знатна киянка з волинського шляхетного роду Галшка Гулевичівна після смерті свого чоловіка переїхала з Києва. Через п’ятнадцять років у своєму заповіті вона відписала весь київський маєток з «усіма до нього належностями» Київському братству: «Щоб тая фундація скуток свій брала, то зараз в той двір школу впровадила…». Через п’ять років до Київського Богоявленського братства записався гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний разом з усім своїм військом — неабияка моральна і матеріальна підтримка. Того самого 1620 року Київське братство отримало від Константинопольського патріарха ставропігіальне право (залежало тільки від нього). Таким привілеєм і великими правами було наділене ще 1588 року Львівське братство.

У роки козацьких воєн боронити рідну землю вірою намагалися і міщани, організовуючи братства. Під свою опіку вони брали церкви, а також у різний спосіб допомагали нужденним — бідним, старим, немічним, хворим, пораненим, ув’язненим, удовам, сиротам. Відкривали власні шпиталі, та найбільше дбали про освіту, засновуючи школи. Так турбота про нужденних з монахів перелягла на плечі заможних громадян і служителів церков, які кілька століть поспіль мали прерогативу добродійства.

Батько бідних

Так називали в народі князя Володимира Великого, що хрестив Київську Русь. На князівському дворі кожен жебрак і бідний міг отримати припаси та гроші. Тому, хто не мав можливості прийти сам (через хворобу абощо), приносили до двору, розвозили продукти вулицями міста. На утримання церков і монастирів князь виділив десятину з казни, поклавши на духовенство громадську опіку над каліками, жебраками, хворими.

Ярослав Мудрий, син Володимира Великого, відкрив сирітське училище й утримував у ньому власним коштом 300 юнаків. Яна Всеволодівна, дружина князя Володимира Мономаха, заснувала в Києві при Андріївському монастирі й фінансувала жіноче училище, до речі, перше в Європі.

За проектом Михайла Мікешина п’єдестал пам’ятника мав бути прикрашений бронзовими сюжетами славних битв гетьмана, та з потрібних 130 тисяч рублів на спорудження монументу зібрали лише 40 тисяч