Північно-західну територію передали закладу штучних мінеральних вод (пізніше основну частину цього простору зайняв Купецький сад), місце, де зараз розташовано стадіон «Динамо», орендував комерційний розважальний парк «Шатоде-Фльор», а між «мінерашками» й «Шато» постали водогінні споруди.

Неглибока влоговина, що пролягала на місці сьогочасної Петрівської алеї, стала природною перешкодою для охочих прогулятися. На початку минулого сторіччя муніципальна влада вирішила довести цей занедбаний куточок саду до ладу. Було запропоновано прокласти впорядковану алею, яка б вела від пожвавленої вулиці Олександрівської (нині Михайла Грушевського) просто на схил Дніпра. А над нею збиралися перекинути пішохідний місток.

Улітку 1909 року міська управа звернулася до професора КПІ, фахівця з мостобудування Євгена Патона. Йому запропонували розробити проект містка над алеєю за винагороду в сумі 700 рублів. Євген Оскарович відповів згодою й досить швидко виконав доручення. Влітку того самого року київський підрядник Микола Смирнов домовився з містом про виготовлення й встановлення на місце всіх металевих частин моста згідно з проектом Патона, рахуючи по 3 р. 10 коп. за пуд ваги конструкцій і 4 р. 50 коп. за пуд ваги поручнів. Загальна вага сягнула приблизно 1800 пудів (близько 30 тонн). Для стійкості опор було застосовано знамениті буронабивні палі інженера Антона Страуса, які міцно сидять у будь-якому грунті.

Цікаво, що задля зручності монтажу місток споруджували ще до того, як під ним з’явилася алея. І лише коли в лютому 1910 року будова була готова, як тоді казали, «начорно», розпочалися земляні роботи. Навесні та влітку того ж року влоговину поглибили, влаштувавши проїзд 5 сажнів, або 10,65 м, завширшки. Остаточну перевірку містка здійснили в листопаді 1910 року. Одна з процедур випробування полягала в завантаженні дерев’яного помосту шаром річкового піску з розрахунку 400 кг на квадратний метр. Інша – у підвішуванні посередині споруди дроту з вантажем для визначення прогину. Усі параметри виявилися в межах допуску, навіть з чималим лишком. Про це було складено акт, і місток оголосили придатним для пересування. Схили попід ним для захисту від осипання підперли кам’яними стінами. Отже, поширена наразі дата спорудження містка – 1912 рік – помилково омолоджує його на два роки.

Оскільки нову алею задумали 1909 року, коли вся імперія гучно відзначала 200-річний ювілей Полтавської битви, її офіційно найменували «вулицею Петра Великого». Проте більш уживаною виявилася назва «Петрівська алея», що збереглася донині.

У ті часи алея виводила на дніпровський схил і там фактично переривалася – до сподіваного прогулянкового шляху вздовж схилу було ще далеко. Супротивники тодішнього складу міської думи критикували її за це, звинувачуючи в марнотратстві. «Батьки міста» прагнули вдихнути нове життя в цю місцевість, залучаючи її для різних заходів. Приміром, 1913 року, під час проведення в Києві грандіозної Всеросійської виставки, біля підніжжя Царського саду просто неба організували експозицію з конярства. До неї прямували саме Петрівською алеєю.

Невтішні наслідки мали події 1917-1920 років: революція, громадянська війна, розруха. У цей період перестала існувати більшість розважальних закладів Купецького саду, зникли ресторани та вар’єте «Шато».

Доля не помилувала й Парковий міст. Щодо нього зберігся відгук Михайла Булгакова, котрий увійшов до надрукованого 1923 року нарису «Київ-місто»: «Повітряний міст, стрілою перекинутий між двома крутоярами Царського саду, позбувся геть усіх дерев’яних частин. До останньої трісочки рознесли поміст кияни на дрова. Залишився тільки залізний остов, яким, ризикуючи своїм дорогоцінним життям, хлопчаки пробираються поповзом та чіпляючись».

Проте вже до середини двадцятих років найочевидніші наслідки руйнації було подолано. Парки знову стали місцями масового відпочинку, а місток відновили. Звернімо увагу на те, що на його зображеннях аж до середини 1930-х він іще не мав електричних ліхтарів. Лише згодом, коли Київ став столицею радянської України, було здійснено благоустрій місць відпочинку трударів (нинішній Хрещатий парк перетворили тоді на Піонерський, збудувавши низку дитячих павільйонів). Рух через міст значно зріс, і його вирішили освітити. Ліхтарні стовпчики, як і сам місток, щасливо пережили бурхливі та руйнівні події Великої Вітчизняної війни.

Доволі велелюдним був цей куточок міста в перші повоєнні десятиріччя. За задумом головного архітектора Києва Олександра Власова на схилах понад Дніпром облаштували простору зону дозвілля – Центральний парк культури й відпочинку. Стрижнем нового парку стала Паркова дорога, що пролягла від Петрівської алеї до Дніпровського узвозу. Вздовж неї розташувалися спортивні майданчики, атракціони, кафе та ресторани, було відкрито Зелений театр. До зони відпочинку входили й верхні парки. Їх відвідувало чимало люду, і Парковий місток не лишався без публіки, яка гуляла та розважалася.

Щоправда, надалі (особливо після створення Гідропарку на лінії метро) пішохідні прогулянки Петрівською алеєю та Парковою дорогою ставали дедалі рідшими. Ці траси використовувалися здебільшого для транзитного проїзду. Але місток незмінно приваблював киян і гостей міста. Урешті-решт, фахівці зауважили, що він став менш стійким та відчутно коливається під ногами. Тож було визнано за потрібне оновити його. При цьому вирішили не ремонтувати старі конструкції, надто вже зіпсовані корозією, а встановити нові, з міцної сталі. Відповідний проект підготував інститут «Укрпроектстальконструкція».

Створюючи копію, його фахівці намагалися ретельно наслідувати оригінал. Між іншим, коли конструкції прорахували на ЕОМ, виявилося, що рішення, розроблене свого часу Патоном, було оптимальним!

Деталі нового містка виготовили у Дніпропетровську. Майже 30 років тому було здійснено заміну. Ось що писала про це «Вечірка» від 21 червня 1983 року: «Минулої неділі потужний кран підняв і встановив на звичне місце новий міст. Цікаво, що змонтовано його повністю на землі. У стислі строки – за 20 днів – робітники тресту «Київавтошляхміст» та КСУ-21 тресту «Центростальконструкція» Міністерства монтажних і спеціальних будівельних робіт УРСР успішно впоралися з великим і складним обсягом операцій. За цей час вони демонтували старий міст, зібрали та закінчили клепання нового». Давні палі в грунті, до речі, виявилися ще цілком придатними, потребували лише незначного ремонту. Відтоді оновлений Парковий міст вдало заміняє старий. Чимало киян навіть не здогадуються, що це не столітня споруда, а її копія.

Останнім часом пішохідний місток, який уже давно отримав романтичну назву «поцілунковий», набув особливої популярності. Закохані не тільки цілуються на ньому, а й виявляють свої почуття написами, зав’язаними стрічками або «замочками кохання». Ці замочки чіпляють до конструкцій як символ вічної любові, викидаючи ключики від них. Проте з часом кількість навісок стає такою, що місця для нових уже не лишається, до того ж вони є чималим зайвим навантаженням. Тож комунальні працівники раз у раз мусять зрізати замочки з поруччя, та замість них швидко з’являються наступні.

Наостанок додамо, що старий місток, знятий зі схилів, не здали в металобрухт. Для нього знайшлося місце у просторому музейному комплексі Переяслава-Хмельницького, і тепер конструкції, розроблені професором Патоном у 1909 році, демонструють там просто неба.