…З січня 1932 р. ситуація в Києві з безпритульними стала набирати загрозливого характеру. Якщо до цього часу безпритульними були діти шкільного віку та підлітки, то в 1932 році з’являється велика кількість підкинутих дітей у віці від 1 до 4 років, кількість яких щомісячно збільшувалася. Протягом першого півріччя 1932-го на вулицях міста було знайдено понад тисячу безпритульних малюків. Міські служби виявилися не готовими прийняти таку кількість дітей, не було ні спеціальних помешкань, ні коштів на утримання. Міський відділ охорони здоров’я був змушений закрити кілька ясел, а в звільнених приміщеннях розмістити підкинутих немовлят та вишукувати фінансування на утримання сиріт.

На початку 1932 року державна влада провела реорганізацію у справі ліквідації безпритульності та бездоглядності дітей і допомоги сиротам. Центральну комісію з ліквідації безпритульності при Всеукраїнському центральному виконавчому комітеті об’єднали з громадською організацією — “Друзі дітей”. У кожному районі міста створили штаби з громадськими ударними бригадами, до яких увійшли представники різних відділів міськвиконкому, комсомольських, профспілкових і громадських організацій. Бригади займалися вилученням бездоглядних дітей із вулиць та направляли їх до притулків.
Товариство “Друзі дітей” підпорядковувалося Всеукраїнському товариству охорони дитинства та сприяння комуністичному вихованню. На нього покладали завдання ліквідації вуличної безпритульності, а саме: організація трудової колонії для розміщення неповнолітніх правопорушників; відкриття великого інтернату для безпритульних, в якому вони пройшли б певну громадську адаптацію та культурно-виховну “обробку” до моменту відрядження їх до колгоспів, радгоспів, на заводи й фабрики. У Києві діяв лише один тимчасовий притулок — ізолятор для безпритульних дітей на Вознесенському спуску, 4, на базі якого можна було б створити трудову колонію чи інтернат. Але це приміщення було непридатним а ні для проживання, оскільки не мало опалення, достатньої кількості вікон, подвір’я та потребувало капітального ремонту, а ні для влаштування в ньому учбово-виробничого закладу чи трудового інтернату.

На початку 1932 року на звуженому засіданні президія Київської міської ради ухвалила постанову про переселення вихованців дитячих будинків Києва разом із обслуговуючим персоналом до інших міст Київської області. Навесні цього ж року більшість київських дитячих будинків переселили в райони області. В Києві залишилося кілька дитячих будинків, інтернати для дітей із фізичними вадами, дитячі лікувальні установи, карантинники-приймальники і трудові колонії.

З травня 1932-го відбувся масовий наплив до Києва дітей шкільного віку, які приїздили до міста не лише з прилеглих районів, а й з усієї області. Міській владі довелося терміново розв’язувати цю проблему. У червні 1932 року президія Київської міської контрольної комісії створила Надзвичайну комісію для боротьби з дитячою безпритульністю, головним завданням якої стало забезпечення фінансування на утримання дітей. Комісія намагалася залучити до справи допомоги дітям торговельно-кооперативні та громадські організації міста, співпрацювала з відділами охорони здоров’я і народної освіти області з метою розселення дітей у дитбудинках.

У протоколі Надзвичайної комісії з боротьби з безпритульністю від 20 червня 1932 року зазначено, що переважна більшість підкинутих дітей на вулицях Києва — це діти селян із районів області. Їх утримання не було передбачено кошторисом міста, а тому до кінця року потрібно було виділити дотацію в 300 тис. крб міськохматдиту і 245 тис. крб міськнаросвіті та протягом

7 днів підшукати приміщення на 300 дітей у приміських дачних селищах — Святошині, Бучі, Пущі-Водиці.
На кінець літа 1932 року в Києві вже діяла ціла мережа карантинників — пунктів санітарного огляду підібраних із вулиці безпритульних дітей. Найпершу медичну допомогу обездоленим дітям надавали карантинники при Інституті охматдит на території Києво-Печерської лаври, на вул. Польовій, вул. Кирилівській, вул. Артема, вул. Набережно-Микільській.
На початку вересня Київська міська контрольна комісія перевірила роботу карантинників та стану утримування в них дітей. В акті обстеження їх зазначалося, що за останній час збільшується кількість випадків підкидання дітей віком до 4-х років, а міський здороввідділ не приділяє достатньої уваги проблемі забезпечення цих дітей потрібними умовами проживання і харчування, що призводить в останні місяці до зростання смертності. Крім цього, серед причин високої дитячої смертності було названо дуже малий вік дітей, які залишаються без материнського харчування. Погане утримування та антисанітарні умови, в яких знаходяться діти, наявність інфекційних хвороб та велике скупчення підкинутих немовлят у карантинниках і притулках. Адміністрації карантинників при Інституті охматдит та на вул. Кирилівській видали розпорядження не ховати по одному померлих дітей, а збирати їх у моргах у великій кількості, а потім ховати всіх разом. Це призвело до погіршення і без того складної санітарно-епідеміологічної ситуації в цих закладах. Відсутність палива та одягу в дитячих закладах сприяла виникненню масової захворюваності у дітей, зривала навчання й роботу. Під час перевірки притягнуто до відповідальності осіб, які не забезпечили дітей потрібним одягом, взуттям і продуктами харчування. За недбале виконання своїх обов’язків звільнено кількох лікарів, збільшено штат медсестер, до кожного карантину прикріплено інспектора, по можливості розпочато проведення щеплення від кору. Але попри всі намагання міської влади контролювати ситуацію з безпритульними дітьми в місті, проблема залишилася не розв’язаною через недостатнє фінансування, відсутність приміщень та постійне збільшення кількості покинутих дітей.

У кінці вересня 1932 року 285 дітей із дитбудинків міста було переведено до дитбудинків області. 100 дітей прийняли на повне утримання колгоспи приміської смуги, 40 підлітків направили на роботу до транспортних підприємств міста з наданням їм житла, 200 — працевлаштували в колгоспи і радгоспи київської приміської смуги.

Для утримання підкинутих немовлят і дітей дошкільного віку дитячий будинок № 7 та дитячу лікарню восени 1932-го реорганізували на карантинники-приймальники, розширили на 200 місць колектор для безпритульних на вулиці Короленка, 78.

Виконуючи директиву партії та уряду про повну та остаточну ліквідацію дитячої безпритульності до 15-річниці Жовтневої революції, Голова Київради Биструков та голова Надзвичайної комісії з боротьби з дитячою безпритульністю, завідуючий відділом міськнаросвіти Віленський у листі до Київоблвиконкому та відділу облнаросвіти восени 1932 року пропонували для вирішення питання безпритульності дітей у Києві та Київській області провести такі заходи: порушити клопотання перед урядом про виділення 800 місць у дитбудинках та колоніях інших областей та республік, зокрема, в Арзамасі; сільрадам і домоуправам брати на облік та притягати до відповідальності батьків, які підкидають дітей; головам сільрад та колгоспів під особисту відповідальність доручити контроль сімей із дітьми, щоб не надсилали їх до Києва; за рахунок сіл і колгоспів організувати видачу харчових продуктів та одягу дітям села; на місцеві кошти проводити патронування сиріт, створювати та утримувати обласні дитбудинки.

Надзвичайна комісія з боротьби з дитячою безпритульністю провела кілька рейдів по вилученню дітей із вулиць, намагаючись покінчити з проблемою безпритульності в місті до 15-річниці Жовтневої революції. Дітей під притулками залишали самі батьки, приводила міліція, двірники. Таку величезну кількість безпритульних на вулицях Києва влада пояснювала “тимчасовими труднощами у справі постачання на селі та в місті”, відсутністю допомоги сільським сім’ям, тому “масовий приплив дітей до Києва виник несподівано, непередбачувано”.

Карантинники-приймальники Києва були завантажені на 200—300 %. З метою недопущення масового приїзду дітей до Києва з інших регіонів, секретаріат Київоблвиконкому виніс постанову про організацію роботи загороджувальних загонів на вузлових залізничних станціях, зокрема у Фастові, Ніжині та ін.

У постанові президії міськради від 03.02.1933 року зазначалося, що ліквідувати у 1932 році дитячу безпритульність у Києві не вдалося. Вона набирає масового характеру. Від 60 % до 70 % безпритульних дітей становили мешканці не лише Київської області, а й усієї республіки. Враховуючи те, що більшість дитячих будинків ще навесні 1932 року вивезли з Києва до області, у січні 1933 року в дитячих закладах міста перебувало 3092 дитини. Це на 917 дітей більше, ніж передбачалося кошторисом міської влади.

На початку лютого 1933 року на вулицях міста знаходилося понад 600 дітей, але забрати їх із вулиць не було куди. Тому в найближчі дні потрібно було вивезти 1092 дитини з міських дитбудинків до обласних дитячих закладів, віднайти у місті ще одне приміщення для тимчасового притулку на 150—200 безпритульних дітей та підшукати в дитбудинках області 1147 місць для дітей, яких планували вилучити з вулиць протягом семи місяців 1933 року. Тривалість перебування безпритульних дітей у карантинниках Києва не повинна була перевищувати 1,5 місяця.

Скільки всього померло дітей від голоду, хвороб, поневірянь, нині встановити неможливо. Неможливо назвати навіть прізвищ померлих від голоду дітей, чию смерть офіційно було зареєстровано у 1932—1933 рр. органами реєстрації громадянського стану Києва. У свідоцтві про смерть досить часто зазначали: невідомий Михайлик, підкидень; невідома Катя, невідомий хлопчик дворічного віку… Про це варто пам’ятати завжди.

Державний архів Києва буде вдячний усім, хто надішле на адресу архіву (вул. Олени Теліги, 23, м. Київ-60, 04060, тел. 440-63-50) свої спогади про пережите лихоліття Голодомору в Україні 1932—1933 років. Ці спогади долучать до документів Національного архівного фонду і зберігатимуть у архіві постійно.