Першим міським головою зі складу станової думи став Парфентій Дехтерєв, купець походженням з Калуги, котрий обійняв посаду мера навесні 1835 року. Паралельно зберігся й магістрат, але за ним лишилися тільки судові функції. 

Місцем розташування Міської думи та магістрату тривалий час був будинок у центрі Подолу, на розі Контрактової площі та Покровської вулиці. Його орендували у приватного власника – купця Назарія Сухоти. То була двоповерхова кам’яна будівля класичного стилю, прикрашена портиком із шістьма іонічними колонами. 

Архаїчна станова система діяла до настання доби реформ Олександра ІІ. Реформи спершу зачепили судову справу, і 1866 року було скасовано магістрат. А 1870-го набрало чинності нове «Міське положення» – законодавство про організацію самоврядування в містах. 

Воно передбачало інакшу систему формування міської влади. Відтепер кияни обирали міську думу незалежно від станів. 

Щоправда, між городянами все ще існувала нерівність, зумовлена майновим статусом. Право обирати та бути обраним у гласні (депутати) Міської думи отримали лише чоловіки, не молодші за 25 років, які сплачували податки на користь міста за нерухомість або комерційну діяльність. 

Таких набиралося ледь три відсотки від усього міського населення. Пізніше, у 1892 році, царська влада переглянула «Міське положення», зробивши майнові вимоги ще жорсткішими. З категорії виборців були вилучені прикажчики, лоточники й інші дрібні комерсанти, залишилися тільки власники торговельно-промислових закладів. Відтоді електорат скоротився до одного відсотка киян. 

Кількість гласних Київської думи в різний час становила від 72 до 80 осіб, з чотирирічним терміном повнова жень. Вони обирали зі свого складу виконавчий орган – міську управу, та очільника – міського голову. Відвідування думських засідань не було обов’язковим; для кворуму, відповідно до закону, вистачало однієї третини складу гласних. Утім, у «Міському положенні» зазначалося, що для вирішення питань, які стосуються муніципальних позик або міського майна, необхідна присутність більш ніж половини складу. Загалом, оновлена міська дума мала чіткі повноваження, отримала чималу муніципальну нерухомість та розпоряджалася надходженнями й видатками міського бюджету. 

Крім того, існувало спеціальне «губернське в міських справах присутствіє», яке аналізувало муніципальні документи на предмет їхньої законності та правильності, а також розглядало скарги городян. 

Перші міські вибори за новими правилами відбулися 1871 року. До складу тогочасної міської думи ввійшли 43 дворян і чиновників (поміж них кілька професорів університету) та 27 купців. Посаду мера одержав Павло Демидов, котрий невдовзі по тому став князем Сан-Донато. Цей молодий нащадок казково багатого роду уральських заводчиків був для Києва тимчасовим гостем, але з примхи долі виявився його господарем. 

Мабуть, багатьох гласних тішили сподівання на широку благодійність Демидових. Міський голова справді пожертвував на розв’язання київських проблем не одну тисячу рублів. Але рутинні обов’язки мера не дуже його приваблювали, тож на другий термін він не лишився. 

Саме за Демидова було розпочате зведення нової резиденції міської влади. Ідеться про будівлю міської думи, споруджену впродовж 1874–1876 років на колишній Хрещатицькій площі (нинішньому Майдані Незалежності). Після цього Хрещатик, доволі молода вулиця, утвердився у свідомості городян як новий центр Києва. 

Хрещатицька площа зосереджувалася тоді тільки на парному боці Хрещатика, а з непарного був суцільний фронт будинків. Місце площі лише в 1830-х роках було вивільнене з-під стародавніх фортечних валів. Згодом тут облаштували ринок. Сумнівною прикрасою площі був скромний фонтан, настільки незугарний, що кияни найчастіше називали його «Потворою». А в 1874-му на площі почалися будівельні роботи. Мерія асигнувала чималу на ті часи суму – 180 тисяч рублів. Значну частку цих грошей «батьки міста» отримали завдяки приватизації частини міської землі перед будівлею університету (її розпродали під забудову, утворивши цілий квартал на нинішній вулиці Терещенківській). 

Автор проекту приміщення міської думи Олександр Шіле, вихованець Петербурзької академії мистецтв, надав своєму витворові рис «петрівського бароко». Пдібно до старовинних ратуш, будівлю було вивершено вежею з годинником та увінчано гострим шпилем. На кінці шпиля постав на чавунній кулі цинковий позолочений образ покровителя Києва – архістратига Михаїла. Скульпторка Єва Куликовська виконала його в динамічній позі, з піднятим мечем у правиці. Ще один Михаїл був зображений трохи нижче від першого – на рельєфному гербі Києва у фронтоні будівлі. 

Кияни швидко звикли до нового приміщення мерії, але досить уїдливо критикували його. Навіть укладачі міських путівників констатували: «Будівля думи не відзначається ані солідністю, ані витонченістю. Усім упадає в око певна недоробленість споруди. Бруднобузкова фарба, якою вкриті стіни, справляє гнітюче враження. Внутрішність будинку анітрохи не краща за його зовнішність: зала думських засідань затісна та має вкрай незручну квадратну форму; приміщення канцелярії являють собою низку комірок». 

Найбільші сумніви викликала економічна складова будівництва міської думи. Планувалося, що будинок думи стане вигідним укладенням міських коштів: у його першому поверсі передбачалося 19 приміщень для здачі в оренду під магазини й кав’ярні. Але потім будівельні витрати почали незрозумілим чином зростати. До кінця 1875 року подейкували вже про те, що будівля має обійтися не дорожче за 225 тисяч, але цим перевитрати не обмежилися. Коли роботи завершилися, було оприлюднено офіційний підсумок видатків – понад 326 тисяч рублів. 

Утім, і цю суму багато хто вважав заниженою. Допитливі критики не полінувалися підрахувати, що новий будинок принесе міській касі значно менші дивіденди, ніж дав би такий самий капітал, інвестований у спорудження казарм для здачі в оренду військовому відомству. Найбільше обурювався гласний думи Кониський. Він обзивав думську будівлю «Вавилоном» і твердив: «У результаті витрачених 326 тисяч місто має потворну й незручну будівлю, що завдає величезних збитків; збитки ціна стільки значні, що місту вигідніше продати Вавилон на мотлох». Але це, звісно, ніхто робити не став. Поступово прибуткові приміщення думської споруди справдили очікування: підприємці оцінили переваги центральної будівлі. 

Зведення будинку міської думи по суті перетворило Хрещатик на вулицю-коридор. Як площа, що дістала назву Думська, залишився тільки обмежений простір у тилу мерії – невелика частина майбутнього Майдану. 

На межі позаминулого й минулого століть первинна композиція будинку з бічними двоповерховими крилами та триповерховою серединою перестала задовольняти «батьків міста». 

Вони зажадали додаткових квадратних аршинів і сажнів. Тому 1901 року за проектом міського архітектора Олександра Кривошеєва було виконано надбудову, котра зробила весь об’єм споруди триповерховим. 

У залі засідань міської думи систематично проходили засідання, на яких вирішувалися всілякі питання. Вони ставали дедалі різноманітнішими, про що можна судити зі збільшення міського бюджету. Якщо в перший рік діяльності пореформеної думи він не перевищував 300 тисяч, то в 1912-му становив уже понад чотири мільйони. Міська дума укладала концесії з підприємцями, завдяки чому Київ отримав розвинений водогін, газове та електричне освітлення, каналізацію, перший у країні електричний трамвай. 

1913 року перед чільним фасадом думської будівлі було зведено монумент прем’єр-міністру Петрові Столипіну, чиє життя обірвали в Києві кулі терориста. Проект пам’ятника розробили скульптор Етторе Ксіменес та архітектор Іполит Ніколаєв. Цій скульптурі судилося простояти неповні чотири роки – революційні події скинули її з постаменту. Упродовж громадянської війни та кільканадцяти переворотів, пережитих киянами, кожна нова влада вивішувала на думському балконі свій стяг… 

Зрештою, остаточну перемогу вибороли більшовики. Шпиль мерії замість ліквідованої постаті архістратига Михаїла увінчала п’ятикутна зірка, а перед фасадом спорудили пам’ятник Карлу Марксу роботи скульптора Йосипа Чайкова, доволі своєрідний на вигляд (його прибрали звідти ще до того, як Київ знову здобув статус столиці УРСР). Господарями будівлі колишньої думи стали радянські установи. Перед Великою Вітчизняною війною тут містилися обком та міськком КП(б)У. 

Осінь 1941 року стала часом жахливих вибухів і руйнацій на Хрещатику. Будинок зі шпилем постраждав не одразу, але в листопаді його все ж зруйнувала пожежа. Стіни обгорілої будівлі дочекалися визволення столиці. Проте концепція реконструкції Хрещатика передбачала створення великої центральної площі. Тож руїни розібрали, і відтоді ніщо, крім старих фотознімків, не нагадує про колишній центр міського життя посередині головного майдану Києва.