1951 рік. В актовому залі Київського інженерно-будівельного інституту, залитому непевним світлом мрячного вересневого дня, проходять збори Академії архітектури УРСР з ідеологічної чистки. «Судять» відомого київського архітектора Йосипа Юлійовича Каракіса. Звинувачення хльостають, шмагають серце: «впроваджує український буржуазний націоналізм», «насаджає космополітичні погляди», «злочинно нехтує провідними ідеями партії».

«Я завжди жив і працював по совісті», — бринить у тиші задушливої від холодної злоби зали промова «відповідача».

…Він дивом уникнув Колими, його ім`я викреслили зі сторінок довідників з архітектури Києва та підручників, навіть чотирьохтомний радянський збірник «Історія Києва» ані словом не згадує про Каракіса.

Після наглого звільнення з КІБІ знаний архітектор змушений був малювати трафарети малюнків на скатертини для робітничої артілі. Але Історія розсудила творця та його переслідувачів: сьогодні ми дивимося на будинки авторства Йосипа Каракіса та цінуємо його прагнення, на противагу нинішнім «зодчим», докласти всіх зусиль, щоб осягнути формулу міста і вписати нові будівлі в ансамбль Києва, а не знівечити його.

Шкіряне пальто за армійський будинок

Йосип Каракіс не був киянином за народженням – він з`явився на світ 29 травня 1902 року на Одещині. Але, як зазначає заслужений архітектор України Сергій Бабушкін, «важко назвати архітектора, який би протягом півстолітнього служіння архітектурі так тісно був пов`язаний з нашим прекрасним Києвом».

Уже 26-річним юнаком Йосип Каракіс, студент архітектурного факультету Київського художнього інституту, бере участь у будівництві Київського вокзалу та житлового будинку на вулиці Великій Житомирській, 17, згодом – під керівництвом свого вчителя Павла Альошина – у проектуванні та будівництві так званої «зразкової» школи №71 у Польовому провулку.

1931 року асистент кафедри проектування цивільних споруд новоствореного Київського інженерно-будівельного інституту Йосип Каракіс самостійно проектує свою першу будівлю, яка невдовзі стане пам’ятником архітектури, – Будинок Червоної армії та флоту (майбутній Центральний Будинок офіцерів Збройних сил України на Грушевського, 30/1), який виріс в центрі міста на місці непримітного бараку, де раніше містилася школа прапорщиків-авіаторів.

Будівлю було зведено у майже революційному для Києва тридцятих років стилі неоампір, але з класичним фасадом. Сюди, в будівлю з концертною залою на 1015 глядачів, лекційними приміщеннями, великою бібліотекою та 150 кімнатами, головний військовий клуб переїхав із затісного для нього колишнього прибуткового будинку на Прорізній, 17.

Незабаром в послужному списку Йосипа Каракіса з`явився напис: «Премійовано шкіряним пальто за активну участь у проектуванні та будівництві нового Будинку Червоної армії та флоту – наказ командуючого військами Українського військового округу Іони Еммануїловича Якіра від 25.10.1931».

Історія одного арешту

Після успішної реалізації проекту Будинку армії та флоту Йосип Каракіс стає одним з найбільш затребуваних архітекторів Києва. Він успішно працює в майстерні міськради, проектує численні житлові будинки з новаторськими рішеннями планування, його блискучі лекції в Київському інженерно-будівельному інституті збирають переповнені аудиторії. 

У 1934 році на Петровській алеї в Києві Йосип Каракіс зводить екстравагантний ресторан «Динамо». Виконана в стилі конструктивізму, ця будівля з різними за оформленням п’ятьма поверхами одразу привертає увагу своєю неординарністю та сміливими рішеннями.

«Ми називаємо цю будівлю одним з найкращих зразків київської архітектури. Споруда цікава ще й тим, що в ній вперше повною мірою виявляється пристрасть архітектора до проблем колористики і синтезу мистецтв – новаторські прийоми для того часу, який характеризується в цілому сірим аскетизмом провінційних переспівів пізнього конструктивізму», — писав про ресторан «Динамо» журнал «Архітектура СРСР».

Ресторан, який затишно сховався у пухнастій зелені київського пагорба, швидко стає престижним «місцем для обраних». Тут проводяться урядові банкети, закриті вечірки і зустрічі на вищому рівні, які б зараз назвали «форматом тет-а-тет».

Лихо сталося невдовзі після введення «Динамо» в експлуатацію: через годину після завершення банкету, на якому було присутнє високе військове начальство, в залі ресторану обвалилася стеля. Тої ж ночі Йосипа Каракіса було заарештовано. Його звинуватили у злочинному умислі проти радянської влади, доля зодчого повисла на волосині. Втім за тиждень Каракіса змушені були відпустити – вини архітектора у обвалі стелі не було.

Справа в тому, що ще під час зведення ресторану будівельна комісія всупереч проектним розрахункам наказала змінити конструкцію перекриттів ресторану. Йосип Каракіс рішуче протестував, проте почутим не був, про що за порадою свого вчителя – київського архітектора Валеріана Рикова склав доповідну записку. Саме вона, а також заступництво Іони Якіра, врятували зодчого від тавра «шкідника» та повернули йому чесне ім`я, а Києву – талановитого архітектора.

Київський хмарочос

Невдовзі після інциденту в ресторані «Динамо» Йосип Каракіс отримує замовлення на проектування житлового комплексу на місці знесеного «прогресивною владою» Миколаївського собору та храмів Великого і Малого Миколи (на сучасній вулиці Івана Мазепи). Деякі затяті «борці за правду» й сьогодні несправедливо звинувачують архітектора в нарузі над святинями, в руйнуванні церков «заради сумнівних успіхів соцбудівництва».

«При всьому жалі про втрачені святині треба зазначити, що до нового будівництва архітектор Йосип Каракіс підійшов дуже відповідально. Він відстоював ідею ансамблевої забудови місцевості з урахуванням особливостей рельєфу і середовища. «З сторони Дніпра, — писав Каракіс, — будинки нового житлового комплексу подаються у вигляді мальовничого силуету на фоні зелені і води. Силует з сторони Дніпра не має самодостатнього характеру, а вписується в загальний пейзаж як складова його частина», — оповідає дослідник історії Києва Михайло Кальницький.

Найцікавіше рішення, — пише історик, — було запропоновано Каракісом з боку Дніпра. «Тут, в тилу комплексу, повинні були простягнутися два однакових корпуси, які сприймалися з річки плавною дугою. Перед ними було залишено 30-метрову озеленену смугу. Обмежена поверховість і вивірена архітектура створювали досить пристойний ландшафт».

«У великому житловому будинку, який виходить фасадом на площу Героїв Арсеналу і вулицю Січневого повстання, архітектор Каракіс створив виразну композицію висотних і горизонтальних обсягів, яка гармонує із забудовою Печерська і силуетом київських гір. Пластика фасадів з еркерами, лоджіями і галереями по верху будівлі підкреслена ритмом невисоких колонок, насичена грою світла і тіні і разом з двокольоровим забарвленням штукатурки надає будівлі ошатний сучасний вигляд. У всій архітектурі будівлі видно яскравий, індивідуальний почерк автора», — доповнює заслужений архітектор України Юрій Асєєв.

Квартальний комплекс закінчувався дитячим садком «Орлятко», побудованим для Червонопрапорного заводу (нинішній «Арсенал»).

Трьохповерхова будівля нагадує грецькі античні споруди, стоїть на високому мисі над Дніпром, і за задумкою архітектора до неї через зелену зону мали йти сходи від Аскольдової могили.

На жаль, комплекс, запроектований Каракісом, не було реалізовано повністю – з двох житлових напівкруглих корпусів поблизу площі героїв Арсеналу побудували лише один, та й той закрили з боку Дніпра іншими спорудами, знехтувавши ідеєю озеленення. Згодом перебудували і сам «хмарочос» – змінили лоджії, знищивши, таким чином, гру світла та тіні, якої прагнув архітектор.

Що до дитячого садка, то він не дочекався сходів, а сьогодні йому загрожує загибель через будівництво новомодного недоречного одоробла, яке зводиться впритул до центрального входу.

Нові Липки

Незабаром будівлі Йосипа Каракіса прикрасили і київські Липки – у 1937 році тут один за одним зводяться житловий будинок для сімей командного складу Українського військового округу на сучасній Інститутській, 15-17, та житловий квартал на Інститутській, 19-21, призначений для працівників Держплану.

У цих будівлях Каракіс проектує внутрішні широкі сходи з багатим верхнім світлом, які були характерні для прибуткових будинків XVIII-XIX століть, та великі просторі світлі кімнати – впроваджує сміливе для Києва 30-х років рішення.

Ці будинки вижили під час війни, але не встояли перед лихоманкою недоречних перебудов і нівечення пам’ятників архітектори у 2000-х. До будинку на Інститутській, 15-17, порушивши пропорції, надбудували два поверхи, і це, як писав президент Національної Спілки архітекторів України Ігор Шпара, «спотворило архітектуру цього прекрасного житлового будинку з його відомими фризами з кіннотою».

Сьогодні у будинках Каракіса на Інститутській знаходяться одні з найдорожчих квартир Києва – їх вартість сягає 8-9 мільйонів доларів.

Георгіївський фундамент та буржуазний націоналізм

У 1936 році Йосип Каракіс отримує замовлення на будівництво житлового будинку для командного складу Київського військового округу у Георгіївському провулку, поблизу Софійського собору. І… відмовляється від нього.

На цьому місті з XI століття стояв храм Великомученика Георгія, знищений войовничими атеїстами у 1934-му. Йосип Каракіс завжди відстоював збереження історичної предківщини Києва, тож думка про будівництво нового будинку на фундаменті святині була йому чужою.

Несправедливі слова осуду й досі звучать на адресу героя цієї статті. «Архітектор Каракіс, ленінградський зодчий, який не зовсім розумів, що він робить в Києві (!), усі свої будинки, які в архітектурному сенсі, може, і є цінними, побудував на місці загиблих храмів», — писав історик Олександр Анісімов. Каракіса навіть звинувачували в тому, що він плекав намір знести Софійський собор та пам’ятник Богдану Хмельницькому заради будівництва величезного Урядового центру. Це не відповідало дійсності.

Урешті архітектор погодився зводити будинок у Георгіївському провулку. Але всупереч «визначеним партією» проектам на свій страх і ризик побудував його на кілька десятків метрів вглиб провулку, не зачепивши фундамент старої церкви. На місці колишнього храму було закладено сквер, а будинок, силует якого з ажурною вежею був співзвучний ансамблю Софії і який, на жаль, було перебудовано, дожив до наших днів. Проте радянська влада, «проковтнувши» незговірливість зодчого щодо місця забудівлі, все ж таки звинуватила Каракіса в українському буржуазному націоналізмі.

На горі Старокиївській

Ще більших нападок Йосип Каракіс зазнав під час підготовки до будівництва нинішнього Національного музею історії України на Старокиївській горі, який проектувався як художня школа для обдарованих дітей.

Спершу архітектору майстерні міськради Йосипу Каракісу доручили спроектувати та побудувати школу на ​​вулиці Леніна (нинішня вулиця Богдана Хмельницького), проте невдовзі секретар ЦК Компартії України Станіслав Косіор дав вказівку, «зберігаючи проект у первісному вигляді, розмістити будівлю майбутньої школи на місці Десятинної церкви», зруйнованими владою безбожників у 1928 році.

Йосип Каракіс категорично заперечував проти зведення школи у заповідній зоні, що у 1937 році могло закінчитися для нього сибірськими таборами ба й цвинтарем. Але, як стверджують сучасники зодчого, на одному з засідань високопоставленої комісії сумнозвісний Павло Постишев, тодішній секретар Київського окружкому КП(б)У, наступив архітектору на ногу та прошепотів: «Не зробите ви, то на цьому місці побудує цю ж школу хтось інший».

«За порадою істориків, — писав Йосип Каракіс, — щоб не порушувати фундаменти Десятинної церкви, запропоновано було будувати школу в кінці Десятинного провулку. Але через крутий рельєф і великі витрати на фундаменти було зазначено те місце, де зараз стоїть будинок музею».

Таким чином, Каракіс відвоював стародавні фундаменти. Нова будівля органічно вписалася в київський ландшафт, доповнивши та прикрасивши Старокиївську гору. «До досконалих перлин варто віднести Історичний музей… Точна посадка над Андріївським узвозом не випадкова. Його абрис робить зі стародавнього пагорба справжню Гору. Будівля ввічливо розкрита в бік майданчика зруйнованої Десятинної церкви. Членування, ритм, деталізація і сам малюнок візантійських капітелей робить будівлю нерозривною зі священним місцем», — писав мистецтвознавець Борис Єрофалов.

Жертви війни

Кільком будівлям Йосипа Каракіса не судилося дожити до наших днів – вони пішли у небуття під час грандіозної пожежі, яку влаштували у вересні 1941 року хвацькі радянські підпільники та сапери, «аби Київ не дістався ворогу».

Ворогами виявився красень Хрещатик та прилеглі до нього вулиці. Одним з перших було підірвано будинок на Хрещатику, 29, (за новою нумерацією тут стоїть будинок №11), а пожежа повністю знищила музичну школу та концертну залу консерваторії у Музичному провулку поблизу нинішньої вулиці Прорізної авторства Каракіса.

Не пережив війну і Єврейський театр на Хрещатику, 27, з ефектним портиком, колонадою, скульптурами та вежею-бельведером, і багато житлових будинків галерейного типу.

«Найстрашніше, коли будинки не відкидають тіні»

Повернувшись до Києва після закінчення війни, Йосип Каракіс бере участь у конкурсі з відновлення повоєнного Хрещатика. Кажуть, що перше, куди попрямував архітектор в столиці, була Старокиївська гора – він хотів подивитися, чи збереглася будівля школи – а першою художньою роботою у післявоєнному місті став малюнок Андріївської церкви з обдертими банями та вікнами.

Як казав сам Каракіс, найважчим покаранням для нього були «будівлі, які не відкидають тіні» – зруйновані війною, примхами чиновників, нереалізовані проекти. «Будинки повинні бути хорошими сусідами для людини», — знав зодчий.

Втім, багато проектів Каракіса з різних причин так і залишилися нереалізованими. Для прикладу, Йосип Юлійович став переможцем конкурсу на спорудження Меморіалу жертв Бабиного Яру, кілька разів на вимогу урядової комісії доробляв проект, але врешті пам’ятник було замовлено іншим архітекторам та скульпторам, які взагалі не брали участь у конкурсі.

Настає страшний для Каракіса 1951 рік. Після горезвісного судилища, влаштованого Академією архітектури, та звільнення з Київського інженерно-будівельного інституту зодчий потерпає від закидів та звинувачень у космополітизмі та буржуазному націоналізмі, важко переживає втрату улюбленої роботи, рахуби, які випали на долю його родини.

За кілька місяців Каракісу запропонують допомогти у проектуванні станцій метро «Університет» та «Політехнічний інститут», а вже наприкінці 1952 року директор Діпрограду Володимир Новіков не побоїться запросити опального «космополіта» на роботу до свого інституту.

Архітектор немов отримує друге життя: за його проектами будуються гідротехнічні та інженерні споруди, мости, житлові будинки. Каракіс бере участь у проектуванні забудови Подолу, Русанівки та Оболоні, у конкурсі з забудови комплексу «Батиєва гора» тощо. З 1953 по 1975 рік по всій країні під керівництвом Йосипа Каракіса розробляється понад 40 типових проектів загальноосвітніх шкіл різної місткості, шкіл-інтернатів та музичних шкіл, за якими побудовано більше 4 тисяч будівель.

Останній твір Майстра

Йосип Каракіс працював, не знаючи втоми. І коли у 1979-му його відправили «на заслужений відпочинок», журно писав: «Мені 77 років. Не по своїй волі я став пенсіонером. Я здоровий, міцний, можу швидко і довго ходити по 6-8 годин. Можу копати землю, працювати сокирою, креслити, малювати, фарбувати, працювати без окулярів… День цілком заповнений. Однак змушений стати пенсіонером, викинутим, позбавленим права займатися своєю спеціальністю, якій віддав півстоліття. Я вже не живу. Пенсіонер – я живий труп…».

Йосип Каракіс помер 23 лютого 1988 року. Місце його останнього спочину – на Байковому цвинтарі, біля могили матері, на якій сам архітектор спорудив і встановив мармуровий пам’ятник.
«Йосип Каракіс відноситься до плеяди видатних архітекторів, він – один з талановитих зодчих, які мали своє обличчя та самобутнє бачення архітектури. Він був майстром і творцем. І оригінальність його мислення, його майстерність вивели його після всіх поневірянь та залишили на позиціях провідного архітектора. Він залишив яскравий відбиток в архітектурі не тільки Києва, але й всієї України», — шанує пам`ять Митця Ігор Шпара.