Закінчивши курс у Петербурзькому університеті на юридичному факультеті, Григорій Галаган поступив на службу до Чернігівської палати державного майна. Йому було доручено досліджувати стан селян, постраждалих унаслідок неврожаю, і роздати допомогу хлібом і грошима тим, котрі найбільше потребували цього. “Цей перший крок був,— зазначає один із його біографів,— ніби прообразом його подальшої суспільної діяльності”.

З 1848 до 1851 року Галаган був під проводом дворянства Борзненського повіту Чернігівської губернії, з 1851 до 1854-го — совісним суддею тієї ж губернії. Пізніше був у Прилуцькому повіті Полтавської губернії головою з’їзду світових суддів під проводом дворянства. У 1876 році він склав детальний план початкового навчання в Прилуцькому повіті, який цілком ухвалило земство і завдяки якому Прилуцький повіт за кількістю тих, котрі навчалися, в 1870-х і 80-х роках посідав перше місце в губернії. У тому ж році Галаган пожертвував садибу в селі Дехтярі для установи ремісничого училища, що існує й донині.

Галаган був членом заснованої в Києві в 1859 році суспільної організації української інтелігенції “Громада”. З 1873-го до 1875 був головою Південно-західного відділу Російського географічного товариства, очолив, перебуваючи в цьому відділі, одноденний перепис населення 2 березня 1874-го, який відбувся в Києві. На знак протесту проти Емського указу 18 травня 1876 року, що забороняв видання і розповсюдження літератури, театральних спектаклів українською мовою, Галаган вийшов зі складу цієї організації. З 1883 року він став членом державної ради з департаменту законів.

У 1869 році в сім’ї Григорія Павловича трапилося горе: раптово захворів і помер від тифу єдиний син — Павло.
15 травня 1869 року в листі до М. Юзефовича Галаган передав на розгляд проект створення загальноосвітнього навчального закладу закритого типу для хлопчиків 14—16 років. У обговоренні цього проекту взяли участь відомі київські педагоги, представники української інтелігенції.

Галаган розробив статут, що визначив:
1) мета колегії — “готувати молодих людей до університету”;
2) “повинні прийматися хлопці з недостатніми матеріальними засобами, різних станів і уродженці різних місцевостей Росії, але обов’язково православного віросповідання”.

Галаган пожертвував 8 тис. десятин землі (тобто дохід з неї) і 5 тис. десятин “на розширення діяльності колегії в майбутньому”. У тому ж 1869-му Галаган продав свій будинок на Хрещатику і в серпні купив садибу на розі Фундуклеївської й Олексіївської. У березні 1876 року він купив суміжну ділянку і кам’яний будинок на півтора поверхи на розі Фундуклеївської й Новоєлизаветинської.

Як зазначалося в звіті за 25 років, “колегія дала можливість одержати освіту майже 150 дітям незаможних батьків, озброїла їх найпевнішими засобами для боротьби з бідністю і примножила нашу бідну силами інтелігенцію”. Григорій Павлович Галаган це чудово розумів, але він недожив до того часу. Як член державної ради, таємний радник він завжди пам’ятав про своє дітище. Щорічно, 27 квітня, в день смерті Павла, він був присутній на урочистому акті й молебні в домовій церкві. Тяжко захворівши, Григорій Павлович залишив заповіт, що підтвердив всі матеріальні права колегії. Опікункою він призначив свою дружину Катерину Василівну Кочубей-Галаган. Григорій Павлович Галаган помер 25 вересня 1888 року в родовому маєтку в селі Сокиренці Прилуцького повіту Полтавськой губернії.

Нині, коли відроджують колишні поняття меценатства, потрібно згадати про те, що створив Григорій Павлович Галаган — зразковий навчально-виховний заклад, який проіснував за рахунок засобів однієї сім’ї майже 50 років. Скільком хлопцям — багатим і бідним, міським і сільським — він відкрив шлях до науки, культури, допоміг реалізувати свої здібності. У некролозі на смерть Григорія Галагана у вересні 1888 року газета “Киянин” писала: “На прикладі створення Колегії ми бачимо, що може зробити в нашому суспільстві людина високого державного і соціального стану, котра має великі матеріальні статки, оскільки він натхненний бажанням суспільного добра”,