Навіть якби Густав Іванович не обіймав високих посад, про нього цікаво було б згадати з огляду на його чималі статки та визначну нерухомість, що йому належала. Але він залишився в пам’яті киян насамперед як муніципальний діяч. Тричі Київська дума садовила його у крісло міського голови.

Зв’язок родини Ейсманів із Києвом відлічується від далекого 1812 року. Саме тоді до міста на Дніпрі прибув новий пастор місцевої лютеранської громади Юст Фрідріх Ейсман. Народився він, за відомостями київського історіографа Миколи Закревського, у місті Родах (герцогство Саксон-Кобурзьке), освіту здобув у Єнському університеті. Понад три десятиріччя він виконував пасторські обов’язки в Києві.

Якщо Юста Фрідріха Ейсмана можна було би назвати «лікарем людських душ», то його син Йоганн Сигізмунд Ейсман мав безпосередній стосунок до медицини. Він був одним із провідних аптекарів міста. Знання фармакології вдало поєдналось у нього з неабияким комерційним хистом. Тож аптекар Ейсман мав достатньо коштів, аби купувати в центрі Києва величезні садиби та забудовувати їх капітальними цегляними спорудами.

1848 року не хто інший, як цар Микола І, на власні очі розглядав проект чималого будинку в Києві на Хрещатику, замовлений Йоганном Ейсманом. Проект було погоджено, надіслано до Києва для виконання, і 165 років тому аптекар став власником хрещатицької новобудови, що стояла на місці сучасного Головпоштамту. Ще одну велику споруду коштом заможного аптекаря проектував знаний київський зодчий Олександр Беретті. Йдеться про забудову садиби на вулиці Великій Житомирській, 2.

У 1858–1861 роках Беретті звів тут для Ейсмана масивну триповерхову будівлю, у якій тепер, після реконструкції, розміщується Дипломатична академія.Володіння таким майном потребувало розуміння нюансів правових відносин. Але на той час Йоганн Ейсман уже мав свого «родинного» законознавця. 1845 року його син Густав, якому минув 21 рік, закінчив курс Київського університету зі званням кандидата юридичних наук. Через два роки він був уже магістром, а згодом молодий учений очолив університетську кафедру історії російського законодавства. Професорські обов’язки Густав Іванович Ейсман суміщав з функціями секретаря юридичного факультету.

Проте 1862 року він подав у відставку і пішов з університету. Трапилося це невдовзі після смерті його батька. Тепер саме на молодшого Ейсмана лягла неабияка відповідальність за розумне та розпорядливе володіння кількома міськими маєтками. Як сказано в його пізнішому некролозі, «завідування власним господарством було достатньою сферою для діяльності заможного спадкоємця; однак егоїстичні цілі не могли задовольнити нахилів Густава Івановича, і тут уперше почалися прояви його громадської діяльності, його прагнення попрацювати на користь суспільства».

Навіть у старій, дореформеній, міщансько-купецькій міській думі Густав Ейсман був корисним діячем, працював у кількох комісіях. Ще вагомішою стала його участь у новій Київській думі, скликаній від усіх платників податків на підставі «Міського положення» 1870 року. На початку 1871-го, коли дума розпочала свою роботу, Ейсмана одразу обрали членом міської управи з керування будівними справами – фактично ця посада відповідала нинішньому головному архітекторові міста. Утім, незабаром він відмовився від управських повноважень. А вже наступного року вакантною виявилася посада міського голови, що її перед тим обіймав молодий багатій Павло Демидов. Тоді мера обирали гласні (депутати) міської думи. Й у вересні 1872 року Київська дума проголосувала за Ейсмана.

Проте Густав Іванович недовго був мером. У квітні 1873 року він раптово оголосив про свою відмову від цієї посади. Таке рішення міський голова мотивував поганим станом здоров’я внаслідок сімейних нещасть. Гласним нічого було заперечити. У родині Ейсмана справді сталися події, що своїм перебігом нагадували історію Ромео та Джульєтти. До старшої дочки Густава Івановича залицявся поручик Леонтій Смородинов. Не можна сказати, що він геть нічого не мав за душею: його статки забезпечили йому майновий ценз гласного Київської думи. Але, безумовно, Ейсман був значно багатшим за нього й чомусь гадав, що залицяльник керується лише меркантильними міркуваннями. Тоді закохані вирішили таємно побратися без дозволу батька нареченої. Через рік у них народилася донечка. Пологи були вкрай тяжкими: немовля вдалося врятувати, а от молода мати померла. Офіцер не витримав горя і кинувся з Ланцюгового моста в дніпровські хвилі…

Тільки тоді Густав Іванович збагнув, як він помилявся щодо свого зятя. Усе, що міг тепер зробити бідолашний багатій, – це якнайкраще подбати про крихітну онучку-сирітку, на яку він переніс усю свою любов до покійної дочки. Та ще довго йому не вдавалося загоїти душевні рани… 1875 року під час чергових виборів міського голови йому знову виявили довіру, але він одразу відмовився.

І лише наступний склад Київської думи в 1879 році спромігся отримати його згоду. Так Густав Ейсман знову очолив міську владу і вже не залишав посади мера аж до смерті.

Сучасники казали про нього, що керував Густав Іванович за принципом: «Дума – це я!». Справді, годі приховати те, що Ейсман будь-яке особисте рішення намагався в той чи інший спосіб «протягти» через думу. І не тому, що дбав про власну вигоду. Радше навпаки: траплялося, що мер своїм коштом забезпечував вихід міських проблем з глухого кута. Приміром, коли Київська дума ніяк не могла змусити місцеве Товариство штучних мінеральних вод зважати на міські інтереси, Ейсман просто придбав контрольний пакет його акцій.

Така вже була в нього вдача: він завжди наполягав на своїй думці й не любив заперечень. Утім, якби його рішення були не на користь міста, гласні навряд стільки разів пропонували б йому посаду мера. До того ж усі знали, що пропозиції міського голови грунтуються на міцному фундаменті. Сучасники згадували про Ейсмана: «Його виступи в думі збуджували цікавість не блиском красномовства, а багатством фактичних, іс торичних та статистичних відомостей, які він наводив на підтвердження своїх думок і які свідчили про те, що з економічними умовами Києва, його ресурсами та потребами він почав ознайомлюватись давно і що вони були предметом його постійних спостережень».

Непоганим інструментом впливу на ва Ейсмана в місцевому Товаристві взаємного кредиту. Це товариство утворилося 1868 року з ініціативи уславленого київського фінансиста Миколи Бунге й мало на меті, згідно зі статутом, «надавати міським мешканцям, які переважно займаються торгівлею та іншими промислами, капітали під надійне забезпечення й на короткий термін».

Чимало гласних потребували зручних і швидких позик, а Густав Іванович у 1871–1879 роках керував справами товариства, та й по тому відігравав там провідну роль.

Знову наголосимо, що все це він робив не задля власного збагачення. Приміром, від чималої платні за працю на посадах міського голови та керуючого справами Товариства взаємного кредиту він завжди відмовлявся – навіщо йому, мільйонерові, були ті жалюгідні тисячі? З неотриманих ним грошей склався цілий капітал, який за його мовчазної згоди використовували у благодійних цілях, зокрема для надання ейсманівських студентських стипендій. А один випадок самопожертви Густава Ейсмана вразив киян особливо. Касиром Товариства взаємного кредиту був такий собі Свиридов. Він знайшов спосіб під час фінансових ревізій підсовувати вже перевірені цінні папери вдруге, завдяки чому непомітно здійснив крадіжки на загальну суму аж 273 374 рублі 19 копійок. Лише 1882 року його випадково пощастило викрити, однак Свиридов зумів так розпорядитися вкраденим, що в нього вдалося конфіскувати тільки шість з половиною тисяч. Збитки довелося записати до пасиву, але товариство накопичило достатньо запасного капіталу, щоб не збанкрутувати. Проте акціонери мали залишитися того року без дивідендів. Та й це Густав Ейсман вважав неприпустимим і кинув поклик серед заможних акціонерів – зібрати кошти на поповнення дивідендів. У результаті було зібрано кругленьку суму – 140 тисяч, левову частку яких пожертвував сам ініціатор.

Що й казати, Ейсман міг це собі дозволити. На той час йому вже не належала батьківська садиба на Михайлівській площі (він продав її під Реальне училище), але Густав Іванович залишався власником і будівлі на місці сучасного поштамту, і сусідньої споруди з фешенебельним готелем «Гранд-Готель» (вона теж не збереглася), і двох особняків – на Володимирській, 44 (зберігся в надбудованому вигляді) та на Хрещатику, 42 (там зараз стоїть більш пізня будівля, зведена спадкоємцями Ейсмана). На Деміївці йому належала велика цегельня, яку він передав своїй молодшій дочці, у шлюбі Суботіній (корпуси підприємства не збереглися, лишився тільки ставок на місці заводського котловану біля перетину бульвару Дружби народів та залізничної колії). Загалом його майно оцінювалося приблизно в п’ять мільйонів і давало щороку сотні тисяч прибутку.

11 квітня 1884 року міський голова Густав Ейсман помер. Поховали його на лютеранській частині Байкового кладовища. А спадкоємці отримали величезні багатства, які розподілили справедливо згідно з волею покійного. Не скривдили й онуку Густава Івановича – вона одержала у власність «Гранд-Готель». Ця онука на ймення Ольга потім щасливо одружилася. Її чоловіком став симпатичний і заможний чиновник Іполит Дьяков. Цікаво, що з 1906 року він теж обіймав посаду міського голови Києва.