І, справді, усім своїм життям він ствердив своє скіфське єство. Важко сказати, чи був таки він скіфом по крові, але за духом – напевне. Він вважав, що народився в сорочці, адже був причетний майже до всіх найбільших відкриттів скіфознавства, зроблених у ХХ столітті. Непосидючий і впертий мандрівник, шукач пригод «на свою голову», Борис Мозолевський упевнився, що найкращий спосіб життя – це той, який сповідує він сам. І доля, оцінивши його відданість обраному шляхові, перевтілила весь його запал, нестримне завзяття пошуковця й піднесену невтомність окриленого серця в несподіваний навіть для нього самого життєвий скарб. Він знайшов більше ніж Її. Він знайшов себе…


Щаслива людина на своєму місці 

   Борис Миколайович Мозолевський народився 1936 року в селі Миколаївка на Миколаївщині. П’ять років він навчався у «військово-морських авіаційних закладах» – готував себе до служби у морській піхоті. Потому – працював кочегаром. Водночас – учився на заочному відділенні історико-філософського факультету КДУ ім. Шевченка, і 1964 року одержав диплом історика й археолога. Працював в експедиціях Інституту археології, керував археологічним гуртком при Київському Палаці піонерів, був редактором історичної та археологічної літератури у видавництві «Наукова думка». 
   З 1968 року доля міцно пов’язала його з Інститутом археології. Спочатку він працював за угодою на посаді молодшого наукового співробітника, керівника археологічних загонів та експедицій. У штаті Інституту археології він з 1971 року, спочатку молодший, потім старший науковий співробітник, а з 1986 року – завідувач сектору. Серед найвідоміших статей, опублікованих ним за час роботи в Інституті археології, – монографії «Товста Могила» (1979 рік), «Скіфський степ» (1983), «Мелітопольський курган» (1988), «Дослідження Чортомлика» (1983, у співавторстві з німецькою дослідницею скіфських курганів Ренатою Роллє). 1981 року Борис Мозолевський отримав ступінь кандидата історичних наук. З 1988 року він очолював Орджонікідзенську археологічну експедицію Інституту археології АН України та Скіфський Степовий розвідзагін. З 1969 року головною темою його наукових досліджень були проблеми етнічної географії Скіфії.
   Борис Мозолевський чудово поєднав у собі якості досвідченого дослідника археологічних пам’яток, умілого організатора експедицій, а також проникливого лірика, поета тонкої душі. Він був членом Спілки письменників України, автором кількох поетичних збірок, написаних російською й українською мовою: «Начало марта» (1963), «Шиповник» (1967), «Зарево» (1971), «Веретено» (1980), «Кохання на початку осені» (1985), «І мить, як вік» (1986). Його остання збірка – «Дорогою стріли» (1991).
   1993 року, незадовго до його смерті, спільним рішенням Інституту археології АН України та Київської Академії Євробізнесу Борисові Мозолевському було присуджено Міжнародний диплом «Золотий скіф», який він не встиг отримати. Він пішов із життя 12 вересня 1993 року. І хоча ця чудова людина покинула світ, вона полишила по собі незабутній слід – свої наукові праці, відкриття, свою тонку поезію й світлу пам’ять про себе. І найголовніший знак, запорука невмирущості цієї пам’яті – Вона, загадкова й містично прекрасна, як відблиск сонячного променя.


Побачити небачений світ 

   Людям старших поколінь неважко уявити себе на його місці, пережити радість і смак одержаної ним перемоги. Вони зрозуміють радощі й прикрощі напівголодного й напівсирітського дитинства, ранні недитячі турботи хлопця, батько якого загинув на фронті, відчують напругу зціплених зубів, з якою вільній у своїх думках особистості доводилося все життя добиватися визнання своїх прав. Неважко й нам, молодшим, відчути його розпач від зради людей, перед якими він сам був відкритим і чесним. На жаль, це було повсякденням тодішньої радянської науки: результати його праці публікували за кордоном, «забувши» при цьому хоча б згадати про нього самого. 
   Творче щастя вченого не давало йому ні добробуту, ні здоров’я. Перше, як ми добре пам’ятаємо, принципово не сумісне з поняттям «радянська інтелігенція», а друге було остаточно підірвано в невлаштованому експедиційному побуті. Це щастя також не дало йому й ніякої літературної слави. Багато з його поетичних рядків стали причиною його життєвих негараздів: його спосіб мислення геть не вкладався в офіційну ідеологічну доктрину. Певне, через таку «антирадянську» примху, як піклування про творчу свободу, якої варто було б повчитися всім нам, нащадкам шістдесятників, «покоління двірників і сторожів», він і пропрацював у київських кочегарках майже дев’ять років. Його не публікували. А він, уникаючи гнітючого розпачу, вчився радіти життю. Кожен робить свій вибір сам. Понад підлабузницьке славослів’я Борис Мозолевський уподобав кочегарку.
   П’ять років, які він віддав морській піхоті, його не полишала думка – а навіщо йому, суто мирній людині, потрібна наука вбивати… На питання сержанта, а чому він усі кулі на стрільбах пустив невідомо куди, відповів поетичними рядками:
   «…А я стрелял не в тени солдат,
   А в тех, кто стоял выше…»
   Один із найкращих його віршів, який він обов’язково прагнув включити до всіх наступних збірок, це вірш «Ідол»:
   …Мене на пострах видовбали ідолом
   і високо поставили в степу.
   Я міг би стати жорнами і домною,
   Лягти в бруківку, звестися мостом.
   Але мені дано стояти догмою
   На куцих ніжках з дутим животом.
   Утім, сам він свій поетичний дар оцінював вельми скромно, жартував: «На мене співбрати-поети не ображаються, тому що я їм не перебиваю хліб. Мій хліб – археологія. І лише потім – поезія». І все ж, саме життя у віршованому образі було його природним станом: «Із мене вірші лізуть, піду запишу». Він часто повторював: поезія – талан нещасних людей, а я – щасливий, тому в мене вірші не пишуться. Насправді ж, писалися, та ще й які – як вишукане скіфське мереживо, органічне переплетення сивої давнини із сучасністю.
   Він пристрасно мріяв побачити свою Україну оновленою. Коли довідався, що прийнято Декларацію про незалежність, він, щасливий і завзятий, пофарбував свій вагончик у степу в блакитний і жовтий кольори, підняв над польовим пристановищем археологів національний прапорець, нашвидкуруч зшитий із якихось вигорілих футболок. Тоді в ньому раділи і поет, і громадянин. А це вже – наш національний характер: коли поет, то обов’язково і громадянин. А коли громадянин, то обов’язково – надсвітова гіркота… І його бачення й відчуття нашого багатовимірного світу – на перетині реального, гомінкого, і того, що сплив за часом, прихованого під нашаруваннями століть, – зовсім не було показним і парадним. Він жив на цьому перетині, на стрімких вітрах історії. І вважав такий стан речей єдино можливим.
   Якщо йому представляли жінку, він одразу цілував їй ручку, супроводжуючи цей галантний жест десятком компліментів. І зовсім неважливо було, скільки років цій жінці – сімдесят чи сімнадцять. Він міг на рівних спілкуватися з директором рудного комбінату чи з бульдозеристом. У ньому цінували те, що він приймав людей такими, якими вони є. Приїжджали прагматики, які, здавалося б, усього досягли в цьому житті. Та все ж, їм чогось треба було від цього «блаженного й убогого» романтика. Його часто сприймали як дивака, усміхалися. Надто вже він був вразливий і чесний. Це була якась чесність із викликом, яка прагматичним людям здавалася показною. Насправді ж усе в ньому було справжнім і відвертим. Він усе пропускав через себе.
   Якщо він збирався в експедицію, вона ставала його кровною справою, домівкою. Його вважали ідеальним начальником. У нього був авторитет у тих, скіфських краях. На нього не ображалися й не сердились. Йому «воздавалося» за його ставлення до роботи – як до сакрального дійства. Знали – якщо Мозолевський щось попросив, то це дуже треба. Коли в Інституті археології, де він керував відділом, начальство вимагало скоротити кількох співробітників, він відмовився: «Якщо треба когось звільнити, починайте з мене».


Свій серед курганів 

   Про скіфів написано сотні книжок багатьма мовами світу. Однак доволі ще залишилось невідомого. У своїй «Історії» Геродот пише про скіфів, про їхній побут і дивні звичаї, про їхню здатність створювати споруди, вражаючі за масштабами навіть для нього, представника давньої й могутньої культури. Колеги Бориса Мозолевського, – київський професор-історик В’ячеслав Мурзін, харківський професор Борис Шрамко, професор Гамбурзького університету Рената Роллє продовжують його справу, досліджують унікальні об’єкти, величезні розміри яких просто вражають. А сьогодні їхню колишню могутність важко навіть уявити – так «пройшлася» по них безжальна «п’ята століть».
   Борис Мозолевський відчував їх, знав про них усе – напевне таки був «очевидцем». Майже всі свої археологічні пошуки він вів на невеличкій площі, на клаптику лише у двісті квадратних кілометрів. Але це був той самий некрополь скіфських царів, дійшовши до якого, воїни перського царя Дарія, непереможні досі, одразу ж зазнали нищівного розгрому від скіфів, які доти ухилялися від відкритого бою. Військо Дарія перетнуло межу «забороненого простору» – вийшло до святих могил… 
   Мозолевський цікавився не лише тим, що було в похованнях, а й тим, як створювався курган. Він першим ствердився в думці, що це була досить складна в архітектурному плані споруда, першим помітив різницю між скіфськими та половецькими курганами, першим запропонував прорахувати по кісткових залишках тварин, забитих для тризни, скільки людей брали участь у поховальному обряді. Відтворивши ритуальні та «технічні» деталі такого обряду, він дійшов висновку, що навіть височезний курган скіфи могли насипати всього за кілька днів. Поступово в нього почала складатися своя етнічна мапа Скіфії. У нього було своє уявлення про те, де і які мешкали племена, описані Геродотом, який вигляд це розселення мало на сучасній мапі. Відомо, що дев’ять курганів із десяти було розграбовано ще в давнину. Багато з них – по два рази. Але в кожному з них він щось знаходив. Хоча саме золото було для нього лише матеріалом, який у первісному вигляді ніс образ народу, якому колись належав.
   Він був учнем Олексія Івановича Тереножкіна, видатного дослідника, який прославився своїми розкопками в Середній Азії, а потім в Україні. Це він витягнув Бориса Мозолевського з кочегарки, узяв в експедицію, «виліпив» із нього археолога. Того пам’ятного літа 1971 року він довго сперечався зі своїм шефом, професором Тереножкіним, чи варто турбувати вже пограбовану в давнину і вже досить добре вивчену, як тоді здавалося, Товсту Могилу – один із найвеличніших курганів поблизу міста Орджонікідзе. Олексій Іванович не приховував скептицизму. Мозолевський наполягав. Кілька шурфів, пробитих, у тому числі, й Тереножкіним, за кілька років до цієї суперечки, перспективного результату не дали. І лише останній, закладений Мозолевським уже про всяк випадок, показав у викиді, що там, глибоко під землею, щось є.
   Це виявилося зовсім незачеплене поховання молодої скіфської цариці, усе поховальне убранство якої було оздоблено великими й малими золотими бляшками. На її шиї лежала важка золота гривня. У маленькому саркофагу біля тіла цариці лежала її дитина, яка вмерла пізніше. Це був перший науковий тріумф Мозолевського. Головна ж знахідка чекала на нього лише в кількох метрах поруч. Мозолевський повів розкопки по «грабіжницькому» ходу, який тягнувся до поховальної камери самого царя. У його склепі скрізь було видно сліди грабіжників – купа керамічних уламків, розкиданих кісток вождя, рештки поховальних предметів. Здавалося, грабіжники не залишили після себе ні клаптика не спаплюженого простору. Але… Серед глини й багнюки він знайшов Її…
   З легкої руки археолога Євгена Черненка за цим казково красивим знаком необмеженої царської влади закріпилася її нинішня назва – «пектораль». Це не просто 1150-грамовий шматок чистого золота, а вишукана прикраса філігранної грецької роботи, чудо «мікромініатюрної» ювелірної техніки. У її чаклунській принадності приховано світ, відгороджений від нас завісою понад двох тисячоліть. А для самого Бориса Мозолевського це був порятунок від тюрми. Певне, якби не пектораль – «загримів» би він туди, куди потрапили Василь Стус і багато його соратників, «неофіційних» інтелектуалів. Лише після пекторалі його взяли на роботу в Інститут археології. Він сам казав: «Якби навіть там нічого не було, за мої муки, – за те, що хотів знайти, з цієї глини могла зробитися пектораль…»
   Легендою археологічного світу стали його драматичні пригоди, коли він, не розраховуючи на владу, кому б він міг передати свою знахідку, віз її в Київ під засмальцьованою тілогрійкою, надягнувши на шию, як і личить знаку вищої царської гідності. Історія, гідна не підручників з історії археології, а, радше, – пера авторів найкарколомніших пригодницьких романів. 
   Можна лише дивуватися – дві третини скіфського золота, яке зберігається зараз у Музеї історичних коштовностей України, – це його знахідки. Не випадково Бориса Мозолевського називають «українським Шліманом». Мрія привела того до Трої, до скарбів Пріама. Однак, у середовищі археологів таке порівняння вважають недоречним – адже Шліман нічого спільного не мав із наукою. Він шукав золото заради самого золота.
   А Борис Мозолевський жив скіфами. Вони були його сучасниками, його однодумцями:
   …як цар Атей, забувши спокій,
   умерти хочу у сідлі.
   Він заслужив омріяну свободу, проживши життя, гідне вільного скіфа.